Оцінка Конкурентоспроможності

Зміст
Вступ
Політика підвищення конкурентоспроможності: досвід розвинених країн та України:
2. Стан конкурентного середовища в україні та основні напрями вдосконалення правових механізмів захисту конкуренції.
3. Оцінка рівня конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств.
4. Конкурентоспроможність і експорт молочної продукції в Україні
Висновок
1. Політика підвищення конкурентоспроможності: досвід розвинених країн та України
Постановка наукової проблеми адаптації зарубіжно-го досвіду регулювання конкурентоспроможності націона-льної економіки зумовлена тим, що останнім ча-сом ідея нарощування конкурентоспроможності національної економіки стала дуже популярною як в се-редовищі науковців, так і українських політиків. Адже з умовах гло-балізації економіки, який пред'являє жорсткі вимоги до рівня конку-рентоспроможності країни та її компаній, питання раціонального ви-користання передового світового досвіду економічного регулюван-ня стає дедалі важливішою передумовою оптимального включення країни в світове господарство.
Основні характеристики політики конкурентоспроможності в рамках Європейського Союзу
Специфічною особливістю політики регулювання конкурентос-проможності в ЄС те, що в цьому регіоні реалізується узгоджений або спільний підхід до економічного регулювання, який не заперечує активності національного економічного регулю-вання в тих сферах, які згідно з європейською правовою системою належать виключно до компетенції національних органів або до сфе-ри спільної відповідальності національних органів регулювання та інституцій ЄС. Політика нарощування конкурентоспроможності де-далі ширше проявляє себе як сфера саме спільного комунітарно-національного регулювання.
Про важливість комунітарного підходу до вирішення проблем кон-курентоспроможності свідчить те, що в структурі ключового органу ЄС — Ради ЄС в червні 2002 року утворено Раду з питань конкурентос-проможності (Competitiveness Cuncill).
Центральний напрям політики підвищення конкурен-тоспроможності в ЄС — це забезпечення дієвих ме-ханізмів захисту конкуренції, яка стимулює підвищення конкурентоспроможності. Водночас слід зазначити, що регулювання конкуренції в рамках ЄС загалом є менш жорстким, ніж у США. Антимонопольне законодавство ЄС, як і в США, передбачає винятки, які стосуються монополістичної діяльності в сфері експорту. В ЄС політи-ка регулювання конкуренції узгоджується з метою посилення конку-рентоспроможності промисловості Співтовариства, і це також перед-бачає винятки в антимонопольному регулюванні.
З метою стимулювання зростання конкурентоспроможності дозволяються різні види угод між компаніями, в тому числі: про спеціалізацію малих і середніх підприємств; у галузі досліджень та роз-робки товарів і процесів; стосовно сприяння спільним підприємствам кооперативного характеру, спрямованим на спеціалізацію, досліджен-ня та розробки, ліцензування патентів та ноу-хау; щодо прав на про-мислову власність; стосовно регулювання конкуренції в окремих про-блемних секторах (галузях) економіки (виробництво вугілля та сталі, сільське господарство, транспорт, страхування); угоди між материнсь-кими та дочірніми компаніями, із субпостачальниками та субконтракторами, певні види угод з обміну досвідом, спільного проведення досліджень, спільної рекламної діяльності та ін.
Механізми ЄС передбачають можливість надання державної допо-моги з метою підвищення конкурентоспроможності, зокрема, в тгких формах: участь в інвестуванні приватного інвестора з метою стимулю-вання відповідного виду інвестиційної діяльності; здійснення заходів так званої горизонтальної допомоги, які впливають на загальні умови функціонування підприємств певної галузі, не викривлюючи при цьо-му конкурентного середовища; надання спеціальних видів державної допомоги в чутливих секторах (наприклад, у сферах сільського госпо-дарства а рамках спільної аграрної політики ЄС, рибальства, вугільної промисловості, металургії, електроенергетики, авіаційної промисло-вості, суднобудування, транспорту), особливо коли йдеться про ре-алізацію важливих європейських проектів розвитку.
Політика підвищення конкурентоспроможності в ЄС на сьогодні реалізується насамперед у рамках так званої Лісабонської стратегії, спрямованої на створення динамічної та конкурентоспроможної еко-номіки, що базується на знаннях, яка була ухвалена Європейсько Ра-дою в березні 2000 року та скоригована в березні 2005 завдяки прий-няттю так званого Партнерства заради зростання та зайнятості, Про-грами дій Союзу та національних програм у цій сфері.
Приділяючи пріоритетну увагу такому чиннику конкурентоспро-можності, як високий рівень освіти, ЄС вживатиме зусиль для завер-шення створення Європейської зони вищої освіти, загального збільшення інвестицій в людський капітал завдяки покращанню освіти та підвищенню кваліфікації, в тому числі завдяки програмі безперерв-ної освіти протягом всього життя.
Для реалізації мети — підвищення конкурентоспроможності — передбачено реалізовувати Рамкову програму конкурентоспромож-ності та інновацій ЄС на 2007-2013 роки, яка включатиме в себе: Програму розвитку підприємництва та інновацій; Програму сприяння політиці ІКГ; Програму розвитку інтелектуальної енергетики Європи.
Для України цей напрям діяльності ЄС с цікавим, оскільки вказана програма буде відкрита для участі країн-членів Європейсько-го економічного простору та країн-кандидатів на членство в ЄС, а та-кож для країн-сусідів.
Враховуючи курс України на інтеграцію до ЄС, заходи щодо мак-симально можливого входження до створюваних механізмів підтрим-ки конкурентоспроможності в ЄС, з одного боку, та створення (наскільки це можливо) подібних механізмів всередині самої України, з другого боку, на сьогодні є важливим завданням політики регулю-вання конкурентоспроможності в Україні.
США: напрями стратегії високотехнологічних конкурентних переваг
Питання конкурентоспроможності стали одними з ключових в економічній політиці адміністрацій США з 1980-х років, коли означи-лися тенденції зменшення домінуючої ролі США у світовій економіці. Для ефективного управління цим процесом на національному рівні в 1986 році було створено Раду з питань конкурентоспроможності (Council on Competitiveness) як орган у складі вищих представ-ників сфери бізнесу, профспілок та провідних університетів. Він мав розробляти рекомендації щодо стратегії та поточної політики в цій галузі на регіональному, національному та глобальному рівнях, ви-конуючи комплексні програми підтримки конкурентоспроможності та інновацій, оцінки рівня конкурентоспроможності.
За прикладом цієї установи національні ради з питань конкуренто-спроможності створено в багатьох провідних країнах світу. Україні та-кож не завадило б скористатися цим досвідом.
Очевидні виклики лідерству США на світовій економічній арені зу-мовили вище керівництво країни виступити з важливою ініціативою, що значною мірою грунтується на висновках та рекомендаціях Ради з питань конкурентоспроможності і означатиме фактично перехід до нового етапу політики в галузі конкурентоспроможності. Мова йде про визнання в посланні Президента США «Американська ініціатива стосовно конкурентоспроможності» (American Competitiveness Initiative) від 2 лютого 2006 року інноваційного імперативу як першочергового пріоритету країни.
Основними механізмами реалізації цієї політики мають стати:
суттєве збільшення державних інвестицій у науково-дослідну сферу (передусім на проривні фундаментальні дослідження), зміцнення системи освіти (особливо в галузях математичних, природ-ничих та технічних спеціальностей) та заохочення інноваційного підприємництва: в найближчі 10 років буде додатково виділено 50 млрд. дол. на фінансування досліджень та 86 млрд. дол.2 як податкові стимули для сфери досліджень та розробок;
пріоритетні напрями державного фінансування, якими до цих пір були біомедичні дослідження та безпека, будуть доповнені сфе-рами фундаментальних досліджень в галузі фізичних та технічних наук, федеральне фінансування піонерних досліджень в яких у най-ближчі 10 років подвоїться, використовуючи такі інституції, як Національний науковий фонд, Управління науки Міністерства енер-гетики та Національний інститут стандартів і технологій Міністерст-ва торгівлі;
створення якісно кращих можливостей для збільшення кількості та підвищення професійної кваліфікації вчителів, впровадження програм навчальних курсів, що грунтуються на передових досягненнях науки, створення гнучких механізмів для підвищення кваліфікації працівників і забезпечення їхньої конкурентоспроможності на ринку праці;
проведення реформи імміграційної політики, спрямованої, зокре-ма, на залучення для роботи в США кращих умов зі всього світу;
забезпечення функціонування ефективної системи охорони інте-лектуальної власності.
До важливих характеристик американської системи регулювання конкурентоспроможності належить очевидне превалювання гори-зонтальних схем підтримки конкурентоспроможності при малови-разних секторальних акцентах. Такий підхід випливає в цілому зі скептичного ставлення в США до секторальної промислової політи-ки, оскільки остання розглядається як така, що викривлює нор-мальні умови конкуренції та спотворює стимули до ефективного ринкового перетікання ресурсів.
Однак мають місце і важливі винятки з цього правила, до яких на-лежать політика в галузі:
підтримки розвитку сільського господарства, де держава впро-довж тривалого часу займається розробкою нових технологій та їх поширенням за допомогою спеціальної державної служби, активно сприяє реалізації великомасштабних інфраструхтурних проектів та за-безпечує масштабні програми субсидування та фінансування аграрно-го експорту через Експортно-імпортний банк;
розвитку високотехнологічних виробництв, які мають стосунок до сфери оборони та безпеки насамперед у таких галузях, як ракето- та авіабудування, розвиток енергетики. Тут розвиток підтримується за рахунок не лише масштабних асигнувань на розвиток нових техно-логій, а й великомасштабних державних закупівель.
Для України модель США цікава насамперед такою її ключовою ланкою, як орієнтація на оптимальне використання наявного дослідницького та освітнього потенціалу, розвиток венчурного підприємництва. При цьому вони являють собою зразок комплексного підходу до питань конкурентоспроможності із чітким забезпеченням необхідними ресурсами встановлених пріоритетів.
Особливості політики конкурентоспроможності в рамках Східної Азії
Для країн регіону характерним є широкий спектр засобів регулю-вання конкурентоспроможності національної економіки, яка охоплює інструменти макроекономічної, митно-тарифноі, промислової, регіональної економічної політики, з особливим акцентом на досяг-нення переваг у створенні сучасних факторів виробництва (насампе-ред у галузі людського капіталу) та прогресивні структурні перетво-рення в економіці.
Практично для всіх економік регіону характерною є політика ак-тивного кредитування розвитку та стимулювання активного міжгалу-зевого переливу капіталу—з галузей з відносно простою структурою виробництва в перспективні, міжнародно спеціалізовані галузі із більш складною структурою. Для країн регіону притаманне створення спеціалізованих фінансових інституцій, призначених на обслуговуван-ня довготермінових цілей у сфері завоювання конкурентоспроможних позицій на міжнародних ринках. Це стало важливою запорукою утво-рення в регіоні потужного та розгалуженого експортного потенціалу, здатного до ефективної конкуренції в найбільш сучасних, техно-логічно складних секторах світового ринку.
Найбільш виразною є політика масштабної підготовки та пе-репідготовки фахівців. Мабуть, у жодному компоненті політика нарощувзння конкурентоспроможності моделі країн Східної Азії не є такою досконалою, як в елементі освіти та професійної підготовки кадрів у поєднанні з відносною дешевизною трудових ресурсів. Це робить східноазіатські моделі особливо цікавими в контексті інтересів України.
Різні країни регіону по-різному підходять до формуван-ня параметрів своїх торговельних режимів. З одного боку, ми зустрічаємося з практикою таких держав, як Малайзія та Сінгапур (не кажучи вже про китайську провінцію Гонконг), які орієнтуються на проведення ліберальної торгової політики, яка спрямована на за-гальне здешевлення ресурсів розвитку як фактору підвищення кон-курентоспроможності та при відсутності якихось секторальних пріоритетів розвитку.
З другого боку, довела свою ефективність і альтернативна модель (Республіка Корея, Китайський Тайвань, а в більш ранній період про-тотипом такої політики була Японія), побудована на активному засто-суванні методів державної підтримки вітчизняних товаровиробників обраних державою напрямах при досить стриманому ставленні до лібералізації імпорту, яка здійснювалася дуже поступово - в міру то-го, як країни підвищували свою міжнародну конкурентоспроможність. Причому підвищений рівень захисту практикувався саме в тих галузях, щодо продукції котрих ставилися амбітні цілі створення конкурентос-проможних виробництв, і при цьому проводилася ліберальна політика щодо імпорту необхідних для цих галузей видів сировини, матеріалів та комплектуючих виробів. Очевидно, Україні не слід нехтувати цим успішно випробованим досвідом.
Важливу роль у нарощуванні конкурентоспроможності відіграє в регіоні Східної Азії залучення іноземного капіталу, хоча ніде тут цей капітал не мав місця на фоні пригнічення інвестиційної діяльності вітчизняних інвесторів. Проте й тут ми стикаємося з різними національними моделями регулювання. Країни з більш ліберальним торговельним режимом (Малайзія, Сінгапур, китайська провінція Гон-конг, Філіппіни) демонструють одночасно і ліберальний підхід до ре-гулювання іноземних інвестицій, створення різноманітних стимули щодо їх залучення. Для них характерною є присутність капіталу вели-ких транснаціональних корпорацій. Аналогічний підхід мають і деякі країни з більш обережною торговельною політикою, зокрема Індо-незія, Таїланд.
Досвід країн Східної Азії цікавий для України тим, що він відобра-жає політику і практику країн, які швидхо підіймалися по щаблях міжнародної конкурентоспроможності, спираючись насамперед на свої переваги у сфері людського капіталу. Саме така схема викорис-тання переваг, вочевидь, є найбільш перспективною з точки зору стратегиї розвитку України.
Політика конкурентоспроможності в країнах-лідерах „Третього світу” – Китаї та Індії
Сучасні економічні досягнення Китаю та Індії в галузі нарощування своєї міжнародної конкурентоспроможності, особливо в сферах висо-ких технологій, перетворили моделі цих країн у предмет ретельного вивчення в усьому світі. Причому особливої уваги в контексті інтересів України заслуговує досвід такої східноазійської країни, як Китай, адже ця країна досягла значного зростання конкурентоспроможності, здійснюючи перехід до ринкової економіки.
При цьому китайська модель грунтується на органічному поєднанні державного планування й регулювання, що реалізується че-рез систему пільг та державних замовлень, а також свободи приват-ного підприємництва.
Так, у пріоритетній для Китаю галузі інформаційних технологій діє розвинена система податкових пільг, для якої характерні, зокрема, відсутність будь-яких податків до моменту отримання першого при-бутку та впродовж двох років після його отримання, половинний розмір податків упродовж наступних двох років, повне звільнення від податків експортованої продукції, вирахування з бази оподаткування всіх витрат на інвестиції в розвиток (включаючи закупівлю обладнан-ня, проведення НДДКР), можливість отримання додаткових пільг в разі реєстрації експортного контракту у відповідному міністерстві згідно з встановленими пріоритетами розвитку країни.
На перших порах китайська політика нарощування конкурентос-проможності значною мірою спиралась на іноземний капітал, скон-центрований в приморських районах країни.
В результаті в 2005 році обсяг експорту високотехнологічних підприємств за участю іноземного капіталу досяг 192 млрд. дол. США, причому в 2004 Китай обігнав за обсягом експорту товарів інфор-маційних технологій США, вийшовши з показником 180 млрд. дол. США на перше місце в світі.
Проте дедалі більше в нарощуванні високотехнологічної конку-рентоспроможності Китай використовує власні ресурси. В 2005 році обсяг експорту високотехнологічної продукції з правом інтелектуаль-ної власності або торговельною маркою, що належить Китаю, пере-вищив 20 млрд. дол. США. Розвиваючи курс на створення власної ба-зи високотехнологічного виробництва й експорту, з період 2006-2010 років у країні будуть створені за фінансової підтримки Міністерства торгівлі КНР 100 баз розвитку експортної торгівлі на основі останніх досягнень науки і техніки, зокрема в сфері медицини, фармацевтики, програмного забезпечення, нових матеріалів та інших високотехно-логічних продуктів.
Сучасна політика Індії в галузі регулювання конкурентоспроможності економіки базується на здійснюваній з липня 1991 року новій економічній політиці, яка спрямована на лібералізацію, приватизацію та включення в процеси глобалізації. В рамках цієї політики відбувається певне послаблення рівня протекціонізму, який, однак, залишається все ще достатньо помітним фактором захисту вітчизняних виробників.
За державою зберігаються важливі функції регулювання структу-ри економіки, що досягається завдяки збереженню механізмів плану-вання розвитку і застосуванню довгострокових програм розвитку. Особлива увага при цьому приділяється державним програмам з роз-витку інфраструктури. Важливу роль у здійсненні відповідних інвес-тицій відіграє Національний інвестиційний фонд.
Державою для розвитку сектору комп'ютерних та пов'язаних з ни-ми бізнесових послуг створено надзвичайно сприятливі умови, вклю-чаючи звільнення імпорту від мита, звільнення від місцевих податків та від корпоративного податку (до березня 2010 року), спрощення адміністративних процедур (система обслуговування в «одному вікні"), надання в користування першокласної інфраструктури.
У результаті проведення такої політики експорт комп'ютерних по-слуг у 2000 році становив 7,1 млрд. дол. США, а в 2003 — вже 11,3 млрд. дол. і здійснювався вже в 181 країну світу. І цей досвід є надзвичайно кори-сним для України, яка входить до десятки провідних країн за кількістю дипломованих фахівців у галузі комп'ютерних технологій.
Економіка Індії дає для України відмінний приклад прискореного нарощування конкурентоспроможності у високотехно-логічних сферах товарів і послуг, що ґрунтується на цілеспрямованій політиці уряду та, що є особливо цінним, завдяки опорі на ефективний розвиток внутрішнього потенціалу країни.
2. Стан конкурентного середовища в україні та основні напрями вдосконалення правових механізмів захисту конкуренції
Останніми роками економіка України демонструє ви-сокі темпи зростання, підвищується також ефективність суспільного виробництва. Одним із найважливіших фак-торів, що обумовлюють ці позитивні зрушення, є те, що внаслідок ре-форм в Україні сформовано конкурентне середовище. За розрахунка-ми фахівців Антимонопольного комітету, більше половини продукції виробляється суб'єктами господарювання, що працюють на загально-державних та регіональних ринках з конкурентною структурою. При цьому частка суб'єктів господарювання, що діють на монополізованих ринках, в обсязі виробництва зменшилася з 34,5% у 2000 до 30,4% у 2003 році. Про посилення конкуренції свідчать також результати кон'юнктурних опитувань підприємців, які здійснює Держкомстат України. Якщо у IV кварталі 1998 року високу конкуренцію з боку аналогічних вітчизняних товарів відзначали 9% керівників про-мислових підприємств, то у III кварталі 2004 року — 29%.Порівняно з кінцем 90-х років зріс також вплив іноземної конкуренції.
Однак частка монополізованих ринків в Україні є надмірною. Ук-раїнська економіка характеризується високим рівнем концентрації: 100 найбільших підприємств дають майже половину промислового виробництва, в тому числі 10 найбільших — близько 20%. Зростання виробництва та впровадження інновацій гальмується та-кож нерівністю умов конкуренції на багатьох ринках. Необхідно вдо-сконалити систему державного регулювання природних монополій. Численними є порушення законодавства про захист економічної конкуренції з боку суб'єктів господарювання та владних структур. Запобігання, виявлення та припинення цих порушень ускладнюється недосконалістю правового регулювання окремих відносин у сфері конкуренції.
Значна частина українських ринків є олігопольними. При цьому частка суб'єктів господарювання, що працюють на таких ринках, в загальному обсязі виробництва зросла з 11,6 % у 2000 році до 15,3 % у 2003. На багатьох олігопольних ринках України спос-терігається значна конкуренція. Водночас світовий та вітчизняний досвід свідчать, що обмежений склад учасників таких ринків ство-рює загрозу антиконкурентних змов. Тому законопроект «Про вне-сення змін до деяких законодавчих актів України» передбачає вдосконалення правових механізмів, виявлення та розслідування антиконкурентних узгоджених дій, зокрема, можливість доведення таких дій на підставі аналізу ситуації на ринку (наприклад, якщо при стабільній ринковій кон'юнктурі відбувається синхронне підвищення цін до однакового рівня).
Особливо шкідливими є так звані «класичні» картелі: змови кон-курентів, що стосуються встановлення цін. обмеження обсягу вироб-ництва, розподілу ринку, усунення конкурента з ринку. За оцінками експертів Організації економічного співробітництва та розритку (ОЕСР), шістнадцять найбільших картелів за п'ять років (1996-2000) завдали збитків більш ніж на 55 млрд. дол. США. Виявити ці змови та притягнути порушників до відповідальності, звичайно, ду-же складно, оскільки вони укладаються усно, під час неофіційних зустрічей керівників чи менеджерів та не фіксуються у документах. Ті методи, які відповідно до чинного законодавства може застосовувати Антимонопольний комітет (запити інформації, перевірки та іні), не дозволяють у більшості випадків зібра-ти необхідні докази, щоб довести в суді наявність змови. Досвід розвинених країн свідчить про необхідність залучення до розслідування антиконкурентних змов правоохоронних органів, які мають можливість отримати відповідні докази з використанням оператівно-розшукових заходів.
В економіці України широкого поширення набув особливий тип монополізму, не характерний для розвинутої ринкової економіки. Він виявляється у штучному створенні нерівних умов конкуренції для різних її учасників. Нерівність умов конкуренції пов'язана з неоднаковим режимом оподатковування, субсидіями і привілеями з боку дер-жави чи місцевої влади, пільговим доступом до земельних ділянок, інфраструктури та ін. У результаті неефективні підприємства часто процвітають, а їх більш продуктивні конкуренти зазнають труднощів. Дані опитування, проведеного у 2003 році Міжнародною фінансовою корпорацією, свідчать: 61% українських підприємців вважають нерівні умови конкуренції серйозною перешкодою для своєї діяль-ності. Цей фактор є четвертим за значущістю після нестабільності за-юнодазства, корупції та політичної нестабільності.
Нерівність умов підприємницької діяльності у ряді галузей пов'яза-на з наданням державної допомоги. Відсутність належного контролю за її наданням та використанням призводить до того, що державні ресурси часто використовуються неефективно, а певні підприємства одержують невиправдані переваги над конкурентами. Нині Уряд України веде боротьбу з неправомірними пільгами. Однак розвиток економіки вимагає, крім виправлення поточної ситуації, створення про-зорих та ефективних правил підтримки підприємців у майбутньому.
Важливе значення приділяється забезпеченню прозорості дер-жавної допомоги. Публікація інформації щодо всіх випадків надання такої допомоги дозволить залучити до контролю за нею гро-мадськість та конкурентів. Чітка та прозора процедура надання допо-моги сприятиме тому, що вона надаватиметься лише в тому разі, коли це необхідно для вирішення важливих суспільних проблем, дозволить підвищити її ефективність, унеможливить спотворення конкурентного середовища за рахунок отримання окремими суб'єктами господарю-вання необгрунтованих переваг.
3. Оцінка рівня конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств
У сільському господарстві окреме підприємство не є єдиним виробником сільського-сподарської продукції, у процесі своєї діяльності воно стає учасником конкурентної боротьби. Можливість виживання підприємства в умовах постійної конкурентної бо-ротьби залежить від його конкурентоспроможності, що важливо враховувати при переході до ринкових відносин.
Вивчення проблеми конкурентоспроможності в Україні перебуває у початковому стані. Перші результати дослідження із зазначеного питання оприлюднені у працях вітчизняних економістів В. Андрійчука, В. Вітвіцького, П. Гайдуцького, М. Маліка, О. Могильного, О. Онищенка, Б. Пасхавера, М. Пугачева, П. Саблука, С. Тивончука, О. Шпичака, В. Юрчишина та інших. Однак нерозв'яза-ними залишаються проблеми подолання диспаритету цін на матеріально-технічні ре-сурси для сільського господарства і продукцію його виробництва, створення повно-цінної ринкової інфраструктури для ресурсного забезпечення аграрного виробництва та збуту продукції, ефективного державного регулювання й фінансової підтримки розвитку сільського господарства та інші, розв'язання яких сприятиме підвищенню конкурентоспроможності аграрних підприємств.
Для досягнення певного рівня конкурентоспроможності потрібно ввести в дію широкий спектр ринкових стимулів, які дали б змогу узгодити інтереси усіх учасників ринку. З метою координації діяльності економічних суб'єктів потрібно, насамперед, визначити чинники конкурентоспроможності підприємств, показники та підходи до їхньої оцінки.
Оцінювати конкурентоспромож-ність аграрного сектора нелегко. З одного боку, вона досить висока, оскільки тут виробляють життєво важливу продукцію, на яку існує стійкий попит. З іншого боку, внаслідок значних коливань доходів, а також залежності їх від природних (біологіч-них) факторів, вона має ризикований характер.
Оцінка конкурентоспроможності конкретного підприємства передбачає визначен-ня кола підприємств-конкурентів, формування системи оціночних показників, оброб-ку інформації та одержання узагальнюючої оцінки конкурентоспроможності, яка є поняттям відносним, тому її можна виявити тільки серед групи підприємств, які на-лежать до однієї галузі або випускають товари-субститути. Визначення групи підпри-ємств-конкурентів є важливим етапом роботи, оскільки підприємство може бути кон-курентоспроможним у межах певного сегмента ринку.
Формування системи оціночних показників включає перелік основних критеріїв і показників оцінки конкурентоспроможності підприємства. У процесі такої оцінки можна використовувати як кількісні, так і якісні показники, що стосуються виробни-чої, фінансової, комерційної та організаційно-управлінської діяльності. Якісні показ-ники використовують у процесі оцінки у вигляді опису оцінки якості, одержаної на основі експертного зіставлення фактичного стану з кращим.
Погоджуючись із думкою В.Д. Немцова і Л.С. Довганя, зазначимо, що нині відсу-тня загальноприйнята методика визначення та оцінки конкурентоспроможності під-приємства. В.А. Сідун, Ю.В. Пономарьова до основних методів оцінки конкуренто-спроможності підприємства відносять метод різниць, метод рангів, метод балів і ме-тод еталона. С.І. Степаненко зазначає, що визначення рівня конкурентоспроможнос-ті підприємств — складна проблема, і для її розв'язання пропонує застосовувати різні методичні підходи: індикативний, метод ієрархій, різниць, конкурентних пере-ваг, експертних оцінок та інші. Одним із варіантів визначення рівня конкурентоспро-можності підприємства є використання показника конкурентного статусу фірми, що запропонований І. Анссффом. Важливим методом оцінки конкурентоспроможності підприємств є метод стратегічного планування та управління, який базується на складанні стратегічного балансу (SWOT-анатз).
Вказані методи кардинально різняться за своєю сутністю та базою формування показників конкурентоспроможності. Використання їх може бути зручним у різних ситуаціях залежно від специфіки галузі, до якої належить підприємство.
Згідно з теорією ефективної конкуренції, найконкурентоспроможнішими є підпри-ємства, де найкраще організована робота всіх підрозділів і служб. На ефективність діяльності кожної служби впливає багато факторів — ресурсів фірми. Оцінка ефек-тивності роботи кожного підрозділу передбачає оцінку ефективності використання цих ресурсів. В основі методу лежить оцінка чотирьох групових показників або кри-теріїв конкурентоспроможності.
У першу групу об'єднані показники, які характеризують ефективність управління виробничим процесом: економічність виробничих витрат, раціональність експлуатації основних фондів, досконалість технології виготовлення товару, організація праці на виробництві. У другу групу об'єднані показники, які відображають ефективність управління обіговими засобами: незалежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування, здатність його розплачуватися за своїми боргами, можливість стабіль-ного розвитку організації в майбутньому. До третьої групи належать показники, кот-рі дають змогу мати уявлення про ефективність управління збутом і просуванням товару на ринку за допомогою реклами та стимулювання. У четверту групу входять показники конкурентоспроможності товару та його ціна.
Така оцінка конкурентоспроможності охоплює всі найважливіші оцінки господар-ської діяльності підприємства, виключає дублювання окремих показників, сприяє швидкому та ефективному одержанню даних про фактичний стан підприємства на галузевому ринку. Розглянутий метод має явні переваги. Він є зручним для використання при дослідженні конкурентоспроможності виробничого підприємства, охоплює основні напрями його діяльності. Разом із тим, в основу методу закладена експертна оцінка показників вагомості кожного коефіцієнта, а така оцінка не може вважатися абсолютно достовірною.
Останнім часом популярності набув метод визначення конкурентоспроможності на основі теорії конкурентних переваг, автором якої є американський вчений М. Портер. Згідно з цим методом, показником потенційних переваг підприємства можна вважати частку ринку, яка йому належить. Визначення ринкової ніші, освоєння якої дає мож-ливість підприємству збільшити сферу свого впливу, здійснюється порівнянням поте-нціалу ринку з обсягом продажу товарів певного підприємства.
Одним із найновіших і найсучасніших підходів до визначення конкурентоспромо-жності підприємства є метод бенчмаркінгу. Економіст Марк Хью, один із засновників методу, визначає бенчмаркінг як постійне порівняння організації виробництва в під-приємстві з організацією виробництва подібного продукту в інших підприємствах. Тобто бенчмаркінг забезпечує системний підхід до аналізу діяльності конкурентів. Як стверджує В.В. Вітвіцький на основі аналізу діяльності вітчизняних підприємств, в Україні бенчмаркінг практично не використовується.
Аналіз зазначених методів визначення рівня конкурентоспроможності підприємст-ва свідчить про те, що її можна розглядати у двох аспектах: зовнішньому (оцінка позиції підприємства на ринку) та внутрішньому (оцінка економічних показників дія-льності підприємства). Зважаючи на системний підхід до управління та для доскона-лого уявлення про конкурентний рівень певного підприємства, у нашому дослідженні було взято до уваги та вивчено обидві сторони даної проблеми.
Під час проведення дослідження було обстежено п'ятдесят сільськогосподарсь-ких підприємств Волинської області. Таким чином, була дотримана умова щодо ви-значення рівня конкурентоспроможності лише для певної групи підприємств і умова єдиної стратегічної зони господарювання.
Позицію підприємства на ринку оцінювали через частку ринку, яка йому нале-жить. Загальну частку підприємства на ринку сільськогосподарської продукції у вар-тісному виразі визначали діленням доходу (виручки) від реалізації сільськогосподар-ської продукції підприємства на дохід (виручку) від реалізації сільськогосподарської продукції в цілому по Волинській області. Узагальнюючу кількісну оцінку ринкової частки підприємства визначали методом балів виділенням найкращого значення по-казника з даної сукупності підприємств і присвоєнням йому максимального значення 15 балів.
Оцінюючи економічні показники діяльності підприємства, скористалися методом, заснованим на теорії ефективної конкуренції. При цьому проводили оцінку описаних вище групових показників і критеріїв конкурентоспроможності досліджуваного кола сільськогосподарських підприємств.
Рівень конкурентоспроможності підприємств був визначений також методом бенчмаркінгу за такими параметрами: частка підприємства на ринку; фондовіддаиа; рен-табельність реалізації продукції; рівень продуктивності праці; частка собівартості продукції, що випускається, у доході (виручці) від її реалізації; ціновий сегмент, в якому працює підприємство щодо реалізації продукції на певному ринку.
Таким чином, рівень конкурентоспроможності досліджуваних сільськогосподарсь-ких підприємств був визначений трьома методами: через ринкову частку підприємст-ва, згідно з теорією ефективної конкуренції та методом бенчмаркінгу. На основі одержаного значення показника конкурентоспроможності підприємства ранжували у порядку спадання рівня конкурентоспроможності, тобто кожному з них було постав-лене у відповідність певне місце від 1 до 50.
Було досліджено, наскільки близькими є показники конкурентоспроможності до-сліджуваних підприємств, обчислені різними методами.
Найтіснішим є зв'язок між показниками конкурен-тоспроможності, розрахованими за теорією ефективної конкуренції й методом бенчмаркінгу, а найслабшим — між показниками конкурентоспроможності, розраховани-ми через ринкову частку підприємств і згідно з теорією ефективної конкуренції. Тобто теорія ефективної конкуренції і метод бенчмаркінгу дають близькі результати Розрахунку рівня конкурентоспроможності підприємств. Оскільки ринкова частка підприємства є одним із показників розрахунку рівня конкурентоспроможності методом бенчмаркінгу, а також враховуючи відносну простоту і значно меншу громіздкість розрахунків (порівняно з методом згідно з теорією ефективної конкуренції), найефективніше застосовувати метод бенчмаркінгу із трьох запропонованих у дослідженні для визначення рівня конкурентоспроможності підприємств.
4. Конкурентоспроможність і експорт молочної продукції в Україні
Експорт молочної продукції значною мірою залежить від її конкурентоспроможності та просування на зовнішні ринки. Україна має забезпечити гарантований доступ на світові ринки вітчизняної продукції АПК. Завдання, які необхідно виконати для до-сягнення цієї мети — вступ до Світової організації торгівлі (СОТ), інтеграція до Євро-пейського Союзу (ЄС), реалізація режиму вільної торгівлі в рамках СНД.
У молокопродуктовій підгалузі України відсталість наскрізна — від виробництва молока до переробки і реалізації. Маркетингова боротьба, що ведеться виробника-ми молочної продукції щодо розширення пропозиції за рахунок диференціації про-дукції, яка пропонується на ринку, або ж за рахунок заходів щодо поширення та просування молочних продуктів на ринок сприяє конкурентоспроможності молока і молочної продукції. Аналіз свідчить, що для розвитку сфери виробництва і переробки молока повинен бути ефективним весь ланцюг "виробництво — переробка — збут". Основними причинами стримування виробництва молока є скорочення поголів'я корів, подорожчання кормів, випереджувальні темпи росту цін на пально-мастильні матеріали порівняно із закупівельними цінами на молоко. Усі ці фактори негативно позначилися на якості й конкурентоспроможності молока і молочної продукції.
Молокопереробним підприємствам сировина надходить із двох джерел — від акці-онерних сільськогосподарських підприємств — 33 %, від індивідуальних власників — решта. Розбіжностей щодо якості, закупівельної ціни за молоко між акціонерними това-риствами і молокопереробними підприємствами немає. У сільськогосподарських підприємствах здійснюється механічне доїння, охолодження молока, механічна очи-стка. Така сировина надходить переробним підприємствам першим і вищим гатунка-ми і, відповідно, оплачується по 1200—1650 грн. за тонну з дотацією, що загалом задовольняє сільського виробника.
А ось із якістю сировини, що надходить від населення, великі проблеми. У багатьох випадках молоко приймають неохолодженим з підвищеною кислотністю, заб-руднене, розбавлене. З такої сировини зробити високоякісну продукцію неможливо. Відповідно й оплачується вона набагато нижче — 600—1000 грн. за тонну. Селянин не має ні умов, ні можливостей забезпечити механізоване доїння і відповідне охо-лодження молока. При дрібнотоварному виробництві, ручній праці така ціна не відшко-довує витрат селянина.
У Франції молоко для переробки закуповується від фермерських господарств з поголів'ям 50 корів і більше, в Польщі — при кількості 14 корів і більше. Ці господарства мають відповідні умови й дозвіл. Тому в Польщі гатунком "екстра-клас" прийнято 95 % сировини, а в Україні вищим гатунком — лише 4,8 %.
Заготівлею молока в Україні займаються, в основному, посередницькі структу-ри. За їх участю закупівельні ціни на молоко збільшуються на 15—20 %.
Раніше це робили молокопереробні підприємства і така система потребує віднов-лення. Постановою Кабінету Міністрів доцільно закріпити сировинні зони, доводити квоти на виробництво молока, щоб підприємства разом із кооперативами були заін-тересовані створювати й будувати молочні ферми, молокоприймальні пункти, облад-нувати і комплектувати їх доїльними установками, молокоохолоджувачами.
Така практика є в Німеччині, Франції. У Польщі молоко закуповують заводами у радіусі 50—70 км, тоді як в Україні при дефіциті сировинних ресурсів, конкуренції, молоко закуповують на відстані від 250 до 300 км і більше. Отже, значно збільшу-ються транспортно-заготівельні витрати.
Вартість переробки залежить від якості сировини та росту інфляційних процесів. Для виробництва високоякісної молочної продукції із молока другого гатунку та негатункосого молока підприємства додатково проводять подвійну пастеризацію, охолод-ження й очищення на спеціалізованому обладнанні, що призводить до непродуктивного збільшення енергетичних і трудових затрат. Заводу економічно вигідніше купити си-ровину в підприємстві, де є механічний процес доїння та охолодження, за вищу ціну, ніж дешевше — у населення.
Потрібно створювати кооперативи по заготівлі молока від приватного сектора із впровадженням механізованого доїння, очищення, охолодження та транспортування молока.
Доцільно здійснювати інтеграцію сільськогосподарських і переробних підприємств, яка була б спрямована на використання резервів підвищення економічних показників розвитку багатогалузевого виробництва.
Всі ці зусилля організаційно-економічного характеру сприятимуть концентрації ви-робництва молока і переміщення його в приміську зону, що стане домінуючим при впровадженні міжнародних стандартів оцінки якості молока та міжнародній сегмен-тації ринків молока і молочної продукції.
Особливо це спонукатиме досягненню міжнародних стандартів щодо рівня білка в молоці (3,4 %).
Для розвитку внутрішнього ринку молока і молокопродуктів, його відродження та стабілізації необхідна пряма державна підтримка великих тваринницьких ферм і підприємств різних форм власності, а також організація на державному рівні ринків молока й молочної продукції з повноцінною відкритою інфраструктурою від виробників молока до його споживачів із належною заінтересованістю вироб-ників у збільшенні виробництва, зокрема через пряму доплату до ціни за прода-не молоко.
Для входження України до СОТ необхідно усунути невідповідність ряду законів і нормативних актів України щодо АПК до норм СОТ. Зокрема це стосується таких питань: регулювання торговельного режиму; невідповідність системи оподаткування; неврегульованість питання щодо рівня державної підтримки сільського господарства; невідповідність національної системи стандартизації до вимог Угод про технічні ба-р'єри у торгівлі та застосування санітарних і фітосанітарних заходів СОТ. Ще до вступу до СОТ Верховна Рада України має внести зміни до Закону, в якому передбачити вилучення положень із дискримінації імпортерів: відмінити діючі пільгові механізми оподаткування ПДВ сільськогосподарських товаровиробників (акумуляція ПДВ і до-тації на молоко та м'ясо); передбачити в державному бюджеті відповідні кошти (пряме бюджетне фінансування) в сумі, еквівалентній вартості субсидій, наданих через механізм ПДВ.
Зважаючи на необхідність організації внутрішнього і зовнішнього ринку молока і молокопродуктів, поліпшення якості харчування населення та конкурентоспроможності на світовому ринку, стратегічним завданням має стати відродження молочного скотарства, особливо великих товарних ферм та комплексів.
Висновок
Аналіз зарубіжних моделей регулювання конкурентоспромож-ності вказує на органічне поєднання в кожній з таких моделей певних спільних рис і специфічних особливостей, притаманних саме цій мо-делі.
До головних спільних характеристик побудови національного ме-ханізму регулювання конкурентоспроможності слід зарахувати на-явність у конкурентоспроможній на міжнародних ринках країні: стабільних та добре розвинених або таких, що швидко розвива-ються, інституцій ринку, які опосередкують акумуляцію ресурсів та їх раціональний розподіл у стратегічно вигідних напрямах та стимулю-ють високий темп оновлення виробництва; особливе значення має на-лежний рівень конкуренції на внутрішньому ринку з боку різного роду вітчизняних компаній; високопрофесійного апарату державного управління, здатної правильно визначати пріоритети національного розвитку, створювати належні механізми досягнення визначених пріоритетів; прозорої, несуперечливоі, адміністративно необтяжливої і водно-час дієвої (суворе дотримання закону) системи регулювання конку-ренції та стимулювання підвищення конкурентоспроможності; високої якості людського потенціалу, що складається з високо-освічених, працелюбних високо ініціативних працівників; високого потенціалу, щоб генерувати та ефективно впроваджува-ти власні науково-технічні ідеї або ефективно адаптувати до національних умов зарубіжні технології.
Практика розвитку найбільш успішних регіонів світу доводить, що всі вони мали одночасно всі ці п'ять основних передумов високо-го рівня або темпів нарощування конкурентоспроможності, які діяли синергетично, взаємно підсилюючи один одного.
Характер режиму міжнародної торгівлі відіграє неоднозначну роль і може сильно відрізнятися в різних країнах, що досягають високих темпів зростання конкурентоспроможності. Це вказує на те що політика, спрямована на захист вітчизняних виробників від конку-ренції ззовні за допомогою тарифних та нетарифних інструментів ре-гулювання зовнішньої торгівлі, не може вважатися закономірною пе-редумовою нарощування рівня конкурентоспроможності, хоча в прак-тиці ряду успішних країн політика тимчасового захисту (Китай, Індія) і відіграла помітну і досить успішну роль.
Аналогічно, не можна вважати обов'язковою передумовою ані за-гальний високий обсяг державних дотацій вітчизняним виробникам, ані особливу секторальну політику підтримки розвитку окремих сек-торів та галузей. Доцільність таких підходів у державній політиці сприяння вітчизняним виробникам, як правило, зумовлюється особ-ливим вихідним станом економіки країни. Якщо в країні спос-терігається явний розрив між структурою наявних ресурсів розвитку та стратегічними цілями розвитку, з одного боку, та між наявними ре-сурсами та параметрами ринкових умов, наявних в поточному періоді, з другого боку, — з'являється підґрунтя для застосування селективної політики підтримки розвитку, яка може націлюватися як на збільшен-ня загальноекономічних витрат держави на загальні умови господа-рювання (інфраструктура), так і на підтримку конкретних стратегічних пріоритетів розвитку, які дадуть віддачу тільки в майбутньому. Особ-ливо це стосується підтримки галузей високих технологій, які можуть бути недостатньо конкурентоспроможними в поточному періоді.
Підвищенню конкурентоспроможності національної економіки мо-же ефективно сприяти цілеспрямована політика залучення в пріори-тетні галузі пряних іноземних інвестицій, і насамперед інвестицій провідних високотехнологічних ТНК, а також селективного залучення провідних зарубіжних технологій в інших формах.
Проаналізувавши світовий досвід та ситуацію в Україні, Антимонопольний комітет розробив Проект Закону України „Про державну допомогу”. Цим проектом встановлюється чіткий порядок надання та викори-стання такої допомоги, а також система контролю за нею. Головна ідея законопроекту - державна допомога повинна стимулювати прогрес, інновації, а не давати можливість підприємствам, не розвива-ючись, придушувати конкурентів.
Проектом установлюється заборона на надання антиконкурентної допомоги, створюється система обліку та звітності щодо державної допомоги, пе-редбачається відповідальність за порушення проце-дур надання і використання такої допомоги суб'єктами господарювання та органами влади. При цьому мова не йде про припинення державної підтримки розвитку бізнесу, а про її упорядкування, недопущення чи мінімізацію негативних наслідків її надання.
Проводячи оцінку конкурентоспроможності аграрних підприємств на сучасному етапі, недоцільно використовувати такі підходи, які пов'язують її рівень із показниками якості (конкурентоспроможності) продукції, що випускається. Це зу-мовлено, в першу чергу, тим, що сільськогосподарська продукція має досить висо-кий рівень диференціації. Сама система оцінки якості сільськогосподарсь-кої продукції не є досконалою. Крім того, аналіз конкурентоспромож-ності продукції є недостатнім для формування висновку про конкурентоспромож-ність підприємства в цілому, хоча в більшості випадків використовується саме такий підхід. Конкурентоспроможність підприємства — поняття комплексне, котре має охоплювати не лише сферу якості продукції, що випускається.


Список використаної літератури
1. Конкурентоспроможність національної економіки / За ред. д-ра екон. наук Б.Є. Кваснюка. — К.: Фенікс, 2005.
2. Конкурентоспроможність економіки України в умовах гло-балізації / Я А. Жаліло, Я.Б.Базилюк, Я.В. Белінська та ін:, За ред. Я А. Жаліла. — К.: НІСД, 2005.
3. Антонюк ЛЛ. Міжнародна конкурентоспроможність країн: те-орія та механізм реалізації / Київський національний економічний ун-т.— К:КНЕУ,2004.
4. Крючкова І. В. Конкурентоспроможність економіки України // Структурні чинники розвитку економіки України. — К.: Наук, думка, 2004. — С 146-182.
5. Шнирков О.І. Конкурентна політика Європейського Союзу: Мо-нографія. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський універси-тет-, 2003. — С 46-47,50-52.
6. Сиденко В.Р. Внешнеэкономическая деятельность: проблемы, системной трансформации при переходе к рынку / Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины. — К.: АО „ОКО”,1998.— С.118.
7. Николаев А.Ю. Информационные технологии в Китае. — Компьютер-Информ №11 (127), 17-28 июня 2002.
8. Юрлов Ф. Индия: экономический рост зависит не от факи-ров и заклинателей змей // Российская Федерация сегодня. — 2005. — № 12.
9. Бюлетень обстежень ділової активності підприємств України. — К:. Держкомстат України, НТК статистичних досліджень —2004. — Вип. 3(28).
10. Костусев А. А. Конкурентная политика в Украине. Монография. — К.: КНЕУ, 2004. — 310с.
11. Бізнес-середовище в Україні. — К.: Міжнародна Фінансова Корпорація, 2004. — 100 с.
12. Вітвицький В. В. Системність в оцінці продуктивності // Продуктивність агропромислового виробництва. – К.: НДІ „Украгропромпродуктивність”. – 2005. - №2. – с. 8.
13. Карпенко М. О. Конкурентоспроможність і експорт молочної продукції в Україні // Економіка АПК. – 2006. - №11.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать