Сучасний стан бюджетного планування в Україні та перспективи його оптимізації

Бюджетне планування включає складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження. Це серцевина бюджетного процесу — виконується такий бюджет, який прийнято.
Завдання бюджетного планування:
достовірне визначення обсягу та джерел формування доходів бюджету;
оптимальний розподіл видатків за окремими групами і галузями;
збалансування бюджету.
Бюджетне планування починається з визначення можливого обсягу доходів. Достовірність їх планування забезпечує реальність бюджетного процесу. Оптимальність розподілу видатків визначається ефективністю використання бюджетних коштів з позицій забезпечення економічного зростання та соціальної гармонії у суспільстві.
Збалансування бюджету найбільш складне завдання, оскільки, як правило, потреби у видатках перевищують реальні можливості у формуванні доходів.
Стан бюджету як фінансового плану може характеризуватись трьома показниками:
перевищення доходів над видатками — бюджетний надлишок;
рівновага доходів і видатків;
перевищення видатків над постійними доходами — бюджетний дефіцит.
Найбільш доцільним і обґрунтованим станом бюджету є рівновага доходів і видатків. Вона означає, що всі видатки мають відповідні постійні джерела фінансування.
Бюджетний надлишок може виступати однією з форм бюджетних резервів. З позицій планування він не може бути значним за розміром, адже тоді краще або зменшити доходи, або збільшити видатки.
Бюджетний дефіцит є найскладнішим явищем і досить поширеним у світі. Наявність дефіциту вимагає встановлення джерел його покриття, якими можуть бути:
державний кредит;
емісія грошей.
Існують наступні методи бюджетного планування:
а) загальний метод — балансовий;
б) окремих статей — нормативний:
— прямого рахунку,
— аналітичний,
— коефіцієнтів.
Процедура бюджетного планування — послідовність заходів і дій зі складання і розгляду проекту бюджету. Вона визначена Бюджетним кодексом України і на державному рівні включає такі етапи та стадії:
Складання проекту бюджету
Розгляд проекту Закону про Державний бюджет України
1. Складання проекту бюджету включає наступні процедури:
направлення Верховною Радою Президенту бюджетної резолюції, в якій визначаються основні напрями бюджетної політики на наступний рік;
розробка Міністерством фінансів на підставі основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку прогнозного проекту бюджету;
доведення прогнозних показників проекту бюджету до міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади;
узгодження показників прогнозного проекту бюджету з пропозиціями міністерств, відомств та інших органів;
розробка Міністерством фінансів робочого (узгодженого) проекту зведеного та Державного бюджету і подання його в Кабінет Міністрів;
розгляд проекту бюджету в Кабінеті Міністрів, прийняття рішення про його схвалення і подання Президенту проекту Закону про бюджет;
розгляд проекту Закону про бюджет Президентом і подання його до Верховної Ради.
2. Розгляд проекту Закону про Державний бюджет України складається з наступних етапів:
розгляд проекту Закону про Державний бюджет в комісіях і комітетах Верховної Ради;
доповідь Міністра фінансів на засіданні Верховної Ради та співдоповідь голови комітету з питань бюджету;
обговорення проекту Державного бюджету на засіданні Верховної Ради;
прийняття відповідного рішення про результати розгляду проекту Закону про Державний бюджет:
а) затвердити Закон про Державний бюджет України;
б) схвалити у першому читанні і направити на доопрацювання;
в) відхилити і направити на переробку.
Бюджетні права державних і місцевих органів влади і управління визначаються у відповідності до розподілу між ними економічних і управлінських функцій.
Бюджетні права розподілені між законодавчою і виконавчою владою загальнодержавного і місцевого рівня. Вони закріплені в Конституції України і в Бюджетному кодексі України. Учасники бюджетного процесу наділені законодавством відповідними повноваженнями, основний зміст яких полягає в праві отримувати доходи, розподіляти бюджетні кошти, використовувати їх за цільовим призначенням.
Основи планування доходів бюджету
Оскільки функціонування бюджету відбувається за допомогою особливих економічних форм - доходів і видатків, розглянемо економічну сутність цих категорій і форми їх прояву.
Доходи бюджету займають головне місце у складі централізованих державних доходів, але це поняття більш вузьке, ніж доходи держави.
Доходи і видатки бюджету - це об'єктивні категорії, кожна з яких має специфічне суспільне призначення: доходи служать фінансовою базою діяльності держави, видатки - задовольняють загальнодержавні потреби.
Доходи бюджету виражають економічні відносини, які виникають у держави з юридичними і фізичними особами в процесі формування бюджетного фонду країни.
Головне матеріальне джерело доходів бюджету - національний дохід. Якщо для покриття фінансових потреб його недостатньо, держава залучає національне багатство (сукупність матеріальних благ, створених працею попередніх і нинішніх поколінь і залучених в процес відтворення природних ресурсів, якими розпоряджається суспільство на визначений момент часу).
Основними методами перерозподілу національного доходу і джерелами формування бюджетних доходів є податки, державний кредит і емісія грошей.
Наступним за своїм фінансовим значенням доходом бюджету є державні позики. До цього методу держава удається при бюджетних дефіцитах. Існує два шляхи отримання державних позик:
державні позики, отримані у фізичних і юридичних осіб шляхом випуску цінних паперів від імені держави;
кредити, отримані у центрального банку і інших кредитних установ.
Зростання обсягу кредитних операцій призводить до росту державного боргу. Державний борг пов'язаний з податками. Його погашення і виплата по ньому відсотків здійснюється в значній мірі за рахунок податкових платежів або новими кредитними операціями.
При надзвичайних ситуаціях, коли отримання податкових платежів, державних позик виявляється скрутним, держава звертається до емісії паперових грошей. Це самий непопулярний захід, так як він посилює інфляційні процеси і має високі соціально-економічні наслідки.
Доходи бюджету класифікують за різними ознаками.
В залежності від джерел формування вони поділяються на податки з юридичних осіб, податки з населення, позики, надходження від реалізації державної власності, надходження від державного майна та угідь.
За методами мобілізації доходи бюджету поділяються на податкові, неподаткові, позичкові;
по видах податків - ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток, прибутковий податок з громадян та ін.
Щодо планування надходжень до бюджету, то тут необхідно відмітити, що основну частину доходів складають різні податки та збори. Так останніми роками в Україні намітилася стійка тенденція збільшення надходжень прибуткового податку до зведеного бюджету, причому темпи зростання його надходжень за останні два роки значно перевищують надходження інших податків та платежів .
Збільшення надходжень прибуткового податку знаходиться у прямій залежності від збільшення особистих доходів громадян, підвищення заробітної плати на підприємствах, установах, організаціях, її своєчасної виплати, суттєвого зменшення заборгованості з заробітної плати. Поступове збільшення розміру мінімальної зарплати у законодавчому порядку приводить до перегляду співвідношення тарифної сітки та посадових окладів, що також впливає на рівень доходів працюючих громадян.
Засади планування видатків бюджету
Державні видатки - це частина фінансових відносин, обумовлена використанням централізованих і децентралізованих доходів держави.
Складаються державні видатки з прямих витрат держави, які здійснюються через систему бюджетних і позабюджетних фондів, і витрат державних підприємств, організацій, установ. Отже, видатки державного бюджету це лише частина державних видатків.
Витратна частина бюджету призначена для фінансування загальнодержавних програм (інвестиційні, економічні, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури і ін.). Бюджетні асигнування направляються у вигляді субсидій, кредитів, державних гарантій і поручительств для фінансової підтримки сільських господарств, малих підприємств, житлового господарства і ін. Бюджет відіграє також важливу роль в соціальному захисті громадян, розвитку невиробничої сфери. Частину бюджетних коштів держава направляє на оборону, утримання правоохоронних органів, апарату управління і ін.
Бюджетні видатки класифікують за такими ознаками:
за роллю в суспільному виробництві,
відповідно до суспільного призначення,
по галузях виробництва і видах діяльності,
за формами фінансування,
згідно цільового призначення.
За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні витрати і витрати на розвиток. В окремих випадках це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. Поточні витрати пов'язані з наданням бюджетних коштів юридичним особам на їх утримання і покриття поточних потреб. Це витрати на утримання економічної і соціальної інфраструктури, поточні витрати державних установ, поточні субсидії нижчестоящим органам влади, державним і приватним підприємствам, виплата відсотків по державному боргу і ін.
Витрати на розвиток включають капіталовкладення за рахунок бюджету у різні галузі народного господарства, інвестиційні субсидії і довгострокові бюджетні кредити державним і приватним підприємствам і місцевим органам влади.
Групування витрат відповідно до суспільного призначення відображає використання коштів для забезпечення виконання державою її функцій.
Управління суспільством > на управління;
оборона країни > на оборону;
економічна > на економічну діяльність;
соціальна > на соціальний захист та соціальну сферу.
Основу галузевої класифікації, видатків державного бюджету складає загальноприйнятий поділ економіки на галузі і види діяльності. Виходячи з цього видатки у виробничій сфері поділяються по галузях народного господарства:
на розвиток промисловості,
сільського господарства,
транспорту, зв'язку і ін.;
у невиробничій сфері - по галузях і видах суспільної діяльності:
на освіту,
культуру,
державне управління і ін.
охорону здоров'я,
соціальне забезпечення,
За формами фінансування розрізняють такі державні видатки:
інвестиції,
бюджетні кредити,
державні дотації,
субсидії і виплати,
кошторисне фінансування.
Згідно цільового призначення видатки класифікують за статтями витрат, наприклад, капітальні вкладення, капітальний ремонт, заробітна плата, господарські витрати та ін.
Одночасно з економічною класифікацією видатків державного бюджету використовується і організаційне їх групування, в основі якого лежить розподіл асигнувань по цільових програмах і рівнях управління.
Показовим є аналіз зміни питомої ваги видатків державного бюджету соціального спрямування по відношенню до номінального ВВП. Таким чином, на шляху подальшого вдосконалення бюджетного процесу, і процесу бюджетного планування зокрема, потрібно передусім чіткіше визначитися і суворіше дотримуватися всебічно виважених пріоритетів щодо витрачання вкрай обмежених коштів. Принциповим питанням є запровадження моніторингу проходження видатків до їх кінцевих отримувачів і забезпечення прозорості бюджету.
Програмно-цільове планування показників бюджету

Будуючи власну державу, Україна має знаходити і запроваджувати найкращі світові здобутки у галузі державного управління. Усе це має безпосереднє відношення до бюджету як одного з найважливіших інструментів управління державою.
В загально прийнятому визначенні програмно-цільовий метод в бюджетному процесі – це система планування та управління бюджетними коштами в середньостроковій перспективі, спрямована на розробку та виконання бюджетних програм та підпрограм, орієнтованих на кінцевий результат.
Програмно-цільовий метод можна порівняти з бізнес-планом, підготовка якого є обов’язковою кроком для залучення інвестицій (в даному випадку коштів з бюджету) ресурсів.
В Україні існує декілька видів таких програм. Насамперед – це програма діяльності Уряду, яка є декларацією про сукупність основних цілей та завдань, які Уряд має вирішити у період своєї діяльності, або у більш короткий період.
Наступний рівень - це державна та місцеві програми економічного і соціального розвитку, які щороку затверджуються Урядом та місцевими виконавчими органами і в яких визначаються цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку, а також заходи щодо їх досягнення.
Нарешті, є державні і місцеві цільові програми, які являють собою комплекс взаємопов’язаних завдань та заходів, які спрямовані на розв’язання окремих найважливіших проблем розвитку держави, галузей економіки чи адміністративно-територіальних одиниць.
У цій структурі державних програм не вистачає одного елементу, який би зв’язав загальнодержавні програми з програмами міністерств і відомств, місцевих органів влади. Саме такою ланкою є бюджетні програми – систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких здійснює розпорядник коштів відповідно до покладених на нього функцій. Характерними особливостями бюджетної програми є те, що вона виконується лише одним розпорядником коштів (на відміну від державної цільової програми), і її структура має залишатись незмінною з року в рік.
Таким чином бюджетна програма є логічним продовженням ланцюжка від декларативної програми діяльності Уряду, через комплексну програму економічного і соціального розвитку (яка по суті має бути стратегією) до конкретної бюджетної програми для конкретного розпорядника. Якщо існуватиме взаємозв’язок між цими елементами, тоді держава буде успішно розвиватись у напрямку, визначеному Верховною Радою України, Президентом України та Урядом України у прийнятих ними політичних документах. Відповідність цим політичним документам є одним із критеріїв для включення програми до бюджету. Для того, щоб досягти такої відповідності, програмуванням мають бути охоплені усі видатки бюджету.
Шляхи (напрями) удосконалення показників бюджетів
Проаналізувавши Зведений бюджет України за останні роки, можна побачити, що частка видатків постійно зменшується. Крім того структура бюджету є неефективною і необдуманою. Суттєвим важелем вирішення бюджетних проблем слід розглядати розумні обсяги та структуру державних витрат. Водночас практика переконує, що ряд витрат бюджету, насамперед оборонні, адміністративно-управлінські, мало еластичні по відношенню до падіння виробничого та податкового потенціалів. Особливо чітко простежується тенденція їх зростання в умовах інфляції. Для забезпечення цілеспрямованого впливу державних витрат на економіку раціональна бюджетна політика повинна відображати, з одного боку, специфіку сучасного перехідного етапу, а, з другого — реалізуватися шляхом поступового нарощування арсеналу заходів з регулювання внутрішнього державного попиту, притаманного ринковій економіці. У такому випадку у бюджетній політиці досягається узгодженість з необхідністю стимулювання економічного розвитку і з інтересами економічної безпеки держави.
В Україні, як і в будь-якій іншій країні, питання про зменшення затрат бюджету є досить актуальним. Тому положення Бюджетного кодексу України повинні визначити такий регламент прийняття рішень, який би дав змогу забезпечити досягнення ефективних результатів. Стосовно процесу бюджетного планування це означає, що процес розгляду і затвердження бюджету необхідно розбити на два етапи, Перший етап — затвердження ключових параметрів бюджету, до яких входять доходи бюджету, бюджетний дефіцит (в абсолютному вираженні та в процен-тах до ВВП), загальний обсяг витрат державного бюджету, в тому числі — трансферти місцевим бюджетам. Другий етап — затвердження витрат державного бюджету в розрізі розділів функціональної класифікації.
Найбільш проблемною ланкою державного бюджету є видатки на соціальну сферу. Це пояснюється тим, що такі установи як школи, інтернати, лікарні не є прибутковими, а витрати на соціальне забезпечення постійно зростають. Але їх все одно не достатньо для оптимального фінансування соціальної сфери. У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Крім того такі законопроекти не раз розглядались в Верховній Раді. Але така постановка питання не завжди коректна. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. З огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки.
Крім того, на думку деяких учених-дослідників, основні причини виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало не вистачати коштів. Особливість кризи полягає у тому, що вичерпалися традиційні джерела їх надходження.
Що ж робити в цій ситуації. І як оптимізувати затрати бюджету, не скорочуючи пільги і при цьому забезпечувати належне фінансування державному сектору?
Одним з варіантів виходу із скрутного становища може бути послідовне впровадження госпрозрахункових форм фінансування установ, зокрема самофінансування. Для цього уже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.
В останні роки спостерігається зростання асигнувань підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.
Використовуючи досвід країн із розвинутою ринковою економікою, слід розглядати ще одне джерело фінансового забезпечення фінансової сфери – меценатство, спонсорство. Це досить нове явище в економічному житті України, як благодійність. Її можна трактувати як не комерційну (неприбуткову діяльність організацій і окремих осіб), спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. У більш широкому розумінні благодійність визначається як інвестування соціальної сфери. В умовах кризи основним її джерелом в Україні служать кошти міжнародних благодійних організацій.
Наступним джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури є страхування – пенсійне, медичне, соціальне. Вона розраховане на все зайняте населення держави, оскільки саме воно бере участь у створені страхових фондів. Для забезпечення страхової діяльності повинні застосовуватись основні принципи: обов’язкові страхування для всіх, хто працює, і фінансової участі застрахованих у формуванні страхових фондів; дотримання особливого порядку фінансування страхових фондів, що забезпечують відтворення коштів на страхування; управління діяльності фондів страхування на основі партнерства або паритету.
Через систему страхування здійснюється перерозподіл грошових засобів від працездатних до непрацездатних, від тих, хто працює, до безробітних.
Використання страхування гарантує матеріальну підтримку на старість, у разі інвалідності, захворювання. Закріплення обов’язковості страхування забезпечити розв’язання проблеми виділення коштів із бюджету на розвиток медицини, зростання рівня соціального, пенсійного забезпечення. Створені позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування) поповнюється за рахунок страхових платежів.
Серед інших джерел пенсійного забезпечення виділяються кошти державного бюджету на цільове фінансування. Відраховуючи внески у вказані фонди, кожен, хто працює, одержить на старість пенсію, будь-які виплати, допомогу у разі страхового випадку. Доцільно за рахунок Фонду соціального страхування проводити заходи з профілактики профзахворювань, оскільки суми для відшкодування потерпілим значно перевищують видатки на лікування у зв’язку з одержаним професійним захворюванням.
І останнє джерело – кредитування. У соціальні сфері вони являє собою плату за послуги за рахунок отриманих кредитів. Така практика широко розповсюджена на Заході, особливо так звані студентські позики. Не всі молоді люди, що бажають одержати освіту, можуть відразу власними коштами оплатити своє навчання. Тому доцільно взяти позику в банку. При цьому розробляється особливий порядок видачі кредитів, відсотків, умов повернення, перелік пільг. Постає також проблема при наданні житлової позики. Необхідно упорядкувати систему інвестування житлового будівництва, випуску термінових або безстрокових житлових сертифікатів, акцій.
Крім проблеми фінансування соціальної сфери існує також проблема фінансування державного боргу. Існування державного боргу, в принципі, не є виключним та негативним фактором. Більшість країн з розвинутою економікою мають державний борг, проте це не стало причиною дестабілізації їх економіки, так як в них відбувається чіткий контроль над розмірами державних позик, і чітко визначені методи їх покриття. Теперішні фінансові проблеми в Україні багато в чому можна пояснити саме стрімким збільшенням державного боргу, без пошуку джерел його покриття. Як наслідок відбувається прискорення інфляційних процесів, і як результат – посилення нестабільності грошових відносин.
Вплив інфляції на бюджетну систему України багатофакторне, тому програма по боротьбі з інфляцією повинна включати комплекс дій, направлений на оздоровлення фінансового стану в країні. Ці дії повинні бути направлені проти тих факторів, які мали місце протягом останніх років. До них відносяться:
збільшення грошової маси за рахунок автоматичного збільшення зарплати,
незалежно від результатів праці.
збільшення безготівкових розрахунків за рахунок кредитування низько
рентабельних підприємств
збільшення цін на енергоносії, основні види сировини та матеріалів
монопольне ціноутворення в умовах монополізації більшості видів промислового виробництва, що призводить до збільшення цін виробника
витрати на конверсію підприємств
Без зниження рівня інфляції не можуть бути ефективно використані витрати бюджету, направленні на соціальні потреби.
Крім того для зменшення витрат можливі також різні процедурні обмеження щодо прийняття бюджетних рішень. Зокрема, законодавчі акти, чинність яких призводить до збільшення державних витрат (наприклад, про підвищення заробітної плати державних службовців, про збільшення пенсій або про додаткові соціальні гарантії), можуть прийматися тільки за наявності в розпорядженні держави відповідних доходів. Крім того, рішення стосовно державних витрат, змін у податковому законодавстві, державної заборгованості повинні прийматися кваліфікованою більшістю голосів (2/3 депутатів). Ефективним засобом обмеження зростання державних витрат може слугувати встановлення часу дії державних програм. Це означає, що прийняття нових програм допускається тільки із зазначеної дати їх завершення, а продовження дії програми потребує прийняття спеціального рішення. Проте головним моментом в вдосконаленні фінансів є не стільки зменшення затрат, як збільшення доходів бюджету.
Вирішити задачу збільшення доходів держави не можна лише шляхом адміністративного тиску, не створивши при цьому для підприємств ефективних економічних стимулів для сплати податків. Варто скоротити податкові пільги, однак це скорочення не повинне бути механічним. Одержання податкових пільг повинне залежати від корисності і важливості для суспільства того чи іншого виду діяльності.
Велика кількість податкових пільг для одних підприємств означає високі податкові ставки для інших, що змушує останніх ховати свої доходи з метою збереження конкурентноздатності.
При зменшенні податкових пільг з'явиться можливість цілеспрямовано використовувати видаткову частину бюджету для підтримки деяких пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку суспільства.
Одним з напрямків вдосконалення бюджетної системи в умовах ринкової економіки є демократизація формування і використання усієї системи бюджетів. В Україні необхідно створити таку систему формування бюджету. Яка б зацікавила і виробників і органи влади, збільшувати доходи і використовувати їх з найбільшою ефективністю. Саме цій меті служить податкова реформа, яка, на думку влади, призведе до виходу підприємців з тіні та збільшенню доходів бюджету, після введення нової ставки податку.


Список використаної літератури
Закон України „Про Державний бюджет на 2008 рік”
Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. Київ: ЦУЛ, 2005.
Гаркавенко О.С. Бюджетне планування: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2003.
Геєць В.М. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання. Київ: Форт, 2000.
Деркач М. Формування фінансової бази регіонів // Екон України. - 2003.
Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Київ: "Знання-Прес", 2000.
Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д`яконова І.І. Бюджет і фінансова політика України. Київ: Наукова думка, 2000.
Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн. Київ: Знання-Прес, 2004.
Равікович Є.І., Присенко Г.В. Макроекономічне прогнозування: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2002.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать