Інтимна лірика поета Степана Руданського

Любов - це внутрішній світ, який окрилює людину. Багато ніжних і ласкавих слів придумали люди, щоб описати це високе почуття, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, рідної дитини.
Підносив це почуття і Степан Руданський, хоча і дало воно йому не радість і щастя, а сум і горе. Після семінарії він повинен був обирати: кохана дівчина і попівська ряса чи академія і наука? Руданський вибрав друге і поїхав. А удовина донька Марійка, яка любила палко, до нестями, не дочекалася. Не раз згадував вечорами поет своє кохання:

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі,
Повій, вітре, опівночі!..

Вважаю, що кохання - це Божий дар. І треба з радістю приймати це почуття, навіть якщо воно без взаємності, тому і звертається ліричний герой "Пісні" до вітру, просить повіяти "тишком-нишком над рум'яним білим личком":

Як спить мила, не збудилась,
Згадай того, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась...

Душа рветься за вітром, серце болить і тужить, бо передчуває лихі вісті:

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю розпукає.

І все ж, я думаю, поет вдячний тій далекій дівчині за те, що подарувала миті кохання, примусила серце частіше битися, навчила бачити прекрасне і відчувати красу. Скільки б часу не пройшло, а згадуватиме він її з теплотою, вдячністю, з любов'ю.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать