Файне місто Тернопіль

У Тернопільській області, як у тій Греції — все є. Замки, палаци, церкви, печери, Дністровський каньйон. Навіть гори Медобори, хоч і не Карпати, але теж по-своєму унікальні. Для туристів, що захоплюються історичними пам’ятками, то й узагалі — поле неоране. Дороги в області непогані — як кажуть в народі, «може бути». Тож цього разу автомаршрут буде тернопільсько-замковим: переважно напівруїнами середньовічних замків, де ще наче витає запах пороху та звучить відлуння дзвону шабель...
Ми проїхали Тернопільщиною довільний північно-західний трикутник: від обласного центру на північ, захід — і назад. Тож долучитися до нашої мандрівки можна на будь-якому етапі. Все залежить від того, з якого боку в’їжджає на Тернопільщину автотурист. Якщо зі столиці, то, на нашу думку, маршрут Київ-Житомир-Чуднів-Любар-Гриців-Ямпіль-Ланівці-Тернопіль є оптимальним. Цю дорогу знають далеко не всі українські водії, але повірте — знайти кращий шлях навряд чи вийде.
Файне місто Тернопіль
Ця відома фраза із пісні «Братів Гадюкіних», напевно, найточніше передає відчуття після короткої мандрівки обласним центром. Місто справді гарне — затишне, доброзичливе і дуже західноукраїнське. Не зважаючи на численні катаклізми, пов’язані з війнами, Тернопіль зумів зберегти своє особливе обличчя. Достатньо зауважити, що невеличке місто має на збереженні більше 300 архітектурних та історичних пам’яток. Виїжджати з нього не хотілося, але попереду був доволі ґрунтовний маршрут. Ми ще обов’язково повернемось і пройдемо вулицями Тернополя, не кваплячись...
Збараж
Від обласного центру — 17 кілометрів на північний схід. Тут розташований один із найкраще збережених (відновлених) замків Тернопілля. Збаразька фортеця побудована за всіма правила фортифікаційного мистецтва XV-XVI сторіччя. За оборонними мурами — палац 1730-тих років. Під час козацької облоги влітку 1649 року під стінами замку загинув «преславний козак» Нестор Морозенко, був поранений Іван Богун.
Згідно з археологічними дослідженнями, історія Збаража налічує приблизно 15 тисяч років. У літописах місто на берегах Гнізни вперше згадується у XIII столітті — тоді тут лютували війська Лестька (Лешека) Білого. Потім були князівські чвари, татарські набіги, козацькі війни, турецька навала... Радянська влада зробила у палаці культурно-спортивний комплекс: боксери гатили по грушах, штангісти кидали залізо.
Нині триває реставрація. За словами генерального директора Національного заповідника «Замки Тернопілля» Анатолія Маціпури, роботи вистачить на довгі роки. Відновлення наземних споруд — лише частина праці. Науковці виявили під замком багато ходів із відгалуженнями, а розкопали тільки малу їх частину. Тож, якщо підходити до справи ґрунтовно, потрібні спеціальні технічні засоби і значні кошти.
Екскурсанти можуть відвідати в замку декілька залів: зброї, трипільської культури, іконний, дерев’яної скульптури, органний та інші.
Окрім замку та парку біля нього, цікавими для туриста є монастир Бернардинів, церква Успення Пресвятої Богородиці. Рекомендуємо уважно слухати місцеві легенди та байки — їх тут безліч.
Вишнівець
Знаходиться за 30 кілометрів від Збаража по дорозі на Волинь. Містечко невелике і розташоване між двома горбами майже перпендикулярно трасі. Автотурист може «пролетіти» через нього протягом хвилини. Не проґавте з лівого боку вказівник до палацу.
Палац князів Корибутів-Вишневецьких — пам’ятка архітектури XVI-XVIII століття — цікавий не тільки як архітектурна споруда. Екскурсія ним триває від однієї до трьох годин, і, в основному, гід розповідає історію волинського магнатського роду Вишневецьких. Засновник Запорізької Січі Дмитро (Байда) Вишневецький, князь Ярема, який «вогнем і мечем» приборкував непокірних, багато інших представників роду за 350 років залишили значний слід в історії України. І палац колись вражав багатством інтер’єрів, колекцією витворів мистецтва. У 1852 році нащадки Вишневецьких по жіночій лінії, графи Мнішеки, продали палац. Речі продавали з аукціону протягом 40 років. Нині шедеври з колекції замку розкидані по всьому світу.
За палацом на нижній терасі стоїть церква Вознесіння Господнього (1530 рік) — родинна усипальниця князів Вишневецьких. У 1605-му тут відбулися заручини Лжедмитрія з Мариною Мнішек. Узагалі, в палацовому комплексі за сотні років побували багато видатних особистостей: польські королі, російські царі, Оноре де Бальзак, Тарас Шевченко, Іван Мазепа. Приїжджайте і ви.
Кременець
Туди ви потрапите, проїхавши кілометрів 25 від Вишнівця все тією ж дорогою на північ. Місто козацької слави, садів і парків, які займають майже половину площі нинішнього райцентру. Кременецькі гори, відомі серед природознавців рідкісними рослинами, мають статус пам’ятки природи державного значення. Над містом, на горі Бона, височать руїни Кременецького замку. Свого часу навіть орди Батия змушені були відступити від його могутніх стін. А нині...
Поруч є гора Черча. Біля її підніжжя розташований П’ятницький козацький цвинтар. (Треба їхати праворуч від центру дуже вузькою і дуже розбитою вуличкою. Краще авто залишити на стоянці, а вгору піднятися пішки). За переказами, туди виносили загиблих в бою козаків. І вже давно стоять на пагорбі старі-старі кам’яні хрести, серед яких місцева малеча весело грає у футбол.
Що ще варте уваги в Кременці? Миколаївський собор XVI-XVII сторіччя, Єзуїтський Колегіум, ботанічний сад, церква Святої Покрови (її ще називають Полковою — нещодавно відсвяткували сторіччя споруди), музей поета Юліуша Словацького. Цікава будівля — «кременецькі близнюки». Це два будинки XVII століття, що мають спільну стіну. Тобто місто мальовниче, цікаве і славне — варто приїхати на цілий день, бо нудьгувати не доведеться.
Почаїв
З Кремінця повертаємо на південний захід до Почаєва. Дорога іде між деревами і якось раптом виходить на безлісу рівнину. Траса, машини, сучасна заправка, трохи далі видно перші будинки, а над ними вгорі — Лавра. Пейзаж — перехоплює подих. І цей стан триває весь час, поки перебуваєш у Почаєві. Свято-Успенську Лавру видно з усіх боків, її вплив відчувається в кожному закуточку містечка, в кожному мешканцю.
Крім величної архітектури, тут є знаменита святиня — чудодійна ікона Почаївської Богоматері, яку наприкінці XVI століття подарувала монастирю його фундаторка Анна Гостська. Паломники йдуть також до мощів Іова Желізо (1551-1651 роки) — першого ігумена Почаївського монастиря та до сліду Стопи Матері Божої. Свого часу почаївські монахи відважно билися з ворогом на кам’яних стінах, відстоюючи церковні святині та рідну землю. А список видатних осіб, котрі приїздили у монастир, міг би зайняти не одну сторінку.
Нині на території Лаври діють два собори і п’ять церков. Щодня її відвідують тисячі паломників. Молоді мами із заплаканими очима і хворими дітьми на руках, старезні бабусі, натхненна молодь, дуже розкуті іноземні гості — кожен знаходить у Почаєві щось для себе.
Залізці
Далі їдемо на південь і за 30 кілометрів потрапляємо у Залізці. (Після села Лосятин авто іде стрімким спуском — майже гірським серпантином. Ландшафти захоплюють). Основні тутешні туристичні об’єкти — руїни фортеці, костелу святого Антонія та найбільший став Тернопільської області (майже 700 гектарів). Замок побудував подільський воєвода Марцін Каменецький на початку XVI сторіччя. Потім його декілька разів перебудовували. У 1675 році в замку був доволі потужний гарнізон (три тисячі вояків), який витримав наступ військ турецького паші Ібрагіма Шишмана.
Замкові руїни є в Залізцях і нині. Цього року місцевий голова зорганізував толоку з прибирання замку. Пізніше у фортеці збили дерев’яний поміст-сцену та відсвяткували День молоді. Сюди часто приїжджають іноземні делегації (в основному — польські) — точилися розмови щодо відновлення замку та сусіднього костелу.
Храм Святого Антонія (XVII століття) знаходиться справа від головного входу до фортеці, десь за сто метрів, але за деревами його не видно. Він теж зруйнований. Та навіть у такому стані милує око. Про те, що війна не оминула Залізці, свідчать стіни храму — побиті кулями й снарядами. Здається, що старі камені досі воюють — тепер із часом та людською байдужістю.
Зборів
Тут 15-16 серпня 1649 року під час переправи через річку Стрипу потрапили у козацьку пастку війська польського короля Яна II Казимира. Козаки навіть витягли на місцеву церкву гармати й розстрілювали вороже військо впритул. Від повного розгрому короля врятувала зрада татарського хана Іслам-Гірея — союзника Богдана Хмельницького. Через два дні противники уклали договір, відомий в історії як Зборівський мир. Згідно з цим документом, на території трьох областей вперше створювалася українська козацька держава. І це була перемога.
Від Залізців до Зборова — 26 кілометрів. Нинішній невеличкий райцентр — місто тихе, провінційне. В середмісті на вулиці Козацькій розташований музей «Зборівська битва». Зліва перед входом — пам’ятник гетьману Богдану Хмельницькому, справа — дві козацькі гармати. Директор музею Григорій Баран розповідає, що приміщення для музею відібрали у комерційного банку після довготривалої тяганини. Дивно, як для України — зазвичай все відбувається навпаки.
На другому поверсі музею — невелика діорама, на якій відображені основні події історичної перемоги козацтва. Пан Григорій розповідає про все із великим захопленням. Тішиться, що він (музей) є, хай не дуже вражаючий, простенький, але там, де мав бути. І що на Білому березі, де відбувалася битва, вже немає сміттєзвалища, а стоїть капличка. І буде церква.
Від Зборова до обласного центру — 30 кілометрів, 20 хвилин дороги. Насправді, Тернопільщиною можна їздити чи не щодня і вражень вистачить на декілька років. Майже кожне містечко і кожне село цього краю мають свій замок, храм і підземний хід.

на початок


Язловець: місто поза часом
текст: Ірина ПУСТИННІКОВА
фото: Денис ТРОФІМОВ
(Матеріал подається в скороченні)
Язловець1 саме такий, яким його й очікуєш побачити: древній, провінційний, тихий. Якесь законсервоване Середньовіччя — тільки з телевізійними антенами та обов’язковими мобілками в руках у молоді. Час тут не мчить галопом, а повагом плине. Століття за століттям — він вітерцем обвіває старий замок, вірменську церкву, руїну величезного костелу. І досліджувати Язловець поспіхом не варто: щось важливе та й пропустиш. Тож будемо неспішно знайомитися з містечком, його історією та легендами.
Дорогою...
Докладна монографія американського історика польського походження Стенлі Ковальського про Язловець називається «The Town Lost in History»2. Влучно. Язловець губиться не лише в історії, а й у густих хвойних лісах над маленькою річечкою Вільховець.
Щоб краще відчути позачасовість Язловця, варто під’їжджати до нього з боку селища Товсте (Заліщицький район) Тернопільської області. Тоді дорогою в селі Кошилівці вас очікує знайомство з оборонною дерев’яно-мурованою церквою XVI століття. Міцні контрфорси роблять святиню кряжистою, приземкуватою — колись тут не лише молилися, а й ховалися від набігів зайд. Шкода, не збереглася оборонна башта над бабинцем. Громада в Кошилівцях свідома: церкву не взялися вдягати у бляшану броню, під якою пріють десятки храмів Буковини і Прикарпаття. Проте помалювали дерево в яскраво-синій колір (як роблять на Волині), а підсіння прикрасили важкою кришталевою люстрою — такі ще в народі називають «чеськими». На дзвіниці вибиті цифри «1564». За понад 450-річне життя церквиця, певно, ще ніколи не була настільки «нарядною»…
Добиратися в Язловець можна ще з райцентру Бучач та з Золотого Потоку (найдовший варіант — через ліси і гори. Краєвиди дуже гарні, але асфальт тут клали ще за царя Тимка). В обох містах є замки, тож кожен із варіантів дороги цікавий по-своєму.
Не дивуйтеся, якщо на картах радянської доби ви не зможете знайти населеного пункту Язловець. Незаповнену жодною ідеологією назву в 1947 році змінили на ароматизовану антонівкою Яблунівку, хоча село з такою назвою вже є в Теребовлянському районі. Стару назву повернули поселенню в 1991 році. Але на автобусній зупинці неподалік замка бовваніють іржаві літери: «Яблунівка». А Яблунівський замок з біблії туриста 90-х — «Замків та монастирів України» Олександра Лесика (Львів, 1993 р.) — не що інше як Язловецька фортеця.
Як воєвода бороду рубав
Отже, дорогою з Товстого ви їхатимете кілька кілометрів уздовж полів, де око спантеличено шукає, за що би зачепитися в нецікавому пейзажі. Раптом — зелений каньйон, майже гірський серпантин і замок, який вигулькує з-за повороту з несподіваністю привида в хорошому фільмі жахів.
Перед розвалинами замку справжнього — замок штучний: вказівник повідомляє, що перед вами зовсім не фортеця, а «Санаторій». Замок, як і місто, воліє залишатися в затінку, ховатися за високими кронами. З цими деревами на схилах гори ціла історія. Посадити тут фруктовий сад надумали турки, плануючи затриматися в Язловці трохи надовше, аніж вийшло (з 1676 по 1684). Коли фортецю відбили, її комендант Ян Самуель Хржановський вирішив опікуватися садом. Так що у яблунь з-під замку родовід довший, аніж у деяких шляхетських родів...
Первісно твердиня у плані була витягнутим п’ятикутником з однією чотиригранною вежею. Поряд з нею у найкоротшій стіні розміщувались ворота — на висоті другого поверху. Дістатися на таку висоту можна було лише похилою доріжкою та відкидним містком. За часів коронного гетьмана Юрія Язловецького (1510–1575) замок розширили на схід, зміцнили. Під впливом дружини, Ельжбєти Тарло, шляхтич настільки загорівся ідеями Реформації, що порвав із католицизмом, позакривав у своїх маєтках всі костели, а з сусіднього Червоногорода вигнав домініканців. Вже коли Язловцем правив старший син Юрія Миколай Язловецький, католики знову змогли зітхнути з полегшенням. Народна пам’ять, як це часто буває, попереплутувала імена й факти і приписала всі гріхи, разом із розпустою та ледь не атеїзмом, молодшому сину Юрія, останньому з Язловецьких, Гієроніму (1570–1607). Згідно з цією версією, було так: сам єпископ прийшов до подільського воєводи з проханням взятися за розум, на що Язловецький прореагував подібно, як десь через сто років інший реформатор — Петро І. Начебто панські вояки відтяли єпископу бороду, а ображений ієрарх прокляв Гієроніма. Легенда каже, що прокляття збулося: служниця впустила єдиного сина Язловецького в криницю і з розпачу сама туди стрибнула. Тоді Гієронім покаявся і віддав костелу ціле село, яке назвав Жнибороди на честь свого дивного вчинку. Документи ж уперто повідомляють, що Гієронім був ревним католиком, багато жертвував на монастирі, а його дружина Елеонора Острозька не подарувала вельможі жодного сина…
Якщо хочете відчути велич замку, то не полінуйтеся плутаною стежкою збігти донизу, до спокійного Вільхівця. Від річки відкривається найкращий вид на фортецю. Жодна нова прибудова не заважає уяві домальовувати те, чого вже немає.
У 1643 році місто переходить до великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Він разом із сином Олександром ще більше зміцнив замок (1644–1659) — прибудував північну напівкруглу вежу й оточив фортецю зовнішнім фортифікаційним кільцем — Нижнім замком. Це перетворило Язловецьку твердиню на один із найукріпленіших форпостів і без того надукріпленого Поділля. Козацькі загони в 1648 році даремно намагалися захопити Язловець. Турки, які хазяйнували у місті в 1676–1684 роках, теж доклалися до укріплення твердині. Це був найзахідніший форпост Порти…
Замок — палац — монастир — санаторій
Але час та розвиток артилерії брали своє, тож, як і інші цитаделі, на початку XVІІІ століття фортеця втрачає військове значення. Верхній замок стояв пусткою ще з часів турецької навали, а нижній перетворили на палац (XVII–XVIII століття). Один з наступних власників, Станіслав Понятовський (батько короля Станіслава Августа), найбільше доклався до перебудови воїна на придворного: дуже вже сподобалися пану місцеві краєвиди, а ще й потрапив сюди в час рекордно високих урожаїв. Понятовський насадив парк, зайнявся розведенням коней…
…Нове життя принесла сюди Марцеліна Даровська з роду Котовичів. Вона отримала дозвіл Папи Римського заснувати біля замку монастир…
Кляштор діяв з 1863 по 1946 рік. Коли його закрили, монахині перенесли в Шиманув під Варшавою відому фіґуру Діви Марії Язловецької, зображення котрої можна побачити навіть на польських марках.
З 1996 року сестри Непорочниці знову заселили старі стіни, поділивши помешкання Нижнього замку з обласною фтізіопульмонологічною лікарнею-реабілітаційним центром. Матір Марцеліну, що померла у 1911 році, Іван Павло ІІ визнав блаженною. Черниці привели до ладу парк та приміщення палацу, приймають у скромних, але чистих кімнатах туристів, пропонуючи «bed and breakfast»3. Хіба не цікаво переночувати в справжньому монастирі? Ще й як. Щоправда, вам цього не дозволять, якщо на місці не буде настоятельки кляштора і вона не дасть на це згоди. Тому краще про ночівлю в монастирі домовлятися заздалегідь.
Марцеліні Даровській присвятили музей на другому поверсі палацу, а біля її поховання у вирубаному в скелі гробівці над Вільхівцем завжди горять свічки та стоять живі квіти. Велика спільна усипальня ховає в собі прах ще 86 черниць. А неподалік гробниці біжить стежка, яка веде до Язловця.
Діти різних народів
Про походження несимпатичного совітам топоніма «Язловець» існує кілька легенд. За першою маємо симбіоз слів «яз» і «ловець». Язом колись називали густий частокіл у вузькому непрохідному місці з прогалиною для проїзду, який охоронявся від непрошених та озброєних гостей. На чатах стояли досвідчені «ловці». Досить логічна версія.
Інша легенда розповідає, що у долині над Вільхівцем жив колись Ясько Ловець, відомий знахар. Багато людей приїздили до нього, шукаючи зцілення. А що жив Ловець на щедрій та багатій на звіра та гарні врожаї землі, люди, одужавши, залишались тут. Біля Яськової хати невдовзі виросло ціле село, назване вдячними жителями на честь знахаря: Язловець. Коли це було, не скаже достеменно жоден історик — давно, от і все. Документи згадують про Язловець лише з першої половини XIV століття. Одне відомо, що трипільці заселяли цю територію ще за тисячоліття до нашої ери.
Вдале розташування і справді сприяло приросту населення — так Язловець перетворився на поліетнічне місто, яким володіли могутні Бучацькі. Одна з гілок цього роду з часом назвала себе Язловецькими. Через Язловець пролягав торговий шлях Via Regia (Королівська дорога), що з’єднував Львів із Молдавією. Та товари не просто везли повз місто — їх виставляли на знаменитих язловецьких ярмарках. А де квітне торгове життя, туди приходять вірмени — так було у Львові, Жванці, Кам’янці... Язловець не став винятком: тут проживала одна з найбільших на теренах сучасної України вірменських громад. Вірмени були не лише купцями, а й писарями, тлумачами, ремісниками… На двох вулицях, що перетиналися в центрі міста, жили лише вірмени. Доля громади повторила долю інших вірменських діаспор: коли яничари прокотилися Поділлям у 1672 році, захоплюючи замок за замком, вірмени всією громадою переїхали до спокійніших місць. А на зміну їм прийшли діти Ізраїля.
Найграндіознішою спорудою Язловця, окрім замку, був Успенський костел, збудований у ренесансно-готичному стилі у 1589–1590 роках. Низькі напівкруглі каплиці прибудовані в XVII столітті. Зараз чотириярусна башта храму піднімається над поселенням, немов виглядаючи того, хто прийшов би костелу на допомогу. Хто б то не був, він може не встигнути: залишений без нагляду храм руйнується на очах. За останні роки, щоправда, поставили новенькі двері, але без даху вони мало чим допоможуть: поцупити в цій руїні можна хіба гробівець відомого композитора Миколи Гомулки, якого поховано в 1609 році…
При дорозі на Бучач лежить старий цвинтар з неоготичною каплицею баронів Блажовських. Те, що знаходиться в її криптах, викликає переляк у одних та розпач у інших. Десятки трун звалено на купу, муміфіковане тіло лежить біля сходів до крипти. Черниці розводять руками: каплиця обіцяна православній громаді, нехай вона й опікується мертвими. Язловчанам же, здається, все одно: панські кістки їх не турбують. Все розставить по місцях час. А він тут спливає дуже повільно.
1 Язловець — колись місто, нині — село в Бучацькому районі Тернопільської області (за 16 кілометрів від райцентру). Населення — до 600 мешканців.
2 «Містечко, загублене в історії» (англ.)
3 Ночівля і харчування (англ.)
Кам’яний корабель, калинова стріла та невидимий маєток
текст і фото: Ірина ПУСТИННІКОВА
Якщо ви любите подорожі до замків, взірців середньовічної архітектури, старих храмів та помпезних давніх цвинтарів — цей матеріал підкаже вам, куди вирушити цього разу. У Сидорів, на Тернопільщину.
(Матеріал подається в скороченні)
Замок-корабель
Під замкові стіни треба йти пішки вузенькою стежиною, що звивається вниз від каплички біля костелу. Тут над маленькою річечкою Суходіл здіймається сірий замок-корабель з каменю-пісковику. Знизу ілюзія ще переконливіша: трикутна сторожова башта нависає над пагорбом, наче ніс велетенського судна.
Фортеці такої незвичної форми в Україні більше нема — дві довгі оборонні стіни сходяться під гострим кутом. При довжині 178 метрів споруда має лише 30 метрів упоперек у найширшому місці. Раніше навколо замку були стави та мочарі. Штучно утворені водойми підвищували обороноздатність цитаделі.
Сам ландшафт підказав польському магнату Мартину Калиновському (1605–1652 роки), польному гетьману та чернігівському воєводі план замку. Його спорудили (приблизно у 1640 році) на пагорбі поблизу лісу...
Колись до замку через ворота у західній башті під’їздили вершники та підводи. Над в’їзною брамою збереглися вирізьблені в камені герби магнатських родів Калиновських та Тарновських «Калинова» та «Рола». Та найцікавіша «прикраса» башти — чимала кам’яна плита, на якій вирізано латинкою історію сидорівського замку.
Фортеця недовго виконувала свою основну оборонну функцію. У 1672 році Поділлям прокотилася турецька навала, не оминувши і твердиню Калиновських. Замок було сильно пошкоджено, і в стані руїни йому судилося перебувати до 1718 року, доки Калиновські не взялися за реконструкцію споруди. Але розвиток артилерії зробив із замкових веж чудові мішені, та й жити в просвітницькому XVIII столітті у вогких та тісних фортечних покоях було вже не модно... Тому замок стояв пусткою, і вже в ХІХ столітті остаточно перетворився на красиву руїну.
Це місце залишається мальовничим і зараз. На фортечному подвір’ї пасуться пасторальні коні, що полохливо оглядаються на нечастих гостей колишнього форпосту. Поруч з вирвою в землі, що означує розташування зруйнованої за турків башти, росте висока сосна — наче сусідній хвойний ліс вислав свого розвідника...
Костел-герб
Власники села Калиновські покликали у Сидорів домініканських монахів-обсервантів. Згадкою про ті часи залишився храм з двома вежами (1730 рік). Початковий план цієї споруди розробив талановитий архітектор Ян де Вітт, комендант Кам’янецької фортеці.
На думку спеціалістів, сидорівський костел має деякі особливості у плануванні. Але, можливо, туристу буде важко зрозуміти, що такого незвичного у вузькому пресвітерії (головній престольній частині храму) та гострокутній апсиді (виступі у вівтарній частині). Справа в тому, що домініканський костел імітує форму герба «Калинова» — на честь Калиновських: Мартина, кам’янецького каштеляна та його сина Людвіка, вінницького старости. У амбітних магнатів виникла ідея звести споруду, що нагадувала би стрілу на луку з двома зірками. Тому вівтарна частина храму подібна до наконечника стріли, пресвітерій з трикутним гротом у торці — до лука, а двом дзвіницям будівничі надали в плані зірчастого вигляду.
Нині парадний вхід зачинено, але через бічну капличку можна зайти до костелу та роздивитись рештки дерев’яних вівтарів та амвону, скелет старовинного беззубого органу, позбавленого всіх труб, і головний вівтар...
А що шукачі скарбів — не турбують багаторічний сон споруди? Привиди не блукають напівзруйнованим будинком католицького священика та футбольним полем неподалік храму? Адже ґрунт для легенд та бувальщин тут сприятливий: у підземеллі костелу залишилися останки тих, хто колись молився в цих стінах. Чиї це акуратно складені в пивниці черепи та кістяки? Немає ані трун, ані якихось предметів побуту. Може це пограбовані могили? Зграйка місцевих дівчаток віком по 6-8 років трошки зачудовано, але загалом абсолютно спокійно роздивляються разом з нами моторошних «мешканців» костельного підземелля. Мабуть, такі візити серед місцевих дітлахів не дивина.
Склеп-велет
Та замогильна тема в Сидорові не обмежується костельними пивницями. На допитливого туриста чекає ще одна пам’ятка минулого — склеп Пайгертів на сільському цвинтарі.
Калиновські довго володіли Сидоровим, передаючи його дітям та онукам у спадок. У кінці XVIII століття Сидорів переходив з рук у руки, аж нарешті на початку ХІХ сторіччя його власниками стали Пайгерти. За родинним переказом, барони походили з курляндської шляхти. Власник Сидорова Юзеф Каласантій Пайгерт (1799–1871 роки) був поетом та художником. Його відвідував у сидорівському маєтку педагог та вчений Яків Головацький.
Пайгерти застали лише руїни замку Калиновських. Але ж потрібно було десь мешкати. І через 200 років після зведення в селі фортеці, у 1840-му, посеред великого саду виростає новий двір. На сьогодні не збереглися не лише антикварні меблі, розкішна паркетна підлога, печі з різнокольорових кахлів, бібліотека з кількох тисяч томів, оранжерея та фонтан. Не пережив останню війну і сам палац...
...Місцю вічного спочинку родини Пайгертів пощастило більше. Навколо гробівця чимало показних склепів та прикрашених скульптурами поховань, але всі вони неначе зменшуються в розмірах при погляді на цей посмертний дім в стилі класицизму. Влітку стежка до поховання заростає кущами, навесні та взимку підійти до склепу легше.
...Сидорів, здається, спить: пусті вулички та магазини, безлюдні фортеця та костел. Хочеться, щоб цей сон перервали реставратори, туристи та історики. Адже не кожне село може похвалитися такою колекцією старовинних реліктів, навіть якщо воно й розташоване далеко від великих трас.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать