Мальовнича Боківщина. Рожнятів

Площа Рожнятівського району - 1,3 тис. км2. Ліси займають 83,3 тис. га. Більша частина району розташована в лісисті смузі Карпат.
Природні багатства райоеу - нафта, газ, торф, мінеральні води, сірка, сіль, сланці, будівельні матеріали.
Грунти в районі в основному дерново-підзолисто-глейові і дернові. Як правило, вони безструктурні, перенасичені вологою, а вміст перегною становить 1-2,5%. У Капатах грунти змінюються з висотою. На заплавах і низьких терасах річок поширені дернові та лучні грунти, які за складом відносяться до буроземних.
На середніх і високих терасах, а також плоских греблях до 600 м над рівнем моря лежать бурозмні-підзолисті грунти з середнім вмістом перегною 3,4-3,6%. У букових лісах кількість гумусу може становити 15%.
На висотах понад 1500 метрів в умовах чагарникової і трав'янистої рослинності утворилися гірсько-лучно-бурозені грунти. Вони відзначаються великим вмістом гумусу - до 12%. У передгір'ях району на висотах 400-700 метрів ростуть листяні і хвойні ліси, які представлені буком, дубом, грабом, ясенем, липою, ялиною, смерекою. Верхогір'я до висот 1500 метрів оперізують хвойні ліси, основу яких складають ялина, смерека, сосна, модрина. Вище ялинових лісів у Карпатах розташовані пояс чагарникового криволісся - зарості зеленої вільхи, гірської сосни - жерепу. Верхня частина ярусу досягає 1860 метрів. Вище поясу криволісся зустрічаються субальпійські луки, де ростуть в основному тирлич, осот, ситник.
В горах беруть початок і несуть свої води по території району річки Ліниця, Чечва, Дуба, Молода, що входять до басейну Дністра. У гірських річках водяться форель, гольян, харіус, бабець. У лісах зустрічається кабан, козуля, олень, куниця, ведмідь, вовк, рись, заєць, плазуни та птахи.
Клімат помірно-континентальний. У найтеплішому місяці липні середня температура становить + 17 градусів. У найхолоднішому місяці - січні вона знижується до - 5 градусів С. Найбільш дощові літні місяці, протягом яких випадає 44% річних опадів. Максимум з них припадає на червень.
Літні опади мають вигляд злив. Зливи супруводжуються грозами. Випадає до 1000 мм. Перші приморозки настають в кінці вересня, на початку жовтня. А закінчцються вони в середньому в кінці квітня-травня.
Осінь починається в районі у вересні. Кількість опадів порівняно з серпнем різко зменшується на 40%. Листопад належить до передзимових місяців. Температура становить 5-0 градусів С. Саме на цей місяць і припадає поява першого снігового покриву. Інколи в зимку сніговий покрив відсутній зовсім.
На висотах 750-800 метрів сніговий покрив в горах з'являється в першій декаді листопада і лежить до літа, тобто 115-120 днів.
Метеорологічні весни починаються з першої декади березня, а закінчуються на прикінці травня. На жаль цвітіння вишні
і сливи припадає на третю декаду квітня, коли часто спостерігаються весняні приморозки. На території району є ряд заповдників, пам'ятників природи. Серед них заповідники Яйко, Турова Дача. Сивуля. Охорона і примноження природи - зараз одне з найголовніших наших завдань.
МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА, ПОБУТ.
Господарська діяльність населення нашого району формувалась протягом багатьох століть під впливом історичних, економічних, географічних умов та особливостей. Головним заняттям наших далеких предків було сільське господарство зокрема землеробство і тваринництво. Окрім того мали глибокі традиції їні допоміжні заняття, такі як, городнтцтво, бджільництво, садівництво, рибальство, деревообробка, лозоплетіння, обробка шкіри та інші промисли.
Гористий рельєф, малородючі грунти значно ускладнювали ведення сільського господарства в нашім краї. Не сприяли цьому і кліматичні умови. Тому врожайність земель була дуже низькою. Малопридатні для обробітку грунти давали можливість вирощувати лише овес, озиме яре жито, ячмінь, картоплю, льон, а в низинних районах пшеницю.
Разом із зростанням сільського населення зростали потреби освоєння нових земельних ділянок за рахунок лісових масивів і чагарників. "Історія землеробства населення цього краю, пишеться в історико-етнографічному дослідженні "Бойківщина" (Київ, "Наукова думка", 1983, с.91), - це переважно історія освоєння лісових масивів, їх викорчовування і перетворення в орні грунти. На спосіб перетворення в земельні ділянки лісових масивів і чагарників вказують історичні джерела та велике число назв, пов'язаних з процесом викорчовування: "пасіка" (вирубана ділянка лісу); "спаль", "згарь", "згарище", "погарь", "паленина", "палениця", "паленище" (очищена від лісу і випалена ділянка зеилі); "копань", "копаниця" (скопана мотикою новоосвоєна ділянка землі); "чертіж", "чертяж" (від слова "чертиця" - що означає дерево з обідраною корою, щоб усихало на корені); "ораниця" (розорана "копаниця" чи "новина", за допомогою орних знарядь повністю окультірена ділянка).
В нашому районі є цілий ряд місцевостей, які відвойовано від лісу давніми поселенцями. Але після скасування панщини власники забороняли не тільки випалювати ліси, але і випасати в них худобу.
Обробіток землі проводили колись в нашім краї в основному дерев'яними знаряддями праці: дерев'яний плуг, дерев'яна лопата (рискаль), мотика. Хоч, звичайно, вже в ХYІ столітті в землеробсті використовувався і металевий реманент. Основним удобренням при вирубно-вогневому господарстві виступав попіл. А із застосуванням орних знарядб основою поживи ріллі стає гній.
Орали в основному навесні - під зернові, просапні і технічні культури.., а влітку і восени - під зяб і озимину. В залежності від рельєфу поля, від культур орнанку проводили в різні способи "в склад", "в розгін", "в один бік". Ранню весняну оранку проводили лише під злакові культури.
Спочатку висівали овес, потім - яре жито і пшеницю, а ячменем, гречкою завершували сівбу. До речі, цього принципу обробітку землі стараються дотримуватися і до тепер. Боронували поле до і після посіву. Для цього спочатку використовували примітивні борони із гілляк, а в 90-х роках ХІХ століття з'явилися дерев'яні рамочні борони із залізними зубцями, які побутують в окремих селянських господарствах дотепер. Збирали колоскові в нашому районі, як і у всій Бойківщині, серпом і косою. Найдавніші серпи були гладенькі, а пізніше ковалі почали на них робити односторонню насічку.
Важливу роль при збиранні врожаю відводилось також і граблям. Дерев'яні граблі селяни виготовляли з легкого і міцного дерева - ясеня, явора, а зубці з твердого дуба, глоду. Держак робили з рівної молодої ліщини.
Основним знаряддям молотьби був ціп. Він складався з грабового або букового бича і ліщинового держака, які з'єднувалися між собою.
На початку ХХ століття у багатих селян Бойківщини появилися молотарки ("машина","кірат"). Але основним знаряддям обмолоту був ціп.
Для очистки обмолоченого зерна від полови і сміття найчастіше використовувалась липова, яворова, або вербова лопатка-віялка.
У 20-х роках ХХ століття у селянських господаствах почали використовувати для віяння зернових саморобні дерев'яні млинки. Зерно мололи на муку і крупу на водних млинах, а також розмелювали його на борошно і на жорнах, які являли собою ручні млини. Часто-таки подрібнювали зерно на крупу. очищали від лушпиння, товкли пшеницю на кутю дерев'яною ступою. У деяких селах району товкли ступами насіння льону. З ростом матеріально-технічного озброєння села процент використання сільськогосподарського реманенту індивідуального характеру скоротився до мінімуму. Поряд з рослинництвом жителі нашого району ще з давніх-давен розвивали і тваринництво. Інвентарні книги XVII-XVIII століть свідчать про те, що наші далекі предки розводили корів, волів, коней, овець, свиней. Часто і натуральні податки селяни сплачували певною кількістю тварин або продукцією від них. Розводили також кролів, гусей, качок, індиків. Все ж у тваринництві переважало утримання великої рогатої худоби.
Із шкіри селяни виготовляли взуття, пояси, кінську збрую та інше, із рогів - сільнички, порохівниці, кушки для каменя до коси. Молочна худоба давала молоко.
Худобу випасали влітку - на толоках і гірських пасовищах, а в зимку і восени - на луках і полях, у громадському пасовищі. На ніч скотарі приганяли корів до дому.
Телят, бичків, волів, овець пастухи виганяли на літо на полонину. Проводи пастухів в полонину з чередами і отарами відбувалися в основному в другій половині травня.
Головним завданням пастухів на полонині було строжувати овець, телят від нападу вовків та ведмедів. Тому й ночували пастухи біля кошари в колибі, де завжди в ночі горів вогонь, так звана ватра. Із овечого молока вівчарі виготовляли будз (грудковий сир), бринзу-бриндзю. Із коров'ячого молока з давніх віків селяни в домашніх умовах виготовляли масло, сир. До речі, сир насолювали, накладали в великі бочки і так зберігали досить тривалий час. Сироватку використовівали як напій, що споживали з картоплею, а також поїли нею свиней і собак.
Зганяли худобу в осени з полонини поступово: спочатку волів і коней, які потрібні були в господарстві, а потім інших тварин. Зимувала худоба переважно у хлівах і доглядали за нею члени родини.
Тваринництво було і залишилося одною із провідних галузей сільського господарства. Допоміжними галузями в господарській діяльності жителів нашого району було городництво, бджільництво, рибальство, лісорозробки, торгівля, вироби з дерева, зі шкіри, металу, лозоплетіння, збирання лісових грибів та ягід і інших плодів.
Глибокі традиції має в нашому краї і мисливство. З глибини віків передавали з покоління в покоління наші предки і таємниці мистецької культури ткацтва.
Домашнє виробництво полотна згодом виділилося в окремий промисел і розвиток його проходив у двох формах - як домашнє і цехове виробництво.
Харчування жителів краю залежало від кліматичних, ісоричних, кільтурно-побутових умов. Головними продуктами харчування були картопля, капусиа, часник, цибуля, петрушка, морква, ячмінна крупа, горох, біб, житнє і кукурудзяне борошно.
Бідне селянське борошно використовувалось лиш на Великдень і великі свята.
І. Я. Франко писав, що найбідніший селянин з долин, напевно, не мінявся б на життя прикарпатського бойка, який половину року живе самою картоплею, а другу половину лише самим вівсом без переміни.
Після закінчення польових робіт і взимку заможні селяни їли три рази на день, а бідні тільки снідали і вечеряли. Основне місце в харчовому раціоні належало мучним, круп'яним і овочевим стравам. Щоденним хлібом бойків був пісний корж "ощипок".
Улюбленою стравою населення району були і залишилися вареники (пироги) з житнього, пшеничного, ячмінного чи навіть вівсяного борошна, які наповнювали вареною картоплею, чорницями влітку.
З прісного тіста в селах варили паленички, затірку, які їли з кип'яченим молоком. Поширеною була і каша - страва з круп. З овочів важливе місце в харчуванні жителів краю посідала картопля (бульба) та страви з неї: треники - тертюхи, ліниві пироги. Молоко часто було приправою для каші, картоплі. М'ясні страви в минулому вживали в обмеженій кількості - лише на на великі релігійні та сімейні свята. Компоти, чай не мали широкого поширення через високу ціну на цукор. З алкогольних напоїв найбільшвживаною була горілка.
Ісотрично-економічні, науково-технічні умови значно змінили життя та побут селян краю, але глибокі традиції далеких століть у великій мірі залишились і досі. Вони не підвладні часові.
СКАРБИ НАРОДУ
АНГЕЛІВСЬКА ДОМНИЦЯ
Тут, на лівому березі бистроплинної річки Лімниці, неподалік села Ясеня, розкинулось мальовниче урочище Ангелів. Переходимо по підвісному містку річку і потрапляємо в цей чарівний куточок Рожнятівщини, де око милує карпатська краса, де співає не тільки дзвінкоголосе птаство, але й душа людини.
Століття стерли з лиця древні споруди промислової слави Ангелова. І лише доменна піч постаріла, почорніла і поруйнована часом нагадує всім, хто сюди завітає, про гутну справу в районі. Колись, на початку минулого століття, тут була лише лісничівка. З 1810 по 1812 роки почалося заселення цього місця колоністами та гірниками. Спершу була збудована піч, потім інші високі будинки. Під будову та городи працівників зоваду було виділено 300 моргів землі. Вартість заводу на той час становила 252 000 гульденів, або одну четверту мільойона ринських. В 1813 році на гуті працював 81 чоловік: одні в копальнях, інші при конях і волах, а також на допоміжних роботах. Охороняли поселення 80 солдатів і 2 офіцери. Ця гута була єдиним в той час в Галичині підприємством по виплавці заліза, яке було засноване українцем - Львівським єпископом Ангеловичем. Звідси і пішла назва поселення Ангелів.
Після смерті Ангеловича в 1814 році це підприємство працювало тільки короткий час. коли ж стало ясно, що все ж таки залізна руда, яку тут добувають, не годиться для виплавки високоякісного заліза, наслідник Ангеловича митрополит Левицький наказав в 1818 році закрити виробництво.
Що ж являла собою Ангелівська домниця на той час? Перш за все треба зазначити, що вона належала до греко-католицької консисторії у Львові. Мала 12 шахт, одну велику піч, дві гамарні, кузню для виробництва цвяхів. На той час на галицьких землях було 15 подібних доменних печей. Деякі історики того часу твердили, що тоді Галичина виплавляла більше заліза, ніж така держава, як Португалія.
Цікаво знати, що гута по виплавці заліза була в той час також і в Вільхівці і знаходилась у віданні графа Скарбка. Вона мала 12 шахт і одну велику піч. Це були звичайні шахтові печі, де виплавляли залізо деревним вугіллям. Спершу біля цих печей були приспособлені ковальські міхи, які забезпечували безперервними потоками повітря в доменну піч. Ці міхи рухали люди або тварини. Пізніше їх приводила в рух вода.
Звичайно, після закриття Ангелівської доменної печі гутівництво розвивалося в нашому краї і далі. про це є відповідні статистичні звіти, історичні джерела. А от про виробництво заліза в нашому краї в попередньому столітті ми не знаємо нічого. Адже лише в 1808 році австрійський уряд почав статистичний опис краю, багато актів почало друкуватися і збереглося до нашого часу.
За передбаченням одного з тодішніх науковців запасу залізної руди в Карпатах могло вистачити на кілька сотень років. Та все ж ми, нащадки, щасливі і тим, що збережено до нашого часу, що не зітрено ні війнами, ні пожежами, ні дощами, ні зливами, щ залишился для нас наріжними каменями цивілізації минулого.
ЖИВЕЦЬ - У ПІДЛЮТІМ
Мінеральні джерела в Підлютім, а назва урочища походить від гори Лютої, під якою воно знаходиться, відомо з давніх давен. Але особливу увагу на них звернув на початку нашого століття Львівський єпископ Сівьвестр Сембратович, який був вибудував тут прекрасну кедрову палату для свого літнього відпочинку і для гостей, які приїжджали до нього зі Льовова, Стрия, Рожнятова та інших міст і околиць.
Але в роки першої світової війни, коли російська армія під командуванням генерала Брусилова вела нищівні бої з цісарською армією в Карпатах, кедрову палату в Підлютім було сильно зруйновано. І вона вже не була придатною для проживання і відпочинку.
Згодом митрополит Андрей Шептицький відбудував власним коштом будівлі для відпочинку та інші споруди. До Підлютого було прокадено вузькоколійку.
Воду мінеральних джерел було спрямовано у три басейни, які одержали символічні назви: Андрей, Сильвестр, Тит. З часом курорт у Підлютім набув величезної слави і став приваблювати до себе багатьох людей з недугами і просто тих, хто хотів приємно і ціуаво відпочити в Карпатах. Хворі могли тут вилікувати ревматизм, запалення суглобів і м'язів, жіночі статеві органи, нервові хвороби, а також туберкульоз кісток і малокрів'я. Місцеві джерельні води легко солені, з домішками вуглеводню, йоду, вуглекислоти, використовували для купелів і пили. Вода наближається за своїм мінеральним вмістом до вод Трускавця.
У двох будинках було у той час 50 кімнат і 14 лазничок.. У 1925 році на оздоровленні в Підлютім знаходилось 83 курортники. Окрім лікування вони займалися спортом: грали в тейніс та інші ігри. До їхніх послуг був також бальний зал, читальна, телефон. Для курортиників адміністрація організовувала цікаві заходи, а саме мандрівки на карпатські вершини Грофу, Ігровець, Високу, Попадю, а також купання і відпочинок на річках Лімниця і Молодій.
Підлюте було улюбленим міскем відпочинку і для Андрея Шептицького. Старожили розповідають, що тут був досить цікавий музей, який в роки другої світової війни було перенесено до Рожнятова, а часом знищено окупантами. Однак автору цих рядків не вдалося нічого довідатися про цей музей ні в архівах, ні в періодичній пресі.
У радянський час місце для відпочинку у Підлютім облюьували собі партійно-номенклатурна верхівка з Івано-Франківська, Києва і навіть Мосткви, куди простим жителям району входити було заборонено. У 70-х роках наошго століття курорт у Підлютім став дачею тодішнього Голови Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорного. Після виходу його на пенсію дачу хтось підпалив. Відбудовано було дачу лише в кінці 80-х років. Але поніжитись в її палатах не встиг уже ніхто з комуністично-партійних лідерів - почалися процеси розпаду Союзу і Національно-визвольного руху та боротьби за українську державність. Зараз ця екзотична споруда по суті пустує.
З Підлютого в Перегінське транспортує автоцестернами мінеральну воду народне підприємство "Підгір'я". Думається, що в недалекому майбутньому курорт в Підлютому, що на лівому березі Лімниці, неподалік Осмолоди, відродить свою колишню славу і приноситиме жителям краю величезну користь в справі поліпшення їхнього здров'я та відпочинку.
СТРУТИНСЬКЕ ГОРОДИЩЕ
Стародавнє городище в селі Нижній Струтин нашого району мало відоме, мало про нього написано, мало воно досліджене. Найбільш детально вивчив його в 30-х роках нашого століття ісорик Ярослав Пастернак, який у "Літопиі Бойківщини" (Самбір, 1838 р.) надрукував статтю про цю унікальну пам'ятку минулого, де пише: "У долині р. Чечви, на стародавньому шляху, що у княжу добу лучив Галич через Калуш, Долину, Болехів з переходом на той бік Карпат, лежить у Долинськім повіті село Струтин Нижній. Розкинулось воно знизу на правому березі Чечви, а ліворуч на південь від села знаходиться "Замчище", не нотоване досі ніде в літературі".
Ріка Чечва та її притока потік Дубрівник обіймають там з трьох боків стрімкий язик, що клином врізається від заходу в річище Чечви, і на самому кінці язика розміщене старе городище, поділене від головного масиву ровом та валом.
Місце вибрано справді пригоже: з одного боку дуже широкий яр Дубрівника із кам'янистим, непорослим стіком, з другого - сьрімкий спад до широкої долини Чечви, а з третього висипано вал та глиюокий перед ним рів. І вид із замчища дуже широкий, як треба для оборонного місця: з одного боку видно у широкій долині Чечви, як на долоні, цілий Струтин Нижній, дальше долі рікою містечко Рожнятів і за п'ять кілометрів віддалений Сваричів, а з другого боку біля городища широке поле із залісненими горбами та "Верхісником" (449 м) на дальшім плані. За Струтиним на овиді."
Дослідник подає детальний опис городища, його розміри. Головний вал був шириною 23 метра, висотою - 4,5 метра. його західний кінець обірваний. За ним рів: 10 м ширини і 10 м глибини. А далі - рівнина "Гайок", що підноситься від рову вгору.
Народний переказ говорить, що на кінці обірваного валу була глибока кериниця, обсажена барвінком.
Кругом городища є сліди другого, значно меншого валу, але з південної сторони городища він знищений російськими військами в роки першої світової війни. Має він 4 метри ширини і 1 метр ширини. Із зовнішньої сторони городища на той час зберігся плиткий рів 4 метри ширини і 65 самтиметрів глибини.
Величина площі городища, обнятої валом становить 43 х 53 метри. Коли автор вів тут розкопки, то натрапив на кругле місце 250х300 сантимерів завбільшки, виложене великими ріняками, поверхня яких спалена вогнем. На ріняках лежало багато черепів княжої доби, а зверху кераміка. Не було тут ні однієї звірячої кістки. Вдалось тут знайти досліднику кусок залізного стремена.
У південній стороні городища знайдено було друге місце розміром 2х2 метри, виложене обгорілими ріняками. Одне і друге місце - це сліди колишнього вогнища на вільному повітрі. Але слілів будівлі не виявлено. Отже, історик робить висновок, що це не було городище для помешкання, а для схову під час небезпеки.
Матеріали, знайдені тут, відносяться до ІХ, Х, ХІ століть. А залізне стремено нагадує залізні старомодні стремана початку Х століття із Крилосу, біля Галича, а з другого боку нагадує історику пару стрмен, знайдену ним у пізньоримскій тілопальній могилі у Струтині Нижнім на полі "Сціло".
Ці матеріали, які опублікував Я. Пастернак, свідчать про глибокі ісоричні корені нашого краю, високу матеріальну культуру наших предків.
МУЗЕЙ ХУДОЖНИКА В. ХАРЧЕНКА
Музей художника Володимира Івановича Харченка відкрито в Рожнятові недавно - в 1993 році в приміщенні колишнього районного суду. Це ніби своєрідний живописний літопис Бойківського краю, який митець творив фарбами і серцем впродовж всіх літ, прожитих на Прикарпатті.
Народився В. І. Харченко 28 грудня 1917 року в місті Києві. Закінчив художню школу в рідному місті, роюфак, вчився в Київському медичному інституті. Але закінчити його не вдалося - почалася війна і пішов на фронт.
З 1944 року художник живе і працює на Прикарпатті: в Станіславові, Яремчі, Рожнятові, Набилові. Першу картину "Діти вернулися додому" намалював в 1944 році, яка зразу розкрила неабиякий мистецький хист художника. Потім були інші картини та дрібні зарисовки з життя прикарпатського краю.Скільки всіх картин намалював В. І. Харченко - і сам не розкаже. Днсятки, сотні їх в музеях Києва, Львова, Івано-Франківська, Коломиї, Аргентини, Торонто, Вінніпегу та інших куточках світу. А скільки роздавовано друзям, знайомим, гостям.
Зараз у виставкових залах музею 150 унікальних живописних полотен, 160 - у бібліотеках району, в тому числі 40 з них - в районній бібліотеці на постійнодіючій виставці, 10 - Рожнятівській загальноосвітній школі, яка взяла шефство над музеєм художника. Картини, які намалював В. І. Харченко, в основному живописного і графічного плану. А виділяти серед них кращі автор і не бажає. Всі вони для нього, як діти, рідні і дорогі. Фарби художник готує сам. Є на це в нього власні рецепти і секрети.
Окрім картин в музеї представлено також і речі побуту, одяг та взуття зібрані в околицях Рожнятова самим художником. Побувайте в цьому унікальному музеї Рожнятова - і ви збагатитесь після огляду його експозиції цікавими враженнями.
ЦІНІВСЬКИЙ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
Цінівський історико-краєзнавчий музей відкпито в 1976 році. Він знаходиться в старовинному будинку села, який колись називали Білою школою. У п'яти залах музею зібрано понад п'ять тисяч пам'яток матеріальної та духовної культури. Це документи історії та археології, нумізматичні колекції, предмети ремесла та побуту. Музею присвоєно звання народний.
Зал № 1
Тут представлені предмети, ілюстративні матеріали, що знайомлять відвідувачів з історією земель Рожнятівщини з ІІ століття до нашої ери по ІІІ століття нашої ери.
На вітринах - глиняний посуд, кам'яні сокири, шкребачки, ножі. Про історію краю яскраво розповідають розділи "Київська Русь", "Галицько-Волинське князівство", "Край під гнітом шляхетської Польщі". Цікаві матеріали про нашу історію містять розділи "Культура і освіта", "Економіка краю в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття". Тут же предсавлено інтер'єр бойківської хати.
Зал № 2
У цьому залі знаходяться матеріали, що розповідають про першу світову війну, яка чорною смугою пройшла і через територію нашого району, про січових стрільців та утворенння ЗУНР.
Один з розділів цього залу розповідає про розвиток промисловості і сільського господарства в селі і в районі в умовах шляхетської Польщі і Австрії. Є цікаві відомості про майстрів-умільців. Цінівські майсии збудували в Галичині близько 100 дерев'яних церков. Прізвища Фоми Джурина і Якова Демкова занесені до УРЕ. Під їхнім керівництвом було перенесено з села Кривки до Львова пам'ятку народної архітектури - церкву, яка знаходиться зараз в експозиції музею "Шевченківський гай".
В 1745 році будівничі села звели церкву Святого Михайла у рідній Ціневі. Великий інтерес викликає колекція фотографій 20 – 30-х років.
Зал № 3
Матеріали та фотографії цього залу відтворюють документальну розповідь про відвагу і героїзм жителів Ценяви в роки Другої світової війни.
Зал № 4
В центрі уваги відвідувачів – сувеніри, подарунки музею з Канади, США, В’єтнаму, Угорщини, Чехословаччина та інших країн. Є цікаві матеріали про дружні стосунки з Румунією.
Заключний розділ експозиції розповідає про діяльність первинної організації товариста “Україна”, про культурні зв’язки з українцями за кордоном.
Зал № 5
Це – зал Флори та Фауни краю. В залі представлені чучела тварин і птахів, фотографії про красу природи рідного карпатського краю.
І хоча на Рожнятівщині налічується понад 125 об’єктів історико-культурної спадщини, перелічимо лише ті, що розміщені в самому Рожнятові.
№ п/п | Населений пункт, вулиця | Назва пам’ятки | Дата встанов-лення | Автор пам’ятки | Дата і номер документа про взяття під охорону
1 | с-ще Рожнятів
вул. Д. Вітовського | Пам’ятник І. Франкові | 1966 | Й. Николишин | Ріш. Облвиконкому від 28.11.1969р. №612/4
2 | вул. Д. Вітовського | Символічна могила борцям за волю України | 1991
3 | пл. Єдності | Скульптурна композиція “Бойківщина” | 1996 | П. Чепель
І. Шталер
Архітектор
Р. Сивецький
4 | вул. Нафтовиків | Пам’ятний знак борцям за волю України | 1993
5 | вул. Нафтовиків, за початковою школою | Символічна могила 4 воякам УПА та іншим жертвам комуністичного терору
6 | вул. Січових Стрільців | Братська могила воїнів радянської армії та Героя Радянського Союзу Андрія Цапліна (1923-1944) і пам’ятник полеглим | 1969
Рекон. 1985 | І. Люклян | Ріш. Облвиконкому від 28.11.1969р. №612/4
7 | вул. Січових Стрільців, дитсадок | Меморіальна дошка Героєві Радянського Союзу Андрієві Цапліну (1923-1944) | 1987
8 | вул. Січових Стрільців | Пам’ятний знак Героєві Радянського Союзу Андрієві Цапліну (1923-1944) | 1969 | А. Лендьєл | Ріш. Облвиконкому від 28.11.1969р. №612/4
9 | вул. Струтинська, старий цвинтар | Могила педагога, громадсько-культурного діяча Олександра Гапановича (19.11.1886-04.11.1973) | 1973
10 | вул. Струтинська, старий цвинтар | Могила нотаріуса Дмитра Гансьорського (28.10.1884-01.10.1958) | 1958
11 | вул. Струтинська, старий цвинтар | Могила судді повітового суду Констянтина Лозинського (1878-1927) | 1927
12 | вул. Струтинська, старий цвинтар | Могила священника УГКЦ, намісника декана Перегінського, пароха Рожнятова Юліана Покинського | Кін. ХІХ – поч. ХХ ст
13 | вул. Струтинська, старий цвинтар | Могила аптекаря Зенона Скалки (1851-1915) | 1915
14 | Новий цвинтар | Могила художника Володимира Харченка (?-22.12.2002) | 2002
15 | вул. Шкільна, школа | Меморіальна дошка Героєві Радянського Союзу Андрієві Цапліну (1923-1944) | 1986
16 | вул. Шкільна, 13 | Палац власників Рожнятова Скарбків | ХІХ ст
17 | вул. Шкільна | Пам’ятник Т. Шевченкові | 2001

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать