Природознавство в епоху Відродження

План
1. Основна характеристика епохи Відродження
2. Філософія епохи відродження
3. Кінематична статика
4. Леонардо да Вінчі
5. Тарталья і Кардано
6. Геометрична статика
7. Убальдо дель Монте
8. Джованні Баттиста Бенедетті
9. Сімон Стевін
10. Кінематика
11. Основні передумови геліоцентризму
12. М. Коперник і його геліоцентрична система світу
13. Нова космологія

Основна характеристика епохи Відродження
Новий найвизначніший переворот у системі культури відбувається в епоху Відродження, що охоплює XIV — початок XVII ст. Епоха Відродження для найбільш розвинутих країн Європи — це епоха зародження капіталістичних відносин, становлення національних держав та абсолютних монархій, епоха активності буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, епоха глибоких соціальних конфліктів — Селянської війни в Німеччині, релігійних воєн у Франції і Нідерландської буржуазної революції. Філософська думка Відродження виникає в боротьбі італійських городян за створення й зміцнення незалежних міст-республік; вона розвивається в епоху зміцнення абсолютизму, реформації і католицької реакції в Європі. Це епоха Відродження античної культури, виникнення друкарства, епоха титанів думки й духу.
Соціально-історичною передумовою розвитку культури Відродження було становлення буржуазного індивідуалізму, що прийшов на зміну станово-ієрархічній структурі феодальних відносин. Середньовіччя завершує той тривалий період історії людства, у ході якого людина ще була прив'язана прямими або опосередкованими узами до колективу певного типу. Цей відрив остаточно завершився саме в епоху Відродження. "Не терпіти нестатку й не мати надлишку, не командувати іншими й не бути в підпорядкуванні — от моя мета", — писав Ф. Петрарка, виражаючи цим не тільки свої особисті цілі, але і світовідчуття епохи. У соціально-психологічному плані ренесансний індивідуалізм породжував таку особливість способу життя, яку великий російський мислитель О. Ф. Лосєв називав "суб'єктивістсько-індивідуалістською спрагою життєвих відчуттів незалежно від їх релігійних чи моральних цінностей". Життя на свій страх і ризик, що припускає індивідуалізм і самоствердження особистості, можливе тільки в умовах активно-діяльного ставлення до світу.
Саме таке ставлення характеризує систему нових цінностей буржуазної міської культури вільних і незалежних ремісників, торговців, майстрів, середньовічної інтелігенції. Серед цих цінностей — висока працездатність; уміння трудитися; ініціативність, прагнення побільше встигнути, здійснити; уміння цінувати час, дорожити ним (час — це такий "божий дарунок" людині, який не можна нікому передати, але, разом з тим, його можна втратити в байдикуванні); і, нарешті, особиста відповідальність за результати своєї діяльності. Правда, є речі, непідвладні часу, і це робить їх божественними: особиста доблесть, знання й родина; їх реалізація сприяє утвердженню вічних цінностей та історично вагомих справ, які по достоїнству зможуть оцінити лише нащадки.
Епоха Відродження найтіснішим чином пов'язана з розвитком тогочасного природознавства, з великими географічними відкриттями, з успіхами в галузі природничих наук (нагромадження знань про живу природу, перші кроки в галузі систематизації рослин), медицини (виникнення наукової анатомії, відкриття кровообігу, учення про "контаги" як про причину епідемічних захворювань), математики й механіки, особливо — зі створенням Коперником нової космології.
Філософія епохи відродження
Відродження класичної давнини, що дало найменування епосі, визначило вирішальну роль античної філософської спадщини у формуванні філософських поглядів мислителів XIV-XVI ст. Викликані до життя зусиллями гуманістів твори філософів Стародавньої Греції і Риму надали величезної сили поштовху розвитку філософської думки. Разом з тим йдеться кожного разу не тільки про засвоєння, але й про оригінальну переробку античної традиції. У філософії епохи Відродження ми маємо справу зі специфічними модифікаціями арістотелізму й платонізму, стоїчної та епікурейської філософської думки. Основна лінія вододілу пройшла не по межах старих напрямків і шкіл, а між теологією і прислуговуючою їй схоластикою, з одного боку, і філософією, що протистоїть теологічним схемам середньовіччя, — з іншого. Традиції антично і середньовічної філософської думки наповнилися у філософії Відродження новим змістом і використовувалися для вирішення нових проблем.
Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну за своєю основною тенденцією картину світу, заперечуючи Божественне творення, ототожнення Бога й природи, обожнювання природи й людини. Філософію Відродження відрізняє її яскраво виражений антропоцентризм. Людина не тільки є найважливішим об'єктом філософського дослідження, але й виявляється центральною ланкою у всьому ланцюзі космічного буття. Гуманістичній філософії Відродження властивий погляд на людину в її насамперед земному призначенні. Людина не тільки піднімається в рамках ієрархічної картини буття, але й "підриває" саму цю ієрархію та повертається до природи, її відносини з природою і Богом розглядаються в рамках нового, пантеїстичного розуміння світу.
В еволюції філософської думки епохи Відродження можна виділити три характерних періоди: гуманістичний, чи антропоцентричний, який протиставляє середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її взаємозв'язках зі світом; неоплатонічний, пов'язаний з постановкою широких онтологічних проблем; натурфілософський. Представники гуманістичної думки у філософському аспекті не дають нічого істотно нового; мова, скоріше, повинна йти про засвоєння гуманістичної традиції мислителями наступних періодів. Так само вплив ідей Платонівської академії простежується в італійській філософії аж до Дж. Бруно і Т. Кампанелли, але власне неоплатонічний період, що визначив подальший розвиток філософської думки і вже з ним ототожнювався, пов'язаний із творчістю Миколи Казанського й флорентійських неоплатоніків. До середини XVI ст. натурфілософія стає визначальною тенденцією у розвитку філософської думки епохи.
Під натурфілософією мислителі XVI ст. (себе вони називали "натуральними філософами") розуміли не тільки предмет свого дослідження — філософію природи, але і природний, "натуральний" підхід до пізнання законів світоустрою, який протистоїть як книжковому знанню схоластики, так і теологічним побудовам. Натурфілософія, що виявилася вищим результатом філософської еволюції епохи Відродження, вичерпує з часом специфічний зміст філософської думки цієї епохи й поступається місцем філософії Нового часу, що виникає поза філософією Відродження, що завершила свій розвиток, — вона пов'язана із зародженням нового математичного й експериментального природознавства, насамперед класичної механіки, і зі створенням нової механічної картини світу.
Новий період ознаменувався, насамперед, новим ставленням до механіки, що
починає розглядатися як "найблагородніше з мистецтв", яке поєднує "шляхетність" з найбільшою користю в життєвих справах. У формування основних досягнень механіки Відродження зробили свій внесок такі відомі вчені, як Микола Кузанський, Леонардо да Вінчі, Стевін, Коперник, Тарталья, Бенедетті, Кардано, Кеплер та ін.
Кінематична статика
Існує дві точки зору, відповідно до яких трактується питання про шляхи формування статики в епоху Відродження. Згідно з однією з них, яку уособлював П. Дюем, можна говорити про пряму наступність між середньовічною школою Йордану, яка розробляла кінетичний варіант статики, що сягає корінням "Механічних проблем", і статикою таких представників Відродження, як Леонардо да Вінчі та Джироламо Кардано. Прихильники іншої точки зору вважають, що про таку наступність говорити не можна й що трактати "Про ваги" уже до XIV ст. цілком утратили своє значення. Однак навряд чи можна погодитися з останньою точкою зору. Відомо що в XV-XVI ст. ці трактати продовжували переписуватися й коментуватися.
Леонардо да Вінчі
Леонардо да Вінчі (1452-1519) народився в с. Анкіано (біля Вінчі, між Флоренцією і Пізою). У1466 р. став учнем у художника й скульптора Андреа Веррокк'ю. У1482 р. переселився, до Мілану, вступивши на службу до герцога Лодовіко Моро на посаду військового інженера. У 1500-1506 pp. жив і працював у Флоренції. У 1506 р. повернувся до Мілану, де й залишався до 1513 р. Потім мешкав у Римі. У 1516 р. на запрошення короля Франциска І переїхав до Франції. Тут, в Амбуазі, у замку Сен-Клу він помер.
У творчості Леонардо механіка посідала важливе місце. У його замітках; є багато міркувань, які стосуються теоретичної і практичної механіки. В області опору матеріалів він є безпосереднім попередником Г. Гал і лея. Багато уваги приділяв питанням будівельної механіки — теорії арок, зводів і купольних перекриттів. Одиним з перших визначив коефіцієнт тертя. Велику частину його заміток складають гідротехнічні проекти. Відомі його дослідження механіки рухів людини й польоту птахів. Використовував поняття моменту, досліджував поняття сили, додавання сил, що діють на тіло" рух тіл по похилій площині. Доводив неможливість вічного руху. Багато часу віддавав проектуванню механізмів і машин; намагався створити літальний апарат, причому, не обмежуючись м'язовою силою людини; пропонував використовувати як двигун пружину. Працював в області математики, живопису, скульптури, анатомії, фізіології й ін.
В області механіки Леонардо, як і його попередники, насамперед звертається до закону рівноваг" важеля. Цей закон він формулює на основі цілої серії експериментів, які розглядаються як проміжна стадія роботи, після чого стає можливим теоретичне обґрунтування. Леонардо здійснює його, спираючись на поняття "ваги відповідно до положення" школи Йордану. Що стосується строгості й логічної стрункості, то доведення Леонардо значно поступається формулюванням його попередників; як і всі подібні міркування, воно відбиває властивий Леонардо інженерний підхід до розглянутих явищ. Його обґрунтування у фізичному аспекті є набагато конкретнішим і свідчить про реальне розуміння реального важеля. За допомогою сформульованого правила Леонардо вирішує завдання як для лінійного, так і для східчастого важеля. У більш пізніх замітках він пов'язує правило важеля з поняттям центра ваги тіла або системи тіл, виявляючи глибоке розуміння архімедівської теорії рівноваги плоских фігур.
Слід згадати впроваджене ним поняття "потенційного" плеча, під яким Леонардо розумів величину перпендикуляра, опущеного з точки опори на напрямок сили. Ці уявлення можна, однак, з обережністю, вважати зародженням поняття моменту сили щодо нерухомої точки.
Спираючись на результати своїх експериментів з поліспастами й іншими поєднаннями рухомих і нерухомих блоків, Леонардо намагався сформулювати правило співвідношення сил і швидкостей переміщення вантажу й точки прикладання сили тяги, тобто певною мірою варіант "золотого правила" механіки. Менш вдалими виявилися його спроби встановити умову рівноваги на похилій площині й розподіл ваги в нахиленому стрижні.
Проблематика, пов'язана з подальшим розвитком традицій школи Йордану, зацікавила й таких відомих математиків і механіків Відродження, як Тарталья і Кардано.
Тарталья і Кардано
Тарталья Нікколо народився в м. Брешії в 1499 р. Самотужки опанував читання, вивчив математику. Був одним з найвідоміших математиків свого часу. Сферу його інтересів становили математика, механіка, балістика, топографія. У творі "Нова наука" вперше розглянув питання про траєкторію випущеного снаряда й встановив, що на всій своїй протяжності вона є кривою лінією. Довів, що найбільша дальність польоту снаряда відповідає нахилу гармати 45 градусів. Працював над багатьма питаннями арифметики, алгебри й геометрії. Цікавився проблемами фортифікації. Розв'язав приведене кубічне рівняння. Тартальї належить перший італійський переклад "Начал" Евкліда. Помер у 1557 р. У 1565 р. було опубліковано трактат під назвою "Твори Йордану про ваги, вивчені й виправлені Нікколо Тартальєю".
Помітний вплив "Трактатів про ваги" позначився на роботах Кардано (1501-1576 p.). Народився в Павїї. Італійський математик, механік, лікар. Доктор медицини. Викладав математику й медицину в ряді університетів. У 1570 р. був заарештований, позбавлений права викладання; після звільнення переїхав до Риму. Математичні роботи присвячені алгебрі - розв'язав рівняння третього й четвертого ступенів. Відкрив лінійне перетворення коренів, за допомогою якого можна привести повне кубічне рівняння до вигляду, вільного від члена другого ступеня, і вказав на залежність між коренями й коефіцієнтами рівняння, а також на подільність багаточлена на х — а, якщо а — його корінь. У дослідженнях Кардано вперше з'являються уявні числа; він першим припустив існування негативних коренів рівнянь, уявні числа вважав фіктивними. Вивів загальні правила передавання руху у зубчастих механізмах. Визначив передаткове число, підкреслював, що для вивчення механізму необхідно розчленувати йото на елементарні складові, сформулював правила конструювання годинникових механізмів.
Геометрична статика
У статиці XVI ст. прослідковується й інша тенденція — до відродження й розвитку архімедівського напрямку геометричної статики, міцно забутого в середні віки.
Убальдо дель Монте
Серед учених, які розвивали методи геометричної статики, слід назвати Убальдо дель Монте (1545-1607), який був переконаним прихильником архімедівської традиції і вважав абсолютно неспроможним напрямок школи Йордану. На відміну від кабінетних учених, до яких належала більшість "архімедистів" епохи Відродження, дель Монте сам безпосередньо вивчав проблеми інженерної практики. Питань статики він торкався у двох творах — у "Книзі про механіку" та в "Зауваженнях з приводу трактату Архімеда "Про рівновагу плоских фігур". Крім творів Архімеда, дель Монте посилається на Пап па й Герои а Александрійського, вплив яких позначився на його описах "простих машин".
В основі статики дель Монте лежить геометрична теорія рівноваги елементарних систем підвішених важких тіл. У своїх міркуваннях він виходив з ряду припущень:
Центр ваги підвішеного важкого тіла знаходиться на вертикалі, проведеній через точку підвішування.
Моменти сили ваги й сили тяги (чи тиску, якщо він є) щодо нерухомої точки є рівними.
Дель Монте ще не вводить явно поняття моменту сили як добутку сили на перпендикуляр, опущений з нерухомої точки на напрямок сили, але практично неодноразово вдається до нього. Використовуючи геометричний метод, він розглядає задачі про рівновагу важеля, вагів і вантажів на похилій площині.
Джованні Баттиста Бенедетті
Значну роботу у зв'язку з розробкою проблем геометричної статики виконав інший великий представник науки Відродження — Джованні Баттиста Бенедетті (1530-1590). Хоч Бенедетті був учнем Тартальї, у статиці він дотримувався традицій Архімеда. Більше того, у перших розділах своєї основної праці "Книга різних математичних і фізичних міркувань" він не тільки розглядає помилкові твердження свого вчителя, але й критикує основні положення школи Йордану, зокрема поняття "ваги відповідно до положення". У своїй теорії рівноваги найпростіших систем підвішених важких тіл Бенедетті виходить з наступних двох положень: архімедівського закону рівноваги важеля й закону рівності моментів сил, тобто повністю, як ми бачимо, дотримується напрямку дель Монте. До поняття сили (хоч сам цей термін ще і не вводить) Бенедетті вдається систематично й формулює його досить чітко.
Прихильники архімедівської традиції в механіці італійського Відродження на додачу до архімедівського принципу рівноваги підвішених важких тіл, пов'язаному з поняттям центра ваги тіла й системи тіл, ввели в геометричну статику принцип рівності моментів.
Сімон Стевін
Найвідомішим і найбільш послідовним представником геометричного напрямку був фламандець Сімон Стевін (1548-1620). Його праці відіграли завершальну роль у розвитку геометричного напрямку елементарної статики й гідростатики епохи Відродження. Стевін був прихильником максимальної простоти й точності розрахунків, яких, на його думку, можна досягти лише за допомогою строгих і чітких методів геометричної статики. У цьому розумінні він був найбільш ревним послідовником Архімеда й рішуче відкидав традиції кінематичної статики, в якій цієї чіткості не бачив. Свою статику Сімон Стевін будує аксіоматично. Спочатку дається серія визначень, в основу яких покладено сукупність основних постулатів геометричної статики Архімеда. Таким чином, закон рівноваги важеля Стевін виводить, спираючись на два вищезгаданих архімедівських принципи. Керуючись цими принципами, Стевін довів умову рівноваги вантажу на похилій площині. Пізніше Стевін використовує її для виведення правил розкладання даної сили на дві взаємно перпендикулярні складові і додавання сил, спрямованих під прямим кутом одна до однієї. Зазначимо, що саме Стевін увів позначення сил стрілками й поняття силового трикутника (тобто встановив, що якщо три рівні сили утворюють трикутник, то вони врівноважуються).
Значну роль відіграли дослідження Стевіна в розвитку гідростатики, а саме в теорії рівноваги важкої рідини. Особливий інтерес до питань гідростатики можна пояснити його практичною діяльністю на посаді інспектора гребель і консультанта голландського адміралтейства.
Крім основних законів гідростатики Архімеда, Стевін сформулював ще два положення, які стосуються елементарних властивостей важкої рідини, що не стискається:
про повну втрату ваги об'ємом рідини, якщо її занурити в цю рідину;
так званий "принцип отвердіння", суть якого в тому, що тиск на поверхню часткового об'єму рідини з боку навколишньої рідини не залежить від того, чим заповнений цей частковий об'єм. Уявну поверхню цього об'єму, яка повинна бути твердою і невагомою, Стевін називає "поверхневою посудиною".
Виходячи із цих двох положень, він, таким чином, виводить закон гідростатичного тиску. Як стверджує перше положення, "поверхнева посудина", заповнена водою, не буде мати ваги всередині води; а якщо вона "порожня", то зазнає тиску, спрямованого вгору, що дорівнює вазі води, яка може її наповнити. Якщо ж цю "посудину" заповнити іншою речовиною, то згідно з другим положенням тиск води на неї залишається попереднім. Отже, вага такої "посудини" при зануренні її у воду зменшиться на вагу такого ж об'єму води.
"Принцип отвердіння" використовується надалі для визначення тиску води на дно посудини довільної форми, а також для виведення закону рівноваги води в сполучених посудинах. Аналогічним шляхом підходить Стевін до розв'язання задач про визначення тиску води на бічні стінки посудини, задач, пов'язаних із практичною діяльністю розрахунку гребель.
Аналізуючи діяльність Стевіна в галузі механіки, можна вважати його досягнення завершальним етапом у розвитку геометричного напрямку елементарної статики й гідростатики.
Кінематика
Удосконалення календаря вимагало уточнення й перегляду теорії руху небесних тіл. Розвиток мореплавання й техніки визначення географічних координат за допомогою астрономічних спостережень потребувало перевірки й уточнення астрономічних ефемерид світил.
Першу послідовну схему планетної системи створив Клавдій Птолемей. Він вважав, що в центрі Всесвіту розташована Земля, а навколо неї обертаються сім сфер, які спричинюють рух семи планет.
Основні передумови геліоцентризму
Німецький астроном і математик Регіомонтан (його "Ефемериди" вийшли у світ у 1474 p.), істотно спростивши астрономічні обчислення за допомогою тригонометрії, висунув ідею, що птолемеївську теорію можна звільнити від епіциклів і деферентів, якщо замінити описи п'яти планет (крім Землі), що обертаються поблизу Сонця по епіциклах і деферентах, на еквівалентну систему планет, що обертаються навколо Сонця по ексцентричних колах. Це був прямий шлях до створення геогеліоцентричної системи, від якої залишався лише один крок до "чистого" геліоцентризму.
На думку відомого історика науки Т. Куна, серед інших передумов геліоцентризму слід згадати "досягнення в хімічному аналізі "падаючих каменів" в епоху середньовіччя.
М. Коперник і його геліоцентрична система світу
Найбільшим мислителем, на долю якого випало почати велику революцію в астрономії, що спричинила до революції у всьому природознавстві, був геніальний польський астроном Миколай Коперник (1473—1543). Ще наприкінці XV ст. у Коперника після ознайомлення й глибокого вивчення "Альмагеста" замилування математичним генієм Птолемея перейшло в сумніви щодо істинності цієї теорії, а потім і в переконання про існування глибоких протиріч у геоцентризмі. Він почав пошуки інших фундаментальних астрономічних ідей, вивчав твори, що збереглися, або виклади вчень давньогрецьких математиків і філософів.
Коперник першим глянув на весь тисячолітній досвід розвитку астрономії очима людини епохи Відродження — сміливого, упевненого, творчого новатора. Гіпотеза Коперника була гранично простою. Треба поміняти в старій птолемеївській системі Землю й Сонце місцями, залишивши тільки Місяць обертатися навколо Землі. Але ця проста гіпотеза була недоступною для розуміння більшістю сучасників Коперника. Перший раз в історії науки спостерігач був позбавлений свого привілейованого становища, і обговорювалося питання про картину, що спостерігається в іншій (яка рухається відносно спостерігача) координатній системі. Такий крок був революційним не тільки з погляду церкви — Земля й людина перестали бути головними у Всесвіті, але і з погляду механіки — ніколи ще відносність руху не використовувалася для вирішення конкретних задач. Помістивши центр планетної системи на Сонце, Коперник відразу ж спростив її схему. Уперше була зарахована до рангу "рухливих зірок" Земля зі своїм супутником Місяцем. На величезній відстані від планетної системи знаходиться сфера зірок. Його висновок про дивовижну віддаленість цієї сфери диктувався геліоцентричним принципом; тільки так міг Коперник погодити його з видимою відсутністю в зірок зміщень за рахунок руху самого спостерігача разом із Землею, (тобто відсутністю в них паралаксів).
Система Коперника була простішою і точнішою, ніж система Птолемея. її відразу ж почали використовувати на практиці. Зокрема, на її основі склали "Присські таблиці", уточнили тривалість тропічного.року й провели в 1582 р. давно назрілу реформу календаря — було запроваджено новий, або григоріанський, стиль. (Його було введено в дію 5 жовтня, яке стало 15-м, 1582 р. з ініціативи папи Григорія ХНІ на основі проекту, запропонованого Луїджі Лілліо).
Революційне значення геліоцентричного принципу полягало в тому, що він подав рух усіх планет як єдину систему, пояснив багато незрозумілих раніше ефектів. Так, за допомогою уявлення про річний і добовий рух Землі теорія Коперника відразу ж пояснила головні особливості заплутаних видимих рухів планет (зворотні рухи, стояння, петлі) і виявила причину добового руху небозводу. Петлеподібні рухи планет тепер пояснювалися річним рухом Землі навколо Сонця. У відмінностях розмірів петель (і, отже, радіусів відповідних епіциклів) Коперник правильно побачив відображення орбітального руху Землі: планета, що спостерігається із Землі, повинна описувати видиму петлю тим меншу, чим далі вона від Землі. Завдяки системі Коперника вперше було пояснено загадкову колись послідовність розмірів перших епіциклів у верхніх планет, запроваджених Птолемеем. їх розміри зменшувалися у міру віддалення планети від Землі. Рух по цих епіциклах, так само як і рух по деферентах для нижніх планет, відбувався з одним періодом, що дорівнював періоду обертання Сонця навколо Землі. Усі ці річні кола геоцентричної системи виявилися зайвими в системі Коперника.
Уперше було пояснено зміну пір року: Земля рухається навколо Сонця, зберігаючи незмінним у просторі положення осі свого добового обертання.
Більше того, це глибоке пояснення видимих явищ дозволило Копернику вперше в історії астрономії порушити питання про визначення справжніх відстаней планет від Сонця. Коперник виявив, що величини цих відстаней обернені до радіусів перших епіциклів для зовнішніх планет і рівновеликі щодо радіусів деферентів — для внутрішніх. (Цікаво, що вважаючи задачу'визначення відстаней до тіл Сонячної системи нерозв'язною, Птолемей не здогадувався, що насправді вирішення цієї задачі вже містилося в прихованому вигляді в його системі).
У такий спосіб Коперник одержує дуже точні відносні відстані від планет до Сонця.
Теорія Коперника була логічно стрункою, чіткою і простою. Вона спроможна раціонально пояснити те, що раніше взагалі оголошувалося незбагненним або пояснювалося штучно, зв'язати в єдине ціле всі явища, що раніше вважалися зовсім непов'язаними. Це — її безсумнівні достоїнства; вони свідчили про істинність геліоцентризму. Найбільш проникливі мислителі зрозуміли це відразу.
І вже не настільки важливим було те, що Коперник, віддаючи данину античним і середньовічним традиціям, не заперечував колові рівномірні рухи небесних тіл, центральне положення Сонця у Всесвіті, скінченність Всесвіту, обмежував світ єдиною планетною системою. Допускаючи лише колові рівномірні рухи,. Коперник відкинув еквант — можливо, найбільш дотепну знахідку Птолемея. Це був, певною мірою, навіть деякий принциповий крок назад. Коперник зберіг епіцикли й деференти. Принцип колових рівномірних рухів змусив його для досить точного опису руху планет зберегти понад три десятки епіциклів.
А проте теорія Коперника містила в собі колосальний творчий, світоглядний і теоретико-методологічний потенціал. її історичне значення важко переоцінити. Вона підірвала ядро (геоцентричну систему) релігійно-феодального світогляду, основи старої (первинної) наукової картини світу; стала базою революційного становлення нового наукового світогляду, нової (другої) механістичної картини світу; вона стала однією з найважливіших передумов революції у фізиці (так званої ньютоніанської революції) і створення першої природничо-наукової фундаментальної теорії класичної механіки; сприяла розробці нової, наукової методології пізнання природи.
Нова космологія
Геліоцентрична система світу не тільки визначила характер наукової революції в XVI ст., але й відіграла вирішальну роль у радикальному перегляді філософських уявлень про світ. її значення виходить далеко за межі власне історії астрономії.
Коперниканська революція не зводилася до простої перестановки передбачуваного центра світу, до заміни центрального положення Землі на центральне положення Сонця. Головне її досягнення полягало в створенні об'єктивно правильної картини руху планет, що і стало каменем спотикання для визнання коперниканства з боку теології. Остання готова була погодитися з Коперниковою теорією як математичною фікцією, що полегшує розрахунки й "рятує явища", але не претендує на істинність нової картини світу. Геліоцентризм призвів до десакрал ізації космосу, до корінного перегляду всієї фізичної картини світу. Перегляду зазнали найважливіші положення не тільки Птолемеєвої астрономії, але й Арістотелевої фізики й пов'язаної з їх ортодоксальним тлумаченням католицької теології. Зазнала руйнації насамперед ієрархічна структура світу. Ставився під сумнів поділ світу на "тлінну" земну субстанцію, що складається з чотирьох елементів стихій, і конфронтуючу з нею небесну, нетлінну, незмінну, вічну "п'яту сутність", з якої складаються небесні сфери й тіла. Скасовувалося фізичне, а отже, і теологічне протиставлення "землі" й "неба". Земля не протистоїть у коперниканській системі світобудови планетам і зіркам, а утворює з ними єдиний Всесвіт.
Новим виявилося і ставлення до руху. Якщо за своєю фізичною природою Земля в старій системі світу була "нижчим" рівнем, то завдяки своїй нерухомості вона здобула для себе значення центру світу. При цьому спокій вважався вищим станом порівняно з рухом: середньовічна картина світу принципово статична. Зробивши рух призначенням Землі, Коперник не тільки "підняв" її до небес, але й показав, що саме рух є нормальним станом усіх планет.
Корінного перегляду зазнало і питання про причину й характер руху небесних тіл. Якщо в старій, арістотелівсько-птолемеївській космології кінцевим джерелом руху був Бог — Нерухомий Двигун Арістотелевої фізики, який передає рух сфері "нерухомих" зірок і далі — нижчим сферам планет, то Коперник пояснює рух небесних тіл їх сферичною, кулястою формою, тобто їхньою природою, завдяки чому відпадає потреба в зовнішніх двигунах, а в кінцевому підсумку — і у Нерухомому Двигуні, і Бог виявляється творцем "світового механізму", що не втручається в його подальше функціонування. Тим самим не тільки в космологію, але й у філософську картину світу вводився принцип самостійного руху тіл.
У геліоцентричній космології втратило зміст й Арістотелеве уявлення про "природне місце" тіла, було зроблено крок у бік визнання однорідності простору. У фізичному небі не залишалося місця для "небесної ієрархії" християнського богослов'я.
Руйнування ієрархічної системи світобудови було найголовнішим світоглядним результатом коперниканства. Саме навколо нової космології відбуватимуться головні ідеологічні битви XVI - початку XVII ст. Справжній зміст революції — не тільки в природознавстві, але й у філософії, спричиненої великою книгою Миколая Коперника, розкриє у своїй творчості Джордано Бруно; і саме в результаті діяльності Бруно церква піде на рішучу заборону нової космології.


Список використаної літератури
1. Абачиеп С. К. Концепции современного естествознания (в 2-х частях). Балашиха. - 1988. - I ч.: 150 с, II ч.: 190 с.
2. Ампер А. Электродинамика. М.: ИЛ. — 1954. — 369 с.
3. Античная цивилизация. — М.: Наука. — 1973. — 269 с.
4. Аристотель. Соч. В 4-х тт. Т. 4. - М.: Мысль. - 1983. - 828 с.
5. Арцимович Л. А. Управляемые термоядерные реакции. М.: Гос. изд. физ.-мат. лит. - 1961.-468 с.
6. Арцимович Л. А. Элементарная физика плазмы. М.: Госатомйздат. — 1963. — 192 с.
7. Бсрнал Дж. Возникновение жизни. — М.: Мир. — 1969. — 391 с.
8. Боголюбов А. Н. Математики и механики. Биографический справочник. — Киев: Наук, думка. - 1983. — 638 с.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать