Моя душа — це храм чи купа цегли?

Кожна людина має у своїй душі власний та неповторний храм. І, можливо, зовсім несправедливо буде так просто казати, що душа — це купа цегли. Тому, що саме існування душі — чогось неземного — це вже щось святе. Господь вдихнув у людей життя, а разом із ним і почуття, переживання, думки, які заклали фундамент для великого, напрочуд гарного та вічного храму. Це справжнє підтвердження того, що душа — це храм.

Моя душа заслуговує на таке почесне звання. Бо купа цегли не в змозі написати таке:



Моя душа

Ще зовсім юна.

Минуть віки,

І всі забудуть

Ті храми гарні,

Які були,

Які ще будуть,

Чисті, святі.



Хтось сказав, що душу людини можна побачити крізь її очі. У них давно все написано і у них нічого не приховати. Дивно, але це справді так. Очі не вміють брехати. І якщо моя душа не була б храмом, то від неї не лунали б такі рядки:





Душа людини

Хіба не храм?

Вона красива

Навіть там,

Де поряд з нами



Брехня смердить, Яка не буде довго жить! Я вважаю, що наші душі нікуди не зникають, а живуть у храмах минулого життя та намагаються бути потрібними одна одній тому, що самотність вже знищує їх зсередини. І останні мої думки з цього приводу:



Є два віконця

до душі.

У них ти бачиш

Все навкруг.

У двері стукайся

свої,

І храм твій буде

із білих смуг.

Моя душа — це храм!

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать