Яготинський край

Воістину, благословен край Яготинський своєю природою неповторною, краєвидами чудо-мальовничими, садами квітучими, полями родючими. Та найбільше - людьми добрими, працьовитими, співцями рідного краю, талановитими Саме такою і залишається в нашій нам яті наша славна землячка справді народна українська майстриня чудодійних картин - натюрмортів - Катерина Василівна Білокур.

Епіграфом життя її можна вжити рядки з безсмертних творів української поетеси Лесі Українки, які найбільш повно відображають духовний світ і душевний стан знаменитої богданівської художниці, її постійне прагнення до самовдосконалення.

Вона народилася 7 грудня 1900 року в день святої великомучениці Катерини. І назвали її Катериною. Вона невимовно страждала все життя, однак у нападах екстазу, натхнення , осяяння підносилося душею так головокрутно високо, гармонія і краса. Це закономірно, що вона народилася в Україні, в глухому, як сама казала, Богом забутому селі Богданівці, там невиліковно пристрастилася до малювання. Катерина Василівна любила самітність. Зачинивши двері, вона священнодіяла в своїй майстерні. І ніхто не мав права переступити поріг цієї невеликої кімнати.

Або йшла довгою стежкою в береги, де спілкувалася з природою, в якій черпала наснагу для життя і творчості. Спостерігаючи за хмарами, що настигли в блакитній височині, милуючись ранковим маревом туманів, художниця так високо підносилась душею, що ніби розчинялася в природі, ставала часткою природи. І тоді її фантазії оживали: вона говорила з Вітром, сумувала разом з осінню.

Щедро посіявши на полотно калину, мальви, жоржини, ромашки, чорнобривці, барвінок, колосся жита, пшениці, ячменю найулюбленіші квіти К.В.Білокур. Любов’ю до квітів вона була така ж ненаситна, як спрагла душа подорожжю спекотної днини на прохолодну воду.

Для тих, хто хоче навернутися до національних праджерел, знайти себе в Україні й запричаститися нею, листи Катерини Білокур – то бездонна криниця народного розуму, досвіду, мудрості, спостережливості.

Якби я всіма барвами вгадала, то я б на барву барву накладала І малювала б щирим самоцвітом, отак, як сонечко пречисте літом.

Краще, мабуть, не скажеш і сьогодні вже нікого не треба переконувати в тому, як же володіла "барвами" і "щирим самоцвітом" Катерина Василівна. Бо саме життя довело, що Катерина Білокур - явище настільки рідкісне, настільки оригінальне і самобутнє, що немає аналогій в українському і, взагалі, світовому образотворчому мистецтві Бо її талант, й майстерність - її власні. ні в кого не запозичені, притаманні тільки їй одній і понині для багатьох залишається загадкою, як вона могла творити такі диво-полотна, які ми сприймаємо, як пісні чи казки. Колись один з відвідувачів виставки Катерини Білокур сказав, що її картини слід споглядати тільки в супроводі народних мелодій. І це дійсно так Бо вона - справді митець народний, митець геніальний, художниця високоталановита, неповторна і яскрава Чудові здобутки її незрівнянного таланту відомі й шановані далеко за межами нашої країни.

Тяжка доля випала на порівняно недовгий вік Катерини Василівни. Змалечку, як і всі селянські діти, займалась буденною роботою - садила, полола, жала, пряла чи ткала. Самотужки опанувала азбуку, хотілося вчитися далі. Та, на жаль, на цьому й закінчилась освіта для майбутньої художниці – і початкова, і середня, і вища. І все ж, не зважаючи на це, своїм надзвичайно тонким, ліричним і чутливим серцем збагнула те, що залишилось за закритими дверима для багатьох високоосвічених і професіональних художників. Над усе Катерина Василівна любила квіти. В неї, практично, немає жодної картини, де б не було троянди, рожі, жоржини, красолі, ромашки, волошок, шавлії, кручених паничів, півників, лілеї тощо. Багато її творів так і називаються: "Квіти за тином", "Квіти увечері", "Городні квіти", "Польові квіти", "Букет квітів", "Півонії", "Жоржини". "Рожа" Та це й не дивно. Адже квіти для нашого народу споконвіку були втіленням тільки найвищої краси, а й всілякої людської досконалості. Але не задля квітів так пристрасно, так фанатично і високо горів жертовний вогонь життя Катерини Білокур - швидше тільки за ради людей. Кожне полотно повідує нам про життя і працю людську, хоч людей на них і не зображено. В гармонійній єдності постає перед нами світ, життя в усіх його проявах, його торжество і вічність краси.Ніде правди діти: нелегким був життєвий шлях цієї жінки. Батьки її не розуміли. Лаяли і проклинали за потяг до малювання, бачили в ній лиш звичайну селянку, покликану вийти заміж, народжувати дітей, вести господарство. В будні їй заборонялось малювати, тільки в неділю, та й то після обіду, коли вже все виорано. Та й пізніше ніколи не йшла торованими дорогами, устеленими трояндами, які так-любила оспівувати а своїх творах. Здебільшого її стежина була вкрита колючою стернею та терням. Але вона була не з таких, щоб впасти у розпач і безсилля. Радість творчості й закоханість у життя не покидали її навіть в найтяжчі години, давали їй силу долати жалі. І врешті художниця сягає своїх творчих висот.

Народна слава і шана осяяли її заслужено надане високе звання народної художниці республіки. До пам'ятника Катерині Білокур в рідному селі Богданівка люди кладуть її улюблені квіти. Мистецька спадщина української народної художниці жива й викликає дедалі ширший інтерес у цілому світі. Не згинуло, не вмерло те, що цвіло весняною таємницею в хвилини високого натхнення і творчості. Бо Катерина Білокур, як і інші славетні дочки нашого народу, мала в серці те, що не вмирає, велику любов до рідної землі. І попри всі складні перипетії життя була щасливою, бо не знала в житті щастя більшого, як щастя творчості. За можливість споглядати красу рідного краю, бачити її так, як бачила Катерина Василівна Білокур, вдячні мешканці Яготинщини, глибоко шанували і шанують свою знамениту землячку. У селі, де вона народилася, створено Меморіальний музей-садибу, в райцентрі, в Державному історичному музеї відкрито відділ, присвячений життю і творчій діяльності художниці. І найголовніша гордість – Картинна галерея, де зберігаються безсмертні твори богданівської чарівниці. У кожній школі Яготинського району і міста, ба, навіть Київщини, на уроках Українознавства, Київщинознавства вивчається творчість Катерини Білокур.

І надалі будуть проводитись роботи по реставрації пам'яток історії та культури. Передбачається підтримка музеїв, кінотеатру, бібліотек, інших закладів культури та освіти. Значна увага приділятиметься виданню в Яготині творів наших місцевих митців. Від батьківського порогу ми йдемо у широкий світ. І часто, не маючи змоги навідатися до рідної оселі, все ж подумки не раз і не два повертаємося туди, де народилися і зіп'ялися на ноги

Катерина Білокур не покидала батьківського гнізда, і бідонька хатина, що в Богданівні на Загреблі, понад п'ятдесят років служила їй рідною домівкою. Народилася Катерина Василівна в хаті діда Йосипа, який поділив землю між двома синами: Василем та Омельком. Коли 1909 року її батько побудував нову простору хату під бляхою, сім'я з двома дітками - Катериною та Грицьком - перебралася жити туди.

Кожен в селі покаже вам цю хатину. Звідусіль приїздять в Богданівну гості, щоб поклонитися тій, яка прославила свою землю на весь світ. Стараннями багаторічного директора Яготинського державного історичного музею Олександра Степановича Непорожнього занехаяну квартирантами після смерті художницьку хату було врятовано і відкрито Меморіальний музей-садибу. Точно відтворити обстановку, яка була за життя.

К. Білокур допомогли богданівці - передавали до музею подаровані їм колись картини, малюнки (правда, з умовою, що все буде експонуватися в Богданівському музеї), Її особисті речі інтерєри хати вивчалися за малюнками Катерини Василівни, що збереглися.

Скільки трагедій, розпачу, а разом з тим і щасливих хвилин творчого піднесення запам'ятала ця хатина, яка маленькими віконцями печально дивиться навкруг. Стоїть вона одиноко в дворі, бо немає поруч ні сарайчика, ні клуні - такої великої колись, що гарба в'їжджала в двері. Як згадує сусідка Г. Тонконіг (Верещинська), в роки колективізації худобу - корову і коня у Білокурів забрали до колгоспу, тому клуня стала непотрібною і її розібрали в голодовку на дрова. Саме в цій клуні майбутня художниця розмальовувала стіни і двері.

Охороняє вхід в садибу велетенський столітній в'яз, заступивши за стовбур якого Катерина Василівна любила слухати спів дівчат на кутку.

Галя Копова пригадує, що біля сараю при дорозі ріс Ще один велет-дуб, могутнішого від нього в Богданівці не було, а під вікнами майстерні – каштан.

А ще згадують односельці подвір'я, поросле споришем, і чудові квітники. Високі рожі діставали аж до даху, кручені паничі творили вінок навколо стін, росла і левина паща - квіти, яких не було ні в кого в Богданівці. Красувалися і нагідки, і півники, і півонії, і жоржини, і айстри. Квіти вона сама любовно саджала, і полола, і поливала, і на полотні в фарбах виливала.

Білокури мали і розкішний сад з яблуками, вишнями, сливами, абрикосами, горіхами, з кущами порічок. агрусу, малини. Згадує Катя Латай і пеньочки-близнюки, на яких вони з учителькою любили сидіти

в саду. Шкода, що гине старий сад, бо дерева такі ж смертні, як і люди.Улюбленою стежкою через сад і город ходила вона в "прачку", себто в берег, до розкішних верб і розлогого куща калини. Тут на болоті цвіли різні квіти, якими художниця не могла намилуватися Тут любила слухати соловейка.

Це був її рай, її Богданівка. яку любила і проклинала, з якої рвалася в столицю, поближче до картин і художників, але покинути не могла.

Вона ніби жива, притихла, замріяна. Здається, зараз вона підведеться, підійде до тинка і, ґречно поклонившись, вітаючись з гостем, запросить до господи.

Хату було вирішено оздобити петриківськими розписами Учениця Білокур - Ганна Самарська з любов'ю розписала піч і сіни Навіть якщо надворі квіти не цвітуть, хата художниці зустрічає нас нев'янучими квітами петриківської майстрині.

У великій кімнаті з піччю, де жила родина брата, - лави попід стіною та обідній стіл. Як розповідають учні Ольга Бунчук, Ганна Самарська, Тамара Ганжа, в цій кімнаті Катерина Василівна вчила їх малювати Збиралися діти по двоє, по троє, як правило, в неділю, рідше в суботу, бо в ці дні Катерина Білокур ніякого діла не робила Вона була віруючою людиною, молилася, дотримувалася постів, шанувала Бога і вчила цьому своїх учнів.

Давала учням завдання, а сама відлучалася в майстерню малювати. Як розповіла мені Ольга Бунчук (Косницька), Катерина Василівна часто змішувала фарби на рукаві куфайки Вийде з майстерні - а на рукаві свіжа фарба У цій же кімнаті, прикрашеній рушниками, приймала сусідів, які прийшли погомоніти.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать