Мріяв про незалежну Україну (вчений Іван Фещенко-Чопівський)

Наприкінці 1990 р. член редколегії житомирського журналу “Авжеж”, відомий український письменник В.О.Шевчук отримав листа з Катовиць, що в Польщі, від Ірини Чопівської-Богун, а згодом надійшли і перші бандеролі із спогадами її батька, уродженця Житомирщини, колишнього міністра Центральної Ради та Директорії, вченого-металурга Івана Адріановича Фещенка-Чопівського. 1992 року мемуари під назвою “Хроніка мого життя” побачили світ у видавництві “Житомирський вісник”. Книжка набула гарного резонансу: її було рекомендовано Міністерством освіти як цінне джерело для вивчення історії України. Таким чином, поряд з іменами І.Огієнка, О.Ольжича та інших звитяжців національної культури через багато десятиріч з мороку забуття повернулося до рідної домівки ще одне ім’я її видатного сина – професора А.І.Фещенка-Чопівського. Родовід Фещенків-Чопівських бере початок від Гната Чопа. За військові заслуги від польських королів Олександра та Сигізмунда Гнат Чоп отримав околичні грунти площею понад 15 тисяч гектарів. Село, що виникло в цій місцевості, й отримало від її власника назву – Чоповичі (тепер селище Малинського району на Житомирщині). Пізніше – у 1570 та 1683 роках цю дарчу (даровизну) за нащадками Гната Чопа підтвердили грамотами Сигізмунд ІІ та Ян ІІІ. Потап, Прокіп та Андрій Чопи також отримали підтвердження шляхетського стану і стали відтоді називатися Чопівськими. Цікаво, що засновник родоводу Гнат Чоп є родичем гетьмана України Івана Виговського – уродженця села Вигів Коростенського району на Житомирщині. Так у просторі і в часі переплелися гілки двох могутніх родоводів, представники яких є видатними борцями за національне визволення України.

XIX століття привело в рух найвіддаленіші шляхетські гнізда Волині. Ця хвиля не обминула й Чоповичі. У 1842 р. тут у Андрія Антоновича та Олени Фещенко-Чопівських народився син Адріян. Здобувати освіту він поїхав до губернського Житомира, де й отримав першу посаду на пошті як молодий урядовець. А згодом – призначення на самостійну роботу. Таким чином Адріян Фещенко-Чопівський опинився в старовинному містечку Чуднові, де він отримав призначення на посаду начальника поштової контори. Згодом одружився на дочці священика з села Волосівки Марії Янчинській.

20 січня 1884 року у подружжя народився “другий з черги син” (як він сам про себе згодом написав) – Іван.

Івась закінчив у Чуднові двокласну народну школу. Він тепло згадував свою першу вчительку Поліну Малиновську та ще з більшою любов’ю … ловлю раків у Тетереві на вудку при вогнищі пізнього вечора та смачний борщ у свого товариша Левка.

Безтурботні веселощі і гульба закінчилися у серпні 1893 року, коли Івась поступив у підготовчий клас Першої Житомирської класичної гімназії. Слід сказати, що навчання юнакові давалося не легко і лише в старших класах Іван мав кращі успіхи. Та в цьому нічого дивного немає: адже вимоги до учнів були високі і вага зароблених “трійок” була досить значною. То ж не дивно, що серед випускників Житомирської гімназії - десятки всесвітньовідомих імен. Серед них – видатні вчені В.І.Липський, В.Л.Омелянський, В.І.Подвисоцький, К.І.Коровицький, М.П.Дашкевич, О.В.Клосовський, П.А.Тутковський та багато інших.

28 лютого 1901 року у родину Івана прийшло горе (батьки вже на цей час мешкали у Житомирі): помер батько: “… надійшла вовча зима, туберкульоз увійшов у “галопуючу стадію” і тата не стало”. То ж, щоб матеріально підтримати маму та молодшу сестру – ученицю Маріїнської гімназії, - Іван став підробляти репетиторством з “маминими синочками”, які відставали в науці. Цим заробітком він оплачував своє навчання.

У 1903 році, після успішного закінчення Житомирської гімназії, Фещенко-Чопівський здає іспити до Київського політехнічного інституту, обравши хімічний факультет, щоб вивчитися на технолога-цукроварника. Та події 1905 р. привели до закриття інституту і студент Фещенко-Чопівський відбуває практику на Андрушівській цукроварні. Коли ж навесні 1906 р. політехнічний інститут було знову відкрито, щасливий випадок різко змінив долю юнака. Трапилося це під час студентської екскурсії до сталеварень Придніпров’я. Захоплений величчю металургійного процесу, Фещенко-Чопівський залишає хімію і з великим ентузіазмом присвячує свої подальші інтереси металургії, яким не зрадив до кінця своїх днів. Його покликання підтримав відомий металург-винахідник професор В.Іжевський.

Відкриття київської “Просвіти” в 1906 р. започаткувало громадсько-політичну діяльність Фещенка-Чопівського, сприяло зближенню його з видатними українськими діячами того часу.

Наукові відрядження до Бельгії, Німеччини й Англії стали відправними у його науковій кар’єрі. На Всеросійському з’їзді металургів у Петербурзі в 1911 р. молодий вчений робить доповідь, яка привернула увагу фахових і урядових кіл. Його наукові інтереси пов’язані з цементацією заліза, що в майбутньому принесе Фещенку-Чопівському міжнародне визнання.Перша світова війна застала вченого у Німеччині, де він проходив стажування з метою підготовки до професорського звання. Після вимушеного повернення з великими труднощами до Києва (через Швецію і Фінляндію) Іван Адріанович за рекомендацією Товариства українських поступовців (ТУП), яке об’єдналося навколо Михайла Грушевського, став співробітником Воєнно-промислового комітету, займаючись питаннями розподілу палива і металів в умовах воєнного стану.

І.А.Фещенко-Чопівський - один з активних діячів української партії соціалістів-федералістів, яка вийшла з лона “Старої громади” і об’єднувала українських інтелігентів. Головою партії був Сергій Єфремов. Враховуючи видатну економічну компетентність, І.А.Фещенка-Чопівського призначили у ЦК партії відповідальним за “господарчий сектор”. Від партії соціалістів-федералістів він був делегований до складу Київської міської думи. Про високий авторитет І.Фещенка-Чопівського вже у 1917 р. засвідчує той факт, що він був обраний головою Київської губернської ради і як її представник увійшов в Центральну Раду. Завдяки своїй діловитості та економіко-господарчим знанням невдовзі був призначений керівником промислового департаменту Генерального секретаріату промисловості і торгівлі.

На особисте прохання М.С.Грушевського Фещенко-Чопівський готує дослідження про природні багатства та господарчі можливості України. Незважаючи на велику організаційну зайнятість, знаходить час написати і видати у 1917 р. “Економічні нариси: природні багатства та велика промисловість України”. Протягом наступних двох років він її значно доповнив і вона побачила світ у двох томах під назвою “Природні багатства України”. У передмові до цієї праці, яку він присвятив народному вчителю, І.А.Фещенко-Чопівський у серпні 1919 р. писав :”Будується Українська Держава!.. Про що кращі сини України лише мріяли, як про далеку далечінь, як про безплотну мрію, - нині твориться на наших очах (…). Чоловік своєю волею, своїм переконанням впливає на конечний результат подій часу. А для цього потрібно чоловіку розбиратися в тому, що діється навкруг нього, а головне стояти на міцному грунті. Цей грунт – самопізнання, самовизначення, самоопреділення. Україну міцну, сильну, вічну збудують лише українці! Всякий інший шлях в конечному результаті приведе до чогось іншого (…). Крива культурного самовизначення Українського народу йде не по прямій лінії…, але вона прийде до певної точки і до певного кінця, бо вона – ідея української державності – життьова, вона має грунт, вона сама є життя!”.

Під час поїздок по Україні Іван Адріанович збирає статистичні економічні і економіко-географічні матеріали, які згодом прислужилися вченому для написання першої україномовної двотомної “Економічної географії для середніх шкіл”, що побачила світ у 1921 році. Книжку він з любов’ю присвятив своєму вчителю – Михайлу Сергійовичу Грушевському. І сьогодні, майже через 75 років, залишаються актуальними слова вченого, написані у передмові економічної географії нашої держави: ”Природа щедро наділила Україну своїми дарунками. Україна має родючий грунт. Підсоння сприятливе для багатьох сільськогосподарських культур і для всякого промислу. В надрах України заховані численні мінеральні багатства, найпотрібніші для культурного життя людини. Україна має в своїх межах природні історичні шляхи, які сприяли встановленню і розвиткові торговельних взаємовідносин з іншими народами, а разом з тим, народ український з давніх-давен виявив великий хист до дальшого економічного розвитку, до поступу і засвоєння вищої культури. Але, не дивлячись на вікову славу про українські “молочні річки” та “хлібні береги”, - сучасний культурний рівень нашого народу надто низький. Природа поставила Україну в такі умови, що вона мусила б бути однією з найбагатших країн світу, а в дійсності – вона є однією з найбідніших країн! (…). І тільки один засіб є оздоровленням нашої економічної політики і для зміцнення нашого народного господарства. Цей засіб – це поліпшення працездатності населення, підвищення корисного коефіцієнта його праці. А коли це буде досягнуто, то знайдуться гроші і золото, прийдуть самі собою і всі інші ознаки висококульурного життя (…). Тому-то – мерщій до праці!..”

У книжці І.А.Фещенко-Чопівський дає визначення предмета економічної географії, визначає місце України на земній кулі, її географічні межі і положення, характеризує докладно людність (географію населення), галузі промисловості і сільського господарства, транспорту, торгівлі, зв’язку, фінансів і кредиту.

Ці книжки, як і інші економіко-географічні праці вченого, зокрема “Цукрова промисловість України”, “Проблеми палива на Україні” – важливе джерело для дослідження еволюції економічного потенціалу України у XX столітті.З відновленням української державності Фещенко-Чопівський поринув у вир визвольної боротьби. В уряді Володимира Винниченка Фещенко-Чопівський отримує портфель міністра промисловості. Він активно виступає за розрив України з Росією і проголошення самостійності Української Народної Республіки. Ці дії уряду були закріплені Четвертим Універсалом у січні 1918 р. Події розгорталися калейдоскопічно. В кабінеті нового прем’єра Всеволода Голубовича Фещенко-Чопівський отримує посаду міністра торгу й промисловості. Цю ж посаду він зберіг і після утворення Директорії в листопаді 1918 р. Та, на жаль, події розгортаються так, що стати незалежною Україні так і не судилося…

У 1920-21 рр. в еміграції в Польщі Фещенку-Чопівському випадає відповідальна роль: консолідувати на чужій землі розсварене й зневірене українське громадянство в єдине русло. Фещенка-Чопівського обирають Головою Ради республіки, аж поки у серпні 1921 року польський уряд (після змирення з більшовиками) не заборонив її дальшу діяльність на своїй території.

Після цих подій Фещенко-Чопівський повертається до наукової праці. 1922 року його запрошують до Кракова у Гірничу Академію для організації відділу металургії. У 1927 р. він складає екзамени на звання доктора технічних наук. Впродовж 1930-1936 рр. випускає в світ три томи фундаментальної праці “Металознавство”, побудовану виключно на матеріалах власних досліджень. Вченого обирають членом науково-технічних товариств в Німеччині, Англії, США, членом-кореспондентом Польської Академії Наук. Президент Польщі І.Мосніцький нагороджує вченого Золотим Хрестом Заслуги.

В роки німецької окупації Польщі наукова діяльність вченого практично припинилась. Друзі і родичі умовляють вирушити в нову еміграцію. На що вчений відповів: “Починати все ж від нуля не вспію”. Подальші події розгорталися трагічно.

“На початку 1945 р., коли Червона армія ввійшла до Катовиць,- згадує Ірина Чопівська-Богун, - професора забрали до штабу генерала Конєва на “інтимні розмови”. Спочатку, зважаючи на похилий вік, відпустили, але в березні озброєні конвоїри вивели батька з помешкання і кудись повели. Аж десь під осінь пошта принесла листівку з … Києва, в якій він сповіщав, що “розгружає Хрещатик” і жде судової розправи. Вкоротці – друга листівка: “Вирок – 15 років заслання: Карело-Фінська РСР, Сортавальський район, м.Вяртисиля, п/я 4/5. Значить, один із таборів “Біломорстроя”.

Свою розповідь Ірина Богун-Чопівська закінчує так: “Дружина порушила “небо і землю”, щоб його звідти визволити. Йшли прохання від Краківської Академії і від нового міністерства Промислу (міністр Гілярий Мінц). Були деякі надії: він же громадянин чужої держави, то ж засудження його владою СРСР є безправним. Поза тим, як громадянин Польщі, він повинен був попасти в список осіб до репатріації”.

Але всі зусилля виявилися даремними. Зрідка надходили листи з табору. Спочатку повторювалося в них слово “чекайте”, але в серпні 1949 року – вже безнадійне ствердження: “З’їдає цинга, смерть є неминуча і буде затяжна й трудна!”.

Як сідчить суха довідка з радянського консульства в Кракові, яку отримала Ірина Чопівська-Богун, помер Іван Адріанович 2 вересня 1952 року. Так трагічно обірвалося життя Великого поборника і патріота незалежної України, який до останніх днів вірив у її воскресіння.

Лише у 1984 році у рік 100-річчя від дня народження, дочка Ірина відкрила пакунок з рукописом батька. Таким був довгий шлях до читача “Хроніки мого життя”.

12 вересня 1992 року, через багато років в місті юності Івана Адріановича відбулися урочистості, пов’язані з увічненням його пам’яті. До Житомира з’їхалися декілька поколінь нащадків І.А.Фещенка-Чопівського. З Польщі – дочка Ірина з чоловіком Іллею, з далекої Америки – невістка Софія, онуки Юрко та Лілія, правнука Ляля. Родина Фещенків-Чопівських взяла участь в урочистому відкритті пам’ятної анатоційної дошки на будинку №2 по вулиці Фещенка-Чопівського (так рішенням міськвиконкому названо колишню вулицю Паризької комуни, на якій гімназистом жив Іван Адріанович). Але найхвилюючою була зустріч сімейства біля пам’ятника Адріана Андрійовича Фещенка-Чопівського (колишнього чуднівського поштмейстера) на Смолянському цвинтарі в Житомирі. Побували Фещенки-Чопівські й у Чуднівському районі – в селі Волосівці, де народилася мати Івана Адріановича – Марія Михайлівна Янчинська. У Михайлівському соборі в Житомирі у присутності нащадків було відправлено панахиду по Івану Адріановичу Фещенку-Чопівському.

Через багато років ім’я видатного сина України повернулося на рідну землю.

Вибрана бібліографія основних праць І.А.Фещенка-Чопівського з економічної географії:

1.Економічні нариси: природні багатства та велика промисловість України. - Київ: Праця.- 1917.

2.Природні багатства України: Мінеральні багатства та велика промисловість України. - Ч.1. - К. - 1918.

3.Природні багатства України: Сільське господарство та сільськогосподарська промисловість. - Ч.2. - К. - 1919.4.Економічна географія України для середніх шкіл. - Київ- Відень-Львів: Земля.- 1922.

5.Цукрова промисловість України. - 1922.

6.Проблема палива і транспорту на Україні // Економічний збірник. - №1. - Київ-Тарнів. - 1922. - С. 1-42.

7.Запасы торфа и бурого угля в Юго-Западном крае Росии. - Киев. - 1913.

Література

1. Фещенко-Чопівський І.А. Хроніка мого життя: Спогади міністра Центральної Ради та Директорії / Передмова В.О.Шевчука: Комент. Прим. М.Ю.Костриці, Г.П.Мокрицького. - Житомир: КВО “Газ. “Житомирський вісник”. - 1992. - 124 с.

2.Чопівська-Богун І. Життя, гідне слави // Авжеж. - 1991. - № 8. - С. 33-42.

3.Костриця М.Ю. Його мета – незалежна Україна // Рад.Житомирщина. - 1992. - 10 вересня.

4.Костриця М. Відшукано могилу І.А.Фещенка-Чопівського // Житомирський вісник. - 1994. - 1 липня.

5.Костриця М.Ю. Нові матеріали про видатного земляка // Житомирський вісник. - 1994. - 2 вересня.

6.Романів О. Життя та творчість Івана Фещенка-Чопівського // Українське матеріалознавство. - Т.І. - Львів. - 1994.- С.7-15.

7.Костриця М.Ю., Мокрицький Г.П. Металург з серцем поета // У просторі і часі: Видатні постаті Житомирщини. - Житомир. - 1995. - С. 39-50.

8.Костриця М.Ю., Корбут Г.О. І.А.Фещенко-Чопівський – автор першого посібника з економічної географії України // VII з’їзд Українського географічного товариства: Тези доповідей. - К. - 1995. - С.410-412.

9. Микола Костриця. Мріяв про незалежну Україну // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. - Випуск 2. - С.15-19.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать