Культура Яготинського краю

Найдревніший період в історії Яготинського краю сягає в далеке минуле. Це кам’яний вік – памаліт. Кінцева межа памаліту – 10 тис. років до н.е. Саме до неї відноситься Добраничівська стоянка, яка датується близько 35-10 тис. років тому.

Є також відомості про перебування людини на Яготинщині в епоху міді-бронзи, зокрема про це свідчать знахідки періоду ІІІ – ІІ ст. до н.е. Найдавнішою згадкою, скажімо, р. Супій є “Повчання Володимира Мономаха синам своїм”, котре входить у “Повесть временных лет” і датується 1085 роком. За Супоєм Мономах розробив загін половців. Друга історична згадка Супою відноситься до 1136 року. А про те, що річка служила своєрідним кордоном, біля якого крутилися войовничі племена половців. Хазяйнували тут з першої половини Х ст. печеніги, а потом , до нашестя монголо-татар, половці. Крім того, Падалка в тій же праці писав: “По Супою існують невеликі укріпи – городища, названі місцевим населенням. Поблизу села Панфили є вкрай заплутана земляна споруда. Подібні насипні городища, оточені невисокими валами і розташовані неподалік від Супою. Згадується земляний вал, оточений великою кількістю могил, що знаходились північніше с Лемешівка. А на схід від Лемешівки – могила, яка називається “Светогор”. Ліворуч від р. Стара Оржиця – дві могили “Телепень”. Всього, за Падплкою, вздовж Супою налічувалося 224 могили.Загадку походження назви міста розгадували довго, і, врешті-решт, вирішили, що вона походить від першого поселення. Легенда розповідає, ніби-то якийсь Яго, оселившись над Супоєм, обніс свою садибу тином. Варіант: наступні поселенці посадили його на власний тин. Ім’я Яго зустрічається навіть у Скандинавських народів. Якщо заглянути далі, в часи, коли древньоіндійські племена проникали на територію теперішньої України, то знайдемо цю ж назву тільки в понятті місця для приношення жертв. Слов’яни могли перейняти це слово і використовувати його при обрядах. Слово “яга” зустрічається і в слов’янських казках. Друга складова частина назви міста – “ти” – у древньоруській мові означало загорожу, паркан, стіну й осадне укріплення. майже в усіх слов’янських і англосаксонських мовних діалектах воно трактується так само. А з’явилося слово “тин” на території сучасної Європи у ІІ ст. н.е. Тобто, воно не меш древнє ніж слово “яго”.

Існувало ще одне древньоруське слово “тлун”, яке, на перший погляд, не має відношення до назви міста У ХІІІ ст. воно трактувалося, як “управляючий, суддя, скарбник князя”. Коли ми пригадуємо, то шліх, який пролягав через Підварки на Київ, мав перепону у вигляді саме такого “волока” і те, що пізніше саме там виникло поселення, то можливим буде припущення першої назви Яготина – Єготіун, яка згодом набула нинішнього звучання і правопису.

“Волок” – заболочена частина шляху між двома річками через яку треба перетягувати човен. У древньоруській мові слово “яго” не зустрічається, а це схиляє до думки, що назва міста все ж виникла внаслідок перефразування з “Єготиун” чи “Єготин”. Адже не витримує ніякої більш-менш серйозної критики теорія, що майже аналогічні назви міст Пирятин, Козятин виникли внаслідок того, що якийсь “Киря” чи “Козя” обнесли свої садиби тином. Суть назви далеко глибша і, можливо, її корені сягають ще Київської Русі. Найвірогідніше зробити припущення, що першоназва Яготина все ж була “Єготин” або “Єготиун”.

На сьогодні точної дати заснування міста ми не маємо. Орієнтуючись першою згадкою місцевості 1552 р., будемо саме її вважати часом заснування Яготина. У травні 1596 року через Яготин на Лубни відступало селянсько-козацьке військо Северина Наливайка.

Другу половину XVIII ст. в історії Яготина, що 1751 р. в містечко завітав український мислитель і письменник Г.С.Сковорода. Яготин за природними умовами був прекрасним місцем для графських маєтностей. "Прекрасноє местоположение Яготина, — писав російський мандрівник Глаголєв, — открывается с полтавской стороны уже по прибитий в самую слободу и производит такое же действие на проезжающего, как и великолепная декорация в театре при открьітии занавеса" .

Слід сказати, що куплена Розумовським садиба мала лише невеликий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні садиби та землі, про що залишилися перекази та записи, збереглися навіть прізвища колишніх власників, ціни. Так, частину маєтку слободи Лизогубовки К.Розумовський виміняв у полковника Лизогуба "за англійського кровного жеребця". А село Кулябівку його дружина (уроджена Норишкіна) "витанцювала" у полковника Куляби. Звичайно, не просто витанцювала, а своїм чудовим хистом до танців змусила "Кулябку" (який мав до графині неабиякі симпатії) продати село.

В 1757 р. як згадувалося вище, Яготин став власністю К.Г. Розумовського – останнього гетьмана України. З допомогою свого брата Кирило Розумовський в 1750 р. став гетьманом. Це була високоосвічена людина.Він проводив політику того, що зміцнення політичних привілеїв козацької старшини – це суперечило політиці самодержавства. Намагався зробити гетьманську владу спадковою, за що фактично був позбавлений гетьманства, але обдарований пенсією в 60 тис. крб. в 1762-1764 р.р. К.Г. Розумовський завів у Яготині шовківництво.

Графа Розумовського в 1800 р. на центральній тоді площі Яготина була збудована кам’яна Троїцька церква ( зруйнована в 1936 році.). При ній існувала церковна бібліотека, дві церковно-приходські школи. Яготин за природними умовами був прекрасним місцем для графських маєтностей. Куплена Розумовським садиба мала лише невеличкий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні садиби та записи, збереглися навіть прізвища колишніх власників, ціни.

Розширивши земельні володіння, Розумовський почав розбудовувати маєток. В Яготині з давніх-давен існує легенда про те, як граф лише за одну добу, надіславши в Київ тисячу возів і таку ж кількість кріпаків, розібрав свій маєток у столиці і перевіз із берегів Дніпра на береги Супою. Взагалі останній гетьман України – особа не тільки відома в історії, а й легендарна. Можливо, завдяки саме Кирилу Розумовському, Яготин пізніше став містечком історичним. При ньому яготинська садиба була перебудована, насаджено грандіозний парк, побудовані літні флігелі та господарчі будівлі. Будівництво флігелів у Яготині завершилося в 1807 році. Опис центрального маєтку не зовсім точний.

У 1805 році у Яготині заснували панчішну фабрику, яка стала одним із перших промислових підприємств містечка.

За Олексія Розумовського Яготин як містечко набував ще більшого значення. Але останні роки життя граф проводив у Почені, де і помер (1822р). В 1820 році О.К.Розумовський подарував Яготинський маєток своїй дочці Варварі, яка вийшла заміж за князя М.Г.Репніна-Волконського.

В 1843 році 2 липня , в супроводі декабриста О.В.Капніста до Репніних приїздить Т.Г.Шевченко. Спричинила його перше перебування в Яготині домовленість про змалювання двох копій з портрету Репніна. Тут він зустрів незвичайну для панських маєтків доброзичливість, познайомився не лише з дочкою князя Варварою Миколаївною, а й з міщанами та селянами. Йому виповнилося тільки 29 років, а Репніній – 35.

В Яготині Т.Г.Шевченко під впливом розповідей про декабристів написав поему “Тризна” і присвятив Варварі Репніній. Геній поета полонив уяву Варвари, вона була не просто захоплена Шевченком, а й закохана в нього і фактично не таїла цього.

Шевченко неодноразово від’їздив із Яготина в Березову Рудку до Закревських. Брати Закревські після приїзду Шевченка до Репніних теж “зачастили” в Яготин. Варварі не зовсім подобалася дружба Шевченка з Закревськими, його поїздки в Мойсіївку.

В друге Шевченко приїздив до Яготина в жовтні 1843 року і пробув до 9 грудня. А втретє він гостював у містечку з 23 грудня 1843 року по 10 січня 1844р.Четвертий приїзд Т.Г.Шевченка співпав із роком смерті князя Репніна.

Від Яготина до Переяслава в 1865 р. пролягав поштовий тракт. В другій половині ХІХ ст. в містечку збудували першу лікарню, де працював один лікар і чотири фельдшери. Обслуговували вони Яготинську, Жоравську і частину Черняхівської волості. До Яготинської волості в кінці ХІХ на початку ХХст. входили: Яготин, д. Безуглівка, с.Лісняки, х.Рокитний, х.Черкасівка і т.д.

У 1905 році в Яготині спорудили вальцовий паровий млин, у 1908-1910рр.- завод штучних мінеральних вод, друкарню; 1910-1911рр. акціонерне товариство збудувало цукровий завод, який став основним промисловим об’єктом Яготина початку ХХ-го ст.

Культуру новітньої доби Яготина прославили наші славні земляки: Григорій Косяченко, Іван Царинний, Анатолій Прохоренко, Євген Товстуха, Іван Кирій, Олександр Непорожній, Дмитро Шупта, Григорій Косяченко, Катерина Білокур.

Григорій Панфилович Косяченко (1903-1935) талановитий український радянський поет, поет широкий і відкритий. Його батьки Черняхівські селяни-трударі. Мати дала йому талант не буденний, революція відкрила можливість учитися, працювати. Близько восьми років тривала літературна творчість. За цей час у світ вийшло 8 поетичних збірок. “Віхоли”, “Залізна кров” (1927р.), “Схід сонця” (1928), “Шторм” (1929), “Полустанок” (1930), “Вибрані поезії книга І”, “Дорога” (1931), “Борня і дні” (1932).

Косяченко любив рідну землю, тужив за селом. “Я не кину співати про степ...” – писав він, і створив багато зворушених віршів.

Іван Михайлович Царинний родом із Яготина. Тут він з’явився на світ у 1952 році, тут минуло його дитинство, тут закінчив середню школу, пізнав працьовитих людей і сам вперше відчув на смак, яка вона, праця. Трудовий стаж розпочав робітником у радгоспі, електрозварником. Враження від цієї напруженої землі живуть тепер в його віршах. Почав писати дуже рано, лише у 25 років з’явилося кілька доробок у періодиці, якими привернув увагу.

Улюблений образ молодого поета – світло. Воно йому тремтить, переливається, бринить і щемить, дише, сміється, біжить...Від природи наділений даром проникнення в поетичну суть речей, даром олюднення й метафори. Поезія Івана Царинного наближається до фольклорної не лише у посліду ванні певних засобів, вироблених народнопісенною традицією – молодий поет близький до народної творчості.

Кращі вірші І. Царинного: “Троїсті музики”, “Сон”, “Синє полум’я”, “Батькове поле”, “Рибалка”, “Сім днів літа”, “Смерть пасічника”, “Вулиця” ота поєднана із залюбленістю в людей благословенна дитинність.

У Яготинській районній бібліотеці є дві поетичні збірки І Царинного “Гілка блискавки” видана у 1978 році у видавництві “Молодь” та “Довіра лісова” (1990), Радянський письменник.

Анатолій Григорович Прохоренко народився і виріс в селі Богданівці на Яготинщині, яке дало світу Катерину Білокур. Закінчив Київський інститут народного господарства, працював на цілині, служив у армії, навчався в аспірантурі, докторантурі. Зараз викладає у Київському Міжнародному університеті цивільної авіації.

Перша поетична публікація побачила світ в районній газеті ще тоді, коли майбутній поет навчався в школі.

У творчості А.Г.Прохоренко – поет різноплановий. В його палітрі зустрічаються і тонкі ліричні твори, і м’який гумор, і м’яка сатира.

7 жовтня І934 року в с Макіївка що на Чернігівщині народився Євген Степанович Товстуха. У 60-х роках закінчив Київський медінститут із тих часів веде початок його захоплення літературою. Ним написано декілька строго документальних, біографічних повістей ( про Миколу Лисенка, Кирила Стеценка), створюючи які, він виконав величезну пошукову роботу, Також книжку гумористичної прози " Як пізнати дружину". Сам музикант, фольклорист, знатний маляр. Як поборник рідної мови і травознай чверть віку був гнаний і переслідуваний.

Своїми різнобічними талантами і заняттями він мовби продовжує традиції вітчизняної медицини і науки. Євген Степанович Товстуха написав декілька ґрунтовних дуже корисних для медичної науки і лікарів-практиків монографій. Адже праці "фітотерапія", яка витримала 3 видання, "фітотерапевтичні заходи проти радіації", "Як зупинити смерть", "Раджу ліки перевірені тисячоліттям", " Українська народна медицина", " Кришталева чара", "Лікувальна магія українців" - це не лише теоретика - практичні надбання української народної медицини, але й одухотворений шлях нашого поступу і розуміння психології українців. Його цілющі настої, відвари, сиропи й мазі повернули радість життя десяткам, сотням тисяч людей.

Але Євген Степанович пішов далі і зробив те що могла заповісти тільки народна пам'ять - він повернув гідність і визнання українській народній медицині. Завдяки його подвижницькій праці. Його наполегливості, як наукового і практичного Фітотерапевта вона входить сьогодні у коло таких знаних народних медицин, як древня тибетська, Індійська, єгипетська.

О.С. Непорожній народився 6 січня 1921 року в м. Яготині. Закінчивши філологічні факультети Київського учительського, а згодом - Черкаського педагогічного інститутів невтомно працював у Яготинській середній школі N3. Це за його підручником для 10 класу юні покоління оволодівають знаннями з рідної мови та літератури. У співавторстві з професором І. Семенчуком ще у 1955 році вийшла хрестоматія для 11 класу «Золотий гомін».

Воістину золоторука його майстерність, багатогранна його творчість, воістину подвижницька його праця в Ім'я Добра, Людяності, Справедливості. Свідченням тому - історичний музей в Яготині, картинна галерея, музей-садиба відомої усьому світові Катерини Білокур в с. Богданівці, Алея Героїв, Алея Слави в Яготині, Добраничівська стоянка, флігель Т.Г. Шевченка, Капустинський, Сулимівський, Новоолександрівський музеї музей освіти. Ціною надзвичайних зусиль Олександра Степановича споруджено пам’ятник молодому Тарасові біля міської середньої школи N3 створеного, як відомо, Іваном Гончарем.

Ім'я прославленого броньового командарма Андрія Григоровича Кравченка навіки вписалось літопис Великої Вітчизняної війни, в героїчну Історію радянських танкових військ. За хоробрість, мужність військову майстерність та беззавітну службу Радянській державі А.Г.Кравченко одержав 24 подяки від Верховного Головнокомандуючого. Про його бойовий шлях говорять 26 орденів і медалей. Це шлях доблесті і слави.

Воістину, благословен край Яготинський своєю природою неповторною, краєвидами чудо-мальовничими, садами квітучими, полями родючими. Та найбільше - людьми добрими, працьовитими, співцями рідного краю, талановитими Саме такою і залишається в нашій нам яті наша славна землячка справді народна українська майстриня чудодійних картин - натюрмортів - Катерина Василівна Білокур.Вона народилася 7 грудня 1900 року в день святої великомучениці Катерини. І назвали її Катериною. Вона невимовно страждала все життя, однак у нападах екстазу, натхнення , осяяння підносилося душею так головокрутно високо, гармонія і краса. Це закономірно, що вона народилася в Україні, в глухому, як сама казала, Богом забутому селі Богданівці, там невиліковно пристрастилася до малювання. Катерина Василівна любила самітність. Зачинивши двері, вона священнодіяла в своїй майстерні. І ніхто не мав права переступити поріг цієї невеликої кімнати.

Або йшла довгою стежкою в береги, де спілкувалася з природою, в якій черпала наснагу для життя і творчості. Спостерігаючи за хмарами, що настигли в блакитній височині, милуючись ранковим маревом туманів, художниця так високо підносилась душею, що ніби розчинялася в природі, ставала часткою природи. І тоді її фантазії оживали: вона говорила з Вітром, сумувала разом з осінню. Щедро посіявши на полотно калину, мальви, жоржини, ромашки, чорнобривці, барвінок, колосся жита, пшениці, ячменю найулюбленіші квіти К.В.Білокур. Любов’ю до квітів вона була така ж ненаситна, як спрагла душа подорожжю спекотної днини на прохолодну воду.

Для тих, хто хоче навернутися до національних праджерел, знайти себе в Україні й запричаститися нею, листи Катерини Білокур – то бездонна криниця народного розуму, досвіду, мудрості, спостережливості.

Якби я всіма барвами вгадала, то я б на барву барву накладала І малювала б щирим самоцвітом, отак, як сонечко пречисте літом.

Краще, мабуть, не скажеш і сьогодні вже нікого не треба переконувати в тому, як же володіла "барвами" і "щирим самоцвітом" Катерина Василівна. Бо саме життя довело, що Катерина Білокур - явище настільки рідкісне, настільки оригінальне і самобутнє, що немає аналогій в українському і, взагалі, світовому образотворчому мистецтві Бо її талант, й майстерність - її власні. ні в кого не запозичені, притаманні тільки їй одній і понині для багатьох залишається загадкою, як вона могла творити такі диво-полотна, які ми сприймаємо, як пісні чи казки. Колись один з відвідувачів виставки Катерини Білокур сказав, що її картини слід споглядати тільки в супроводі народних мелодій. І це дійсно так Бо вона - справді митець народний, митець геніальний, художниця високоталановита, неповторна і яскрава Чудові здобутки її незрівнянного таланту відомі й шановані далеко за межами нашої країни.

Тяжка доля випала на порівняно недовгий вік Катерини Василівни. Змалечку, як і всі селянські діти, займалась буденною роботою - садила, полола, жала, пряла чи ткала. Самотужки опанувала азбуку, хотілося вчитися далі. Та, на жаль, на цьому й закінчилась освіта для майбутньої художниці – і початкова, і середня, і вища. І все ж, не зважаючи на це, своїм надзвичайно тонким, ліричним і чутливим серцем збагнула те, що залишилось за закритими дверима для багатьох високоосвічених і професіональних художників. Над усе Катерина Василівна любила квіти. В неї, практично, немає жодної картини, де б не було троянди, рожі, жоржини, красолі, ромашки, волошок, шавлії, кручених паничів, півників, лілеї тощо. Багато її творів так і називаються: "Квіти за тином", "Квіти увечері", "Городні квіти", "Польові квіти", "Букет квітів", "Півонії", "Жоржини". "Рожа" Та це й не дивно. Адже квіти для нашого народу споконвіку були втіленням тільки найвищої краси, а й всілякої людської досконалості. Але не задля квітів так пристрасно, так фанатично і високо горів жертовний вогонь життя Катерини Білокур - швидше тільки за ради людей. Кожне полотно повідує нам про життя і працю людську, хоч людей на них і не зображено. В гармонійній єдності постає перед нами світ, життя в усіх його проявах, його торжество і вічність краси.

Ніде правди діти: нелегким був життєвий шлях цієї жінки. Батьки її не розуміли. Лаяли і проклинали за потяг до малювання, бачили в ній лиш звичайну селянку, покликану вийти заміж, народжувати дітей, вести господарство. В будні їй заборонялось малювати, тільки в неділю, та й то після обіду, коли вже все виорано. Та й пізніше ніколи не йшла торованими дорогами, устеленими трояндами, які так-любила оспівувати а своїх творах. Здебільшого її стежина була вкрита колючою стернею та терням. Але вона була не з таких, щоб впасти у розпач і безсилля. Радість творчості й закоханість у життя не покидали її навіть в найтяжчі години, давали їй силу долати жалі. І врешті художниця сягає своїх творчих висот.Сьогодні вже нікого не треба переконувати в тому, як же володіла "барвами" і "щирим самоцвітом" Катерина Василівна Білокур. Бо саме життя довело, що Катерина Білокур - явище настільки рідкісне, настільки оригінальне і самобутнє, що немає аналогій в українському і, взагалі, світовому образотворчому мистецтві Бо її талант, й майстерність – її власні, ні в кого не запозичені, притаманні тільки їй одній і понині для багатьох залишається загадкою, як вона могла творити такі диво-полотна, які ми сприймаємо, як пісні чи казки. Колись один з відвідувачів виставки Катерини Білокур сказав, що її картини слід споглядати тільки в супроводі народних мелодій. І це дійсно так Бо вона - справді митець народний, митець геніальний, художниця високоталановита, неповторна і яскрава. Чудові здобутки її незрівнянного таланту відомі й шановані далеко за межами нашої країни.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать