Галузі та види інформації

2 жовтня 1992 року Верховною Радою був прийнятий Закон України " Про інформацію".[6] Цей нормативний акт був першою спробою врегулювати на рівні закону широке коло суспільних відносин, що виникають у зв'язку із створенням, використанням, поширенням та зберіганням інформації. Даний закон заклав основні засади, принципи, на яких надалі здійснювалось регулювання інформаційних відносин спеціальними законами, такими як: "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення та радіомовлення", "Про рекламу", " Про науково-технічну інформацію", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про державну статистику в Україніі", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про зв'язок", "Про державну таємницю", окремі положення інших законодавчих актів. Деякі з перелічених законів містять прямі посилання на закон "Про інформацію" [6], інші використовують саме поняття "інформація". Визначення цього поняття містить стаття перша Закону.
Таким чином, Закон "Про інформацію" виконує системотворчу функцію щодо усього цього масиву нормативних актів. Разом з тим, дане визначення юристи-практики розуміють неоднозначно, відсутні як офіційні, так і доктринальні його тлумачення. Таке становище існує вже тривалий час і є реальною перешкодою для широкого застосування даного закону на практиці. У зв'язку з цим особливо важливим є з'ясування змісту цього поняття як в контексті Закону "Про інформацію", так і в широкому розумінні, в системі загальнонаукових понять.
Слово "інформація" не є специфічним юридичним терміном і входить до поняттєвого апарату інших наук, зокрема кібернетики. Воно функціонує як загальнонаукове поняття чи навіть загальновживане слово. З огляду на це може виявитись корисним порівняння змісту загальнонаукового поняття ”інформації”, повсякденного розуміння цього слова та визначення яке дається в Законі "Про інформацію".
Закон України "Про інформацію" визначає термін ”інформація” як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.[6,cт.1]
Визначаючи інформацію як "відомості", законодавець використовує сучасне, нормативне, закріплене в словниках розумінням цього слова. Але вже це є певним етапом звуження логічного обсягу цього поняття. Справа в тому, що тлумачні словники фіксують два значення даного слова:
повідомлення про щось;
відомості про навколишній світ та процеси, що в ньому протікають, які сприймаються людиною або спеціальними приладами.[32,c.246]
Таке значення — "повідомлення" — до початку 70-х років було єдиним, яке закріплювалось словниками за словом "інформація". Якщо розглянути приклади його вживання, наведені в словниках, ми побачимо, що вони не дають підстав пов'язувати інформацію саме із змістом повідомлення. Це значення лексикограф ілюструє прикладами, де "інформація" вживається в словосполученнях типу "надійшла інформація". В другому значенні — "відомості про щось"— слово "інформація" вживається в дещо іншому контексті. Висловлювання типу "документ містить багато цінної інформації", а також поява у словниках прикметника "інформативний" дозволяють впевнено сказати що в цьому новому значенні інформацію розуміють вже як зміст повідомлення.
З практичної точки зору це означає, що Закон більше не пов'язує права на інформацію та права на носій інформації. Зокрема це стосується права власності — власник носія не обов'язково є власником інформації. Це означає також, що інформація залишається об'єктом права не залежно від того, в якій формі вона об'єктивована і залишається тією ж у випадку зміни носія.
Розрізнивши інформацію та матеріальну форму її одержання, зберігання, використання і поширення, законодавець одержує можливість не тільки адекватно відображати сутність самої інформації, а й визначити таке важливе для права поняття, як документ.
Очевидно, документ є формою фіксації їнформації на певному носії. Закон не вважає документ єдиною формою існування інформації. З цього випливає, що інформація може існувати і без такої фіксації. Постає питання, чи повинна інформація взагалі мати якесь об'єктивне вираження, а якщо повинна, то яке і чому? Закон "Про інформацію" називає інформацією тільки ті відомості, що були документовані або публічно оголошені.[6,ст.1] Щоб зрозуміти, в чому сенс такого положення, скористаємось методом "від зворотнього" . З'ясуємо, які відомості не можна назвати інформацією відповідно до Закону. По-перше, ті відомості, які нам відомі, зберігаються тільки в нашій пам'яті (знання), і які ми нікому не повідомляємо; по-друге ті ж відомості, які ми повідомляємо обмеженому колу осіб; нарешті ті, що не є документованими і не відомі нам, а можуть бути потенційно одержані через пізнання навколишнього. Деякі автори відносять всі перелічені випадки до інформації.[19,26,29] Так, інколи ототожнюють інформацію та знання, але важливо розрізняти їх, оскільки вони характеризують різні сторони пізнавального процесу: знання – гносеологічну; інформація - в першу чергу, комунікативну. Важливість саме комунікативного аспекту людської діяльності в тлумаченні інформації і її відмінності від знання спостерігається,зокрема, при підході до неї з позицій психологічної теорії діяльності: інформація в суспільстві - це спосіб, за яким знання людини існує не стільки для неї самої, скільки для інших людей. Звідси, випливає відмінність форми інформації та знання навіть у випадку, коли вони співпадають за змістом. Це визначає також різноманітність форм, в яких існує і передається інформація у суспільстві. Очевидно, що інформація та знання завжди пов'язані між собою, визначають одне одного. Їх диференціація пов'язана з певними внутрішніми труднощами, але саме таким чином можна, на мою думку, не тільки глибше осягнути феномен соціальної інформації, а й наблизитись до розуміння суті поняття ” інформації”. Підхід до інформації як до елементу комунікації є ефективним і для правового аналізу феномену генетичної інформації чи інформації в неживій природі. Прихильники ідеї об'єктивного існування інформації відстоюють позицію, згідно з якою інформація є атрибутом будь-якого матеріального об'єкту.[19,26] Так, подряпина на камені несе інформацію про те, як вона виникла. Все має свою причину, а оскільки за наслідками можна судити про неї, все є інформацією. За методологічну непослідовність таку позицію часто критикують. Те, що її прихильники називають ”інформацією”, потенційно може стати інформацією, але не є нею, поки вона не введена в складну систему з елементом управління. Але, в нашому випадку, ми можемо не заглиблюватись у деталі цієї суперечки, обмежившись посиланням на те, що право цікавиться тільки соціальним аспектом інформації. В суспільних відносинах ми зустрічаємо інформацію, визначальною властивістю якої є її вольовий характер. Називаючи щось відомостями, ми маємо на увазі, що хтось хотів повідомити їх. Ми вже не можемо розглядати інформацію окремо від суб'єкта.
Таким чином, у суспільстві "інформація" означає те саме, що "комунікація". Здійснюючи всі ті процеси, які Закон "Про інформацію" називає інформаційною діяльністю суб'єкт має на увазі— комунікацію.[6,cт.14] Це й становить принципову особливість "гуманітарного" розуміння інформації. Разом з тим немає підстав вважати, що комунікація є простою, безпосередньою передачею певних відомостей. ЇЇ структура може бути дуже складною, і потребує детального аналізу. Так, комунікація може здійснюватись безпосередньо, а також існувати у просторі (напр. телефон чи телеграф) або в часі (письмові повідомлення). Учасниками комунікації може бути невизначена кількість осіб, і застосовуватись різні засоби обробки інформації (напр. комп'ютерна техніка) і т. п.
Щодо змісту інформації, закон встановлює, що інформація є ”відомостями про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі".[6,ст.1] А також в статті восьмій зазначається, що об'єктами інформаційних відносин є інформація "в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах". Як бачимо, встановлюючи невичерпний перелік сфер інформації, законодавець практично не обмежує застосування закону щодо цього критерію. Але певні труднощі тут може викликати вираз "події та явища". Як розглядати повідомлення, в якому автор робить припущення, висловлює сумнів і т.п? Ця проблема — модальность висловлювання — є дуже складною і ще потребує детального дослідження. Окрему проблему становить правовий режим художнього тексту в контексті Закону "Про інформацію".
Закон України «Про iнформацiю» мiстить у собi статтi, якi закрiплюють певний подiл iнформацiї на галузi та види. Дана класифiкацiя тiльки частково обгрунтована в самому Законi.
Пропонується визначення галузi iнформацiї, яке може служити базою для видiлення критерiю, за яким iнформацiя вiдноситься до тої чи iншої галузi. Що стосується видiв iнформацiї, то Закон обмежується тим, що дає перелiк видiв iнформацiї, а в подальших статтях розкриває їх змiст.[6,ст.18] В статтi перелiчуються такi види iнформацiї:
- статистична iнформацiя – це офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України;
масова iнформацiя – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація;
iнформацiя про діяльність державних органiв влади та органiв мiсцевого i регiонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування;
правова iнформацiя – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізіцію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо;
iнформацiя про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу;
iнформацiя довiдково-енциклопедичного характеру – це систематизовані, документовані або аублічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природнє середовище;
соцiологiчна iнформацiя – це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.
Судячи з того, що законодавець називає цi види «основними», можна зробити висновок, що є ще й iншi, а отже даний перелiк не є вичерпним. У такому разi можливо видiлити деякi види повiдомлень, якi не названi в цiй статтi, але тим не менше вiдповiдають визначенню iнформацiї, яке дає закон. Таким чином, ми маємо перелiк, який не є вичерпним, щодо якого не вказанi критерiї, за якими вiн складений, та найголовнiше - неочевидне його правове значення.
Наступне питання, що виникає при першiй же спробi логiчного аналiзу даної статтi, - у якому спiввiдношеннi знаходяться перелiченi види iнформацiї один з одним? Власне, чи може певне повiдомлення належати тiльки до якогось одного виду, чи до кiлькох одночасно? Звернувшись до статей 19-25 [6], якi розкривають змiст окремих видiв iнформацiї, можна переконатись, що немає жодних перешкод для того, щоб, наприклад, повiдомлення, яке мiстить нормативний акт, виданий органом державної влади, i було передане засобами масової iнформацiї, вiднести одночасно до трьох рiзних видiв iнформацiї: масової, правової та iнформацiї державних органiв та органiв мiсцевого та регiонального самоврядування. Очевидно, що так само можливi iншi поєднання ознак рiзних видiв iнформацiї в одному повiдомленнi, як напраклад: соцiологiчної та масової iнформацiї, соцiологiчної та статистичної, правової та масової та iншi. Неважко помiтити приклади такого поєднання в реальному суспiльному життi. Якщо припустити, що данi норми покликанi виконувати iнформацiйну функцiю, що вони констатують певне теоретичне знання про iнформацiю як таку, то з сказаного вище видно, що поданий в Законi перелiк навряд чи вiдповiдє такiй цiлi. Вiн не є класифiкацiєю, побудованою у строгiй вiдповiдностi до вимог формальної логiки. Таким чином, щоб з'ясувати значення подiлу iнформацiї на галузi та види, вже недостатньо простого логiчного аналiзу норми, тут не обiйтись без вивчення її змiсту, функцiональної спрямованостi. Спробуємо з'ясувати це щодо галузей та видiв iнформацiї.
Закон України «Про iнформацiю» визначає галузь iнформацiї як «сукупнiсть документованих або публiчно оголошених вiдомостей про вiдносно самостiйнi сфери життя i дiяльностi суспiльства та держави».[6,cт.18] Основними галузями iнформацiї є: полiтична, економiчна, духовна, науково-технiчна, соцiальна, екологiчна, мiжнародна. Як i у випадку з видами iнформацiї, цей перелiк також немає пiдстав вважати вичерпним. Логiчно припустити, що в даному випадку важливою є не сама по собі вiдокремленiсть, вiдносна самостiйнiсть перелiчених сфер життя, а скорiше наслiдок цієї самостiйностi, притаманнi цим сферам життя особливостi, що зумовлюють специфiку правового режиму iнформацiї, яка їх стосується. Пiдтвердженням такої думки може служити те, що законодавець приймає спецiальний закон, який регулює суспiльнi вiдносини, пов'язанi з науково-технiчною iнформацiєю, встановлює особливi норми щодо екологiчної iнформацiї. В цих випадках особливостi правового режиму iнформацiї бiльше нiж в iнших визначаються тiєю сферою суспiльного життя, якої стосується дана iнформацiя. В зазначених випадках та в деяких iнших є можливiсть формулювати норми, якi стосуються цiлої галузi iнформацiї, оскiльки тут iснують однорiднi вимоги, наприклад такi, що виникають з необхiдностi забезпечити безперешкодне поширення екологiчної iнформацiї.
З iншого боку є галузi iнформацiї, наприклад духовна чи економiчна, вiдносно яких складно виділити вiдповiдне законодавство. Цi галузi в даний час не мають реального правового змiсту, але ми можемо припустити iснування певних концептуальних вiдмiнностей щодо них. Надалi вони можуть втiлюватись в конкретних законодавчих нормах.
Щоб якомога точніше розкрити змiст поняття “галузi iнформацiї” та “виду iнформацiї”, звернемо увагу на те, яке мiсце вони займають в структукрi Закону «Про iнформацiю». Очевидно невипадковим є те, що законодавець об'єднує в главi III Закону галузi, види, джерела iнформацiї та режим доступу до неї. Не залишаєтья мiсця для сумнiвiв з приводу того, що дає пiдстави об'єднувати настiльки рiзнорiднi об'єкти. Спiльним для них є саме необхiднiсть окремої правової регламентацiї. Виходячи з цього, можна спробувати вiдтворити логiку побудови глави ІІІ Закону України «Про iнформацiю» i таким шляхом прийти до детальнішого розумiння таких понять, як галузь iнформацiї, вид iнформацiї, та iнших, якi мiстяться в цiй главi. Перед законодавцем постала необхiднiсть створення поняттєвого апарату, який дискретизував би поняття iнформацiї, дозволяв би видiлити певнi групи однорiдних суспiльних вiдносин, якi пов'язанi з iнформацiєю та вимагають специфiчної правової регламентацiї. Законодавцю не доводиться штучно створювати такi групи, будувати якiсь особливi конструкцiї. Достатньо звернутись до iснуючого в Українi та за її межами законодавства, i ми побачимо, що вони об'єктивно iснують. Звiдси походить, на перший, погляд нелогiчне поєднання в однiй главi галузей, видiв, джерел iнформацiї та режиму доступу до неї, а також застосування нiчим не визначеного перелiку видiв iнформацiї. Можна припустити, що на початковiй стадiї розробки згаданої глави iснував простий перелiк тих випадкiв, коли вимагається особливе регулювання суспiльних вiдносин, пов'язаних з iнформацiєю, а вже потiм робилась спроба класифiкувати їх.
Якщо темою iнформацiї є вiдносно самостiйна сфера життя та дiяльностi суспiльства, можна говорити про те, що воно належить до певної галузi iнформацiї. Критерiєм тут служить належнiсть до вiдповiдної сфери суспiльного життя. Що стосується видiв iнформацiї, то для них законодавець не встановлює формального критерiю, але, як вже говорилось вище, таким загальним критерiєм є необхiднiсть особливого правового регламентування такої iнформацiї. Такий прагматичний пiдхiд є виправданим з огляду на величезнi вiдмiнностi в значеннi та ролi в суспiльствi рiзних видiв iнформацiї, дає можливість зосереджувати увагу на особливостях правового режиму різних видів інформації та їх взаємодії, а також знаходити загальні закономірності, які стосуються правового режиму інформації взагалі.[19,c.151]
Все сказане вище дозволяє зрозуміти логіку законодавця, але не дає відповіді на більш практичне питанння: які ж критерії викорустовувати в правовій діяльності, коли є необхідність віднести певну інформацію до того чи іншого виду? Не претендуючи на вичерпну відповідь, можна визначити деякі методологічні підходи до вирішення цього питаня. Кібернетичний підхід до інформації передбачає, що її зміст визначається функціями в досліджуваній системі, де вона є елементом відносин управління і спричиняє певні зміни в цій системі. Інформацією в даному контексті вважають ту частину змісту повідомлення, яка виконуючи функцію управління, призводить до зменшення ентропії системи. З таких позицій оцінюється і цінність інформації. Вона залежить від того, наскільки одержана інформація наближає кібернетичну систему до реалізації цілі (програми). Даний підхід є орієнтованим на адресата інформації, і "виносить за дужки" відправника, а часом і саму інформацію. Його беззастережне використання може призвести до того, що одна і та ж інформація буде по різному оцінюватись правом в залежності від того, хто її використовує. Наприклад, якщо інформація про з'їзд ірландських пасторів буде використана фірмою, що торгує предметами культу, для проведення маркетингу чи продаж, то це не релігійна і не духовна інформація, а комерційна. Ця ж таки інформація, якщо вона буде використана речниками руху Шин Фейн може вважатись політичною.
Така неоднозначність є небажаною, якщо ми ставимо ціль визначити правовий режим інформації. І в цьому випадку альтернативу становлять семіотичні концепції інформації, зокрема, увага до тієї властивості інформації, яку феноменологічна естетика називає інтенсіональністю. В цьому випадку при визначенні галузі інформації чи її виду орієнтуються на наміри суб'єкта, котрий її створив, котрого вона стосується або котрому належить.
Формулювання та подальше застосування правових принципів, що базуються на Їх застосуванні може виявитись практично корисним. Разом з тим, визначальними у вирішенні питання, який підхід застосовувати, повинні бути вимоги належного регулювання відповідних суспільних відносин. Так, наприклад, щодо масової інформації варто орієнтуватись на наміри суб'єкта, а у випадку особистої інформації можливо більш повно захищатимуться інтереси особи, коли будь-яке повідомлення буде вважатись особистою інформацією, якщо хтось його використовує з такою метою.
Оцінюючи в цілому Закон України "Про інформацію", слід зазначити високий рівень теоретичного осмислення відповідної проблематики, що знайшов своє вираження в даному нормативному акті. Незважаючи на деякі недоліки, враховуючи інноваційний характер даного Закону, він закладає серйозну основу як для розвитку інформаційної галузі законодавства України, так і для наукового пошуку в цій сфері.[14,c.156]

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать