ЗМІСТ 1. Техніка безпеки. 2. Набір довільного тексту. 3. Повторення (вивчення) основних розділів текстового редактора Word. 4. Демонстрація знання Word на прикладі файлів п.п.1,2. 5. Ознайомлення з мережею Internet.Створення поштової скриньки. 6. Обмін поштовими повідомленнями. 7. Підготувати реферат по спеціальності.
1.Техніка безпеки Вимоги безпеки перед початком роботи. 1.Оглянути своє робоче місце. Упорядкувати його, переконатися, що на робочому місці відсутні сторонні предмети, віс пристрої та блоки ПЕОМ під’єднані до системного блоку за допомогою рознімань кабелів відповідно до монтажної схеми. 2. Перевірити: •справність рознімань кабелів електроживлення і блоків пристроїв; •відсутність зламов і ушкоджень ізоляції дротів живлення; •відсутність відкритих струмо-ведучих частин у пристроях ПЕОМ 3.Підготувати робоче місце для роботи з монітором. 4.Протерти злегка зволоженою серветкою клавіатуру , зовнішню поверхню екрана монітору. 5.Перед початком роботи необхідно врахувати , що вікна можуть давати відблиски на екранах дисплеїв і викликати значну засліпленість у сидячих перед ними , особливо влітку і в сонячні дні. 6.Перед вмиканням штепсельної вилки кабелю електроживлення в розетку 220V переконатися в тому , що усі вимикачі мережі на усіх пристроях ПЕО знаходяться в положенні “включено”, а корпуса пристроїв заземлені. Вимоги безпеки під час роботи 1.Не залишайте працюючі ПЕОМ і його пристрої без нагляду. 2.Підключайте і відключайте розніманням кабелів пристроїв ПЕОМ тільки при включеній напрузі електромережі. 3.Подайте напругу на пристрої і окремі блоки ПЕОМ тільки після ретельної перевірки надійності кріплення провідників заземлення , справності кабелів і роз’єднань мережі електроживлення. 4.При виявленні запаху гару в пристроях ПЕОМ , необхідно негайно виключити апаратуру. 5.Для профілактики порушень і підтримки працездатності користувача ПЕОМ керівником повинні бути впровадженні додаткові регламентовані перерви для відпочинку. 6.У період роботи за монітором необхідно передбачити через кожні 40-45 хвилин 3-5-хвилинні перерви для відпочинку.Середня сумарна тривалість роботи за монітором в день не повинна перевищувати 4години , а за тиждень – 20 годин. Автобіографія Я, Такий-то Такий-то ,народився в місті Івано-Франківськ , дата народження 06.03.1988р. Перші.,роки,.проживав,.на,.вулиці...Б.Хмельницького.12\22 .де і навчався в школі №16. Після 1-го року Навчання переїхав на вулицю І.Мколайчука 13/115. Де навчався в школі №10. Після закінчення школи Поступив в Інститут Такий-то на факультет Економіка Підприємництво.де на даний час закінчив 1-й курс. У вільний час займаюся футболом ,часто відвідую Нічні клуби ( Ельдорадо, Relax ).
Під час практики я повторив такі пункти текстового редактора Word: 1. Завантаження Word в ОС Windows 2000. 2. Створення, відкриття, збереження файлу. 3.Перегляд документу. 4.Виділення, копіювання, вилучення, вставлення блоків тексту. 5. Форматуваня сторінки, абзаців документа, символів. 6. Форматування тексту та встановлення параетрів абзацу. 7. Форматування символів. 8. Друкування тексту. 9. Робота з панелями інструментів. 10. Користування автотекстом. 11. Автоматична заміна символіву тексті. 12.Створення маркованих і нумерованих списків. 13. Створення рамки і заливання в документі 14. Створення буквиці. 15 Вставка виносок. 16 .Вставка символів у докумунт. 17 .Робота з колонтитулами. 18. Робота з файлами. 19. Додання номерів сторінок. 20 . Розбиття тексту на колонки. 21.Створення змісту. 22. Створення предметного покажчика. 23. Створення списку ілюстрацій. 24. Створення складних математичних вразів. 25. Робота з таблицями. 26. Створення графічних обєктів за допомоою Кнопок панелі. 27.Встановлення полів,злиття кількох документів. Виробничі фонди підприємства. Відмітні ознаки основних і оборотних фондів.
Виробничі фонди підприємства. Виготовлення продукції (виконання робота, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом складають виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за властивими їм ознаками поділяють на основні та оборотні (рис. 1). Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання і вдосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, складають матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали ~ мастила, фарби тощо; тара). Майно соціального походження. Майно соціального призначення. Кожне підприємство володіє іншим майном (матеріальними цінностями) переважно невиробничого призначення. Зокрема до основних фондів відносять також житлові будинки, будівлі дитячих садків і ясел, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші об'єкти культурно-побутового призначення. Існуюча система обліку і статистики зараховує такі об'єкти на баланс підприємства під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це некоректно з огляду економічної теорії, оскільки суперечить економічній природі і сутності основних фондів взагалі. Тому подібні об'єкти підприємств довготермінового користування слід вважати майном суто соціального призначення або об'єктами соціальної інфраструктури. В умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин в економну урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному господарстві України вартість об'єктів соціальної інфраструктури становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання. Оцінка, класифікація і структура основних виробничих фондів. Оцінка основних фондів підприємства являє собою грошове вираження їх вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їх динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період часу. У зв'язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацюванням засобів праці, постійною зміною умов їх відтворення існує декілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: в залежності від моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновною вартістю; з огляду на стан основних фондів — за повною або залишковою вартістю. Первісна вартість основних фондів — це фактична їх вартість на момент введення в дію чи придбання. Зокрема, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його спорудження (будівництва), а первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, окрім оптової ціни, включає витрати на його транспортування і установленім на місці використання. Відновна вартість основних фондів — це вартість їх відтворення в сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті ж витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. За зміною умов виробництва і цін на однакові елементи засобів праці між первісною (початковою) і відновною вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку і поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення однаковості у вартісній оцінці основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за відновною вартістю. Остання переоцінка основних фондів народного господарства України проведена за станом на 1 травня 1992 року. Повна (первісна і відновна) вартість основних фондів — це їх вартість у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства впродовж усього періоду їх функціонування. Залишкова вартість основних фондів характеризує реально існуючу їх вартість, ще не перенесену на вартість виготовлюваної продукції (виконуваної роботи, здійснювані послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається різницею між повною первісною (відновною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час спричиненого зношуванням їх вибуття має назву ліквідаційної вартості. В практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів. \Класифікація і структура Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворе гя основних фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, у відповідності з якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види (рис. 5.2). У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів відносять до оборотних фондів інструмент та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання і вартості. Зображена на рис. 1. видова класифікація основних фондів використовується існуючими системами бухгалтерського обліку і статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують більш детальну класифікацію, згідно з якою кожний вид основних фондів в свою чергу розподіляють на ряд груп та підгруп, що охоплюють засоби праці аналогічного виробничо-технологічного призначення з приблизно однаковими строками експлуатації. Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини: активну, яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини і устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові і нафтові свердловини. Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєвими серед них є:* виробничо-технологічні особливості підприємства;* науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;* ступінь розвитку різних форм організації виробництва;* відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;* вартість будівництва виробничих об'єктів і рівень цін на технологічне устаткування;* територіальне розміщення підприємства. По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років коливалась в межах: будівель і споруд — 45-47%; машин і устаткування — 40-42%, у тому числі робочих — 30-32%; транспортних засобів — 2,5-3%. На підприємствах і організаціях аграрного сектору частка у загальній вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64-65%; силових і робочих машин і устаткування — 14-16%; робочої та продуктивної худоби — 10-12%; багаторічних насаджень — 5-6%; транспортних засобів — 3-4% ' Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги активної їх частини. ЗНОС І АМОРТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ФОНДІВ Як уже було сказано, розрізняють два види зносу основних фон-дів— фізичний і моральний. Фізичний знос — це поступова втрата основними фондами спо-живної вартості в процесі експлуатації, тобто суто матеріальний знос їх окремих елементів. Фізичний знос залежить від багатьох факторів, зокрема: особливостей технологічного процесу; якості обслугову-вання основних фондів; кваліфікації робітників та їхнього ставлення до основних фондів у процесі використання, інтенсивності та умов їх використання. Розрізняють повний і частковий знос основних фондів. Повний знос передбачає повну заміну зношених основних фон-дів через нове капітальне будівництво або придбання нових основ-них фондів. Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремон-ту основних фондів. Моральний знос — це знос основних фондів унаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування. Поява досконаліших видів устаткування з підвище-ною продуктивністю робить економічно доцільною заміну діючих основних фондів іще до їх фізичного зносу. Несвоєчасна заміна морально застарілих основних виробничих фондів призводить до того, що собівартість підвищується, а якість знижується порівняно з продукцією, виготовленою на досконаліших машинах та устаткуванні. Моральний знос зменшує вартість основних виробничих фондів через скорочення суспільне необхідних витрат на їх відтворення. Сума нарахованого зносу характеризує стан основних виробничих фондів. Вирахуванням з первісної (відновлюваної) вартості основ-них виробничих фондів суми зносу визначають залишкову вартість основних виробничих фондів. 3В = [В(100-І)] : 100, де Зв — залишкова вартість основних виробничих фондів; В — відновлювальна (первісна) вартість основних виробничих фондів; І — ступінь зносу основних виробничих фондів, %. Сума нарахованої амортизації береться за вартість фізичного зносу. Амортизація — це процес поступового перенесення вартості ос-новних виробничих фондів і нематеріальних активів з урахуванням витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення згідно з нор-мами амортизаційних відрахувань, установленими законодавчими актами. Амортизаційні відрахування включаються до складу вало-вих витрат виробництва й обігу, що беруться для обчислення оподат-ковуваного прибутку. За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати:* на придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, у тім числі на самостійне ви-готовлення основних фондів для власних виробничих потреб (вклю-чно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів);* на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних фондів. Безпосередньо відносяться до складу валових витрат звітного періоду:* витрати на придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим підприємствам чи ви-користання таких основних фондів у виробництві інших основних фондів, призначених для такої реалізації;* кошти та витрати на утримання основних фондів, що перебу-вають на консервації. Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вар-тості основних фондів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування. Відповідно до чинного законодавства суб'єктам підприємниць-кої діяльності пропонується як базу для нарахування амортизації за-стосовувати залишкову вартість основних виробничих фондів, скориговану на суму капітального ремонту понад суми, віднесені на витрати виробництва з поправкою на індекс інфляції. Підприємства мають право самостійно застосовувати метод при-скореної амортизації. Завдяки прискореній амортизації зменшують-ся витрати від морального старіння основних виробничих фондів. Сутність прискореного методу нарахування амортизації поля-гає в тім, що без скорочення встановлених нормативних строків служби основних фондів підприємствам дозволяється протягом двох років проводити амортизаційні відрахування в підвищених роз-мірах, але з відповідним зниженням їх у наступні роки. Унаслідок зростання амортизаційних відрахувань знижується розмір оподатковуваного прибутку, а отже, і величина податку на прибуток. Одночасно зменшується прибуток від реалізації товарної продукції. Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норм амортизації на балансову вартість груп основних фондів на початок звітного періоду. де А — сума амортизаційних відрахувань, грн.; Бб — балансова вартість відповідної групи основних фондів на початок звітного періоду, грн.; Н — норма амортизаційних відрахувань до балансової вартості кожної з груп основних фондів, %. Згідно з чинним законодавством України норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на кінець звітного періоду в таких розмірах. На календарний рік | На квартал Група 1 — 5% Група 2 — 25% Група 3 — 15% | Група 1 — 1,25% (5:4) Група 2 — 6,25% (25:4) Група З — 3,75% (15:4) Балансова,вартість груп основних фондів на початок звітного пе-ріоду розраховується за формулою: Бб=БЗ+Пб-Вб-Аб де Бб — балансова вартість групи основних фондів на початок звіт-ного періоду; БЗ — балансова вартість групи основних фондів на початок пе-ріоду, що передував звітному; Пб — сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцію, модер-нізацію та інші поліпшення основних фондів протягом періоду, що передував звітному; Вб — вартість виведеної з експлуатації відповідної групи осно-вних фондів протягом періоду, що передував звітному; Aб — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у період, що передував звітному. З наведеної формули випливає, що витрати на придбання основ-них фондів збільшують балансову вартість відповідної групи з ура-хуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв'язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, коли підприємство зареєстроване як платник такого податку. У разі виведення з експлуатації окремих об'єктів основних фон-дів групи І у зв'язку з їх продажем балансова вартість групи І змен-шується на суму балансової вартості такого об'єкта. Сума пере-вищення виручки від продажу над балансовою вартістю окремих об'єктів основних фондів групи І та нематеріальних активів включа-ється до валових доходів, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу включається до валових витрат підприємства. У разі виведення з експлуатації основних фондів груп 2 і 3 у зв'язку з їх продажем балансова вартість групи зменшується на суму вартості продажу таких основних фондів. Якщо сума вартості осно-вних фондів дорівнює або перевищує балансову вартість відповідної групи, її балансова вартість прирівнюється до нуля, а сума переви-щення включається до валового доходу підприємства відповідного періоду. У разі виведення з експлуатації окремого об'єкта основних фон-дів групи І у зв'язку з його ліквідацією, капітальним ремонтом, ре-конструкцією та консервацією з рішення підприємства або Кабінету Міністрів України балансова вартість такого об'єкта для цілей амортизації прирівнюється до нуля. При цьому амортизаційні відра-хування не нараховуються. У разі виведення з експлуатації окремих основних фондів груп 2 і 3 у зв'язку з їх ліквідацією, капітальним ремонтом, реконструкці-єю, модернізацією та консервацією з рішення підприємства або Ка-бінету Міністрів України балансова вартість груп не змінюється. Уведення таких основних фондів в експлуатацію після капітального ремонту, реконструкції та модернізації збільшує балансову вартість групи основних фондів тільки на суму витрат, пов'язаних з цими роботами. Якщо підприємство приймає рішення про ліквідацію окремого об'єкта основних фондів групи І, балансова вартість такого об'єкта не відноситься до валових витрат і відшкодовується за рахунок вла-сних джерел підприємства. Нарахування амортизаційних відрахувань дає можливість визна-чити поточну вартість не зношеної частини основних фондів, а також вартість тієї їх частини, яка відноситься на виробництво проду-кції. Одночасно визначається нагромаджувана частина фінансових ресурсів для наступного заміщення основних фондів, які вибувають з виробничого процесу через зношення. Приклад 1 Порядок визначення амортизаційних відрахувань (вихідні дані беремо з табл. 1). Таблиця 1 ВИХІДНІ ДАНІ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ БАЛАНСОВОЇ ВАРТОСТІ ОСНОВНИХ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ ЗА СТАНОМ НА 01.01.99 p. (дані умовні) Склад основних виробничих фондів | Вартість ос-новних виробничих фондів ста-ном на 01.1098р., тис. грн. | Вартість придбаних основних виробничих фондів з урахуванням витрат на їх поліпшення в IV кварталі 1998р., тис. грн. | Вартість виведених основних виробни-чих фондів у IV кварталі 1998 p., тис. грн. | Сума аморти-заційних відрахувань на IV квартал 1998 р., тис.грн. 1. Будівлі та споруди | 498,4 | 28,9 | 9,5 | 6,0 2. Автотранспорт, меблі, прилади | 187,0 | 26,0 | 15,9 | 8,6 3. Інші основні засоби | 561,2 | 59,5 | 21,9 | 14,6 Усього | 1246,6 | 114,4 | 47,3 | 29,2 Індекс інфляції за 1998 рік становив 108,3%. На основі наведених даних необхідно визначити амортизаційні відрахування на 1 кварта-і 1999р. Слід зазначити, що індексація основних виробничих фондів ста-ном на 01.01.99 р. на підприємстві не проводиться, оскільки індекс інфляції за 1998 р. не перевищує 110%. Крім того. облік балансової вартості основних фондів групи 1 ведеться для кожної окремої буді-влі, споруди, а потім визначається балансова вартість у цілому по групі 1. 1. Визначаємо балансову вартість основних фондів групи 1 ста-ном на 01.01.99 p.: Бз1 = 498,4 + 28,9 - 9,5 - 6,0 = 511,8 тис. грн. 2. Визначаємо балансову вартість основних фондів групи 2 ста-ном на 01.01.99р.: Бз2 = 187,0 + 26,0 - 15,9 - 8,6 = 188,5 тис. гри. 3. Визначаємо балансову вартість основних фондів групи 3 ста-ном на01.01.99р.: Бз3 = 561,2 + 59,5 - 21,9- 14,6 = 584,2 тис. грн. 4. Визначаємо суму амортизаційних відрахувань за І кв. 1999 p. для першої групи основних фондів за формулою: 5. Визначаємо суму амортизаційних відрахувань за І кв. 1999 p. для другої групи основних фондів: 6. Визначаємо суму амортизаційних відрахувань за І кв. 1999 p. для третьої групи основних фондів: Загальна сума амортизаційних відрахувань за І квартал 1999 p. становитиме 40,1 тис. грн. (6,4 + 11,8 + 21,9). Підприємства всіх форм власності мають право проводити щорі-чну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нема-теріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою: Кі=(Іі-10%):100%, де Kі — коефіцієнт індексації балансової вартості основних фон-дів на початок звітного року; Іі — індекс інфляції року, за результатами якого проводиться індексація. Якщо значення К, не перевищує одиниці, індексація основних фон-дів не провадиться. У разі, коли підприємство застосувало коефіцієнт індексації, воно зобов'язане визначити капітальний дохід у сумі, що дорівнює різниці між скоригованою балансовою вартістю відповідної групи основних фондів та балансовою вартістю такої групи основних фондів до індексації. Сума капітального доходу включається до складу валових доходів кожного звітного кварталу і дорівнює одній четвертій відсотка річної норми амортизації відповідної групи основних фондів від суми капітального доходу такої групи. Приклад 2.______ Таблиця 2 ВИХІДНІ ДАНІ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ БАЛАНСОВОЇ ВАРТОСТІ ОСНОВНИХ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ ЗА СТАНОМ НА 01.01.99 p. (дані умовні) Склад основних виробничих фондів | Вартість основних виробничих фондів станом на 01.1098р., тис.грн. | Вартість придбаних осно-вних виробничих фондів з урахуванням витрат на їх поліпшення в IV кварталі 1998 р , тис.грн. | Вартість виведених основних виробничих фондів у IV кварталі 1998 р, тис. грн. | Сума аморти-заційних відра-хувань на IV квартал 1998 р, тис.грн. 1. Будівлі і споруди | 344,0 | 20,0 | 6,0 | 4,0 2. Автотранспорт, меблі, прилади | 129,0 | 18,0 | 11,0 | 6,0 3. Інші основні фонди | 387,0 | 41,0 | 15,0 | 10,0 Усього | 860,0 | 79,0 | 32,0 | 20,» Індекс інфляції за 1998 p. становив 116,0%. Завдання розв'язуємо в такий спосіб. 1. Визначаємо балансову вартість основних фондів групи 1 станом на 01.01.99р.: Бз1 = 344 + 20 - 6 - 4 = 354 тис. грн. 2. Проводимо індексацію балансової вартості основних фонди групи 1 згідно з визначеним коефіцієнтом індексації за формулою: Кі=(Іі-10%):100%; Кі = (116,0 -10): 100 =1,06. звідси бЗ1 = 354 * 1,06 = 375,2 тис. гри. 3. Визначаємо балансову вартість основних фондів групи 2 станом на 01.01.99р.: Бз2=129+ 18-11-6= 130 тис. грн. 4. Проводимо індексацію балансової вартості основних фондіїї групи 2 згідно з коефіцієнтом індексації: Бз2 = 130- 1,06= 137,8 тис. грн. 5. Визначаємо балансову вартість основних фондів групи 3 ста номна01.01.99р.: Бз3= 387 + 41 - 15 - 10 = 403 тис. грн. 6. Проводимо індексацію балансової вартості основних фондів групи 3 згідно з коефіцієнтом індексації: Бз3 = 403 * 1,06 = 427,2 тис. грн. 7. Визначаємо загальну балансову вартість основних фондів піс-ля індексації: Бб= 375,2 + 137,8 + 427,2 = 940,2 тис. грн. 8. Визначаємо суму зміни первинної вартості основних фондів ) зв'язку з їх індексацією: 940,2 - 860,0 = 80,2 тис. грн. На суму 80,2 тис. грн. буде збільшено вартість основних фондіп станом na01.01.99 р. 9. Визначаємо суму капітального доходу, яка включається ді складу валових доходів у 1 кв. 1999 р., за групою 1: 10. Визначаємо суму капітального доходу, яка включається де складу валових доходів у І кв. 1999 р. за групою 2: 11. Визначаємо суму капітального доходу, яка включається до складу валових доходів у І кв. 1999 р. за групою 3: Загальна сума капітального доходу, яку буде включено до склад) валових доходів І кв. 1999 p., становитиме 1,6 тис. грн. (0,3 + 0,5 + 0,8) З метою створення фінансових умов для прискорення впрова-дження у виробництво науково-технічних досягнень та підвищення заінтересованості підприємств у поновленні активної частини основ-них фондів підприємства мають право самостійно застосовувати прискорену амортизацію основних фондів. Слід зазначити, що нор-ми прискореної амортизації застосовуються тільки до групи 3 ос-новних фондів. Це пояснюється тим, що саме до третьої групи включається активна частина основних фондів, яка безпосередньо бере участь у процесі виробництва і зношується інтенсивніше, ніж інші основні фонди. За застосування прискореного методу амортизації коефіцієнт індексації основних фондів не використовується. Норми приско-реної амортизації встановлюються залежно від строку експлуата-ції основних фондів: 1-й рік—15% 2-й рік — 30% 3-й рік—20% 4-й рік—15% 5-й рік—10% 6-й рік — 5% 7-й рік — 5% Положення про прискорену амортизацію не поширюється на підприємства, що випускають продукцію, ціни на яку встановлюю-ться державою. Облік основних фондів, до яких застосовується прискорена амортизація, ведеться окремо за кожним об'єктом. При цьому амор-тизаційні відрахування нараховуються на таку балансову вартість, яка дорівнює первісній вартості цих об'єктів, збільшеній на суму витрат, пов'язаних із поліпшенням таких фондів. Амортизація окремого об'єкта основних фондів групи 1 провади-ться до досягнення балансовою вартістю такого об'єкта ста неоподат-ковуваних мінімумів доходів громадян. Тоді залишкову вартість об'єкта відносять до валових витрат за результатами відповідного по-даткового періоду, а надалі вартість об'єкта вважається нульовою. Амортизація основних фондів групи 2 і 3 провадиться до досяг-нення балансовою вартістю групи нульового значення. План І. Вступ. ІІ. Завдання обліку затрат виробництва. 1) Групування затрат виробництва. 2) Методи обліку затрат виробництва. ІІ. Ціна. 1) Метод визначення ціни. 2) Суть ціни, її функції. ІІІ. Прибуток. ІV. Висновок.
Вступ Будь яке підприємство або фірма намагається отримати якомога більший дохід від своєї діяльності, а отже прагне не тільки продати свій товар за максимально високою ціною, а скоротити свої витрати на виробництво й реалізацію продукції. Тому однією з важливих функції підприємства (фірми) є мінімізація витрати виробництва. Облік виробничих затрат повинен бути організований так, щоб існувала можливість оперативно впливати на зниження собівартості, встановлювати фактори, які впливають на рівень собівартості і виявляти додаткові резерви її зниження.
Завдання обліку затрат виробництва, їх класифікація. Перед обліком процесу виробництва стоять такі завдання: Обмін і контроль за випуском продукції по її обсягу, асортименту, якості та виконання договорів-замовлень по цих показниках; Обмін на виробництво і контроль за дотриманням кошторисів затрат; Калькулювання собівартості продукції і контроль за виконанням плану собівартості; Виявлення не використаних резервів на виробництво і контроль за недопущенням втрат у виробництві. Для розв’язання цих завдань необхідно, щоб введення обліку затрат забезпечувало порівняння планових і фактичних показників собівартості. До собівартості відносять: витрати безпосередньо зв’язані з виробництвом продукції, обумовлені технології і організації виробництва, включаючи витрати на управління; витрати на підготовку виробництва (на освоєння нових видів продукції); витрати на удосконалення технології та організації виробництва, які здійснюються в ході виробничого процесу; витрати на покращання умов праці і техніки безпеки підвищення кваліфікації працівників підприємства; витрати зв’язані зі збутом продукції. Крім витрат, які включаються в собівартість продукції, підприємства несе ще витрати, які покриваються за рахунок спеціальних джерел: прибутку (штрафи, пеня, % за кредит), фонду економічного стимулювання і спецпризначення (затрати на капітальний ремонт), капіталовкладень. Всі витрати на виробництво грунтують по таких ознаках: по економічній ролі в процесі виробництва; по способу включення затрат у виробництво; залежно від об’єму виробництва; по однорідності складу; по видах витрат -– елементам і статтям витрат; по місцю виникнення – виробництвам, цехам, дільницям; по видах продукції, робіт і послуг – калькулюючим об’єктам по етапах виробничого процесу; по календарних періодах. Групування затрат по статтях калькуляції показує призначення окремих видів затрат у собівартості продукції. Для контролю за складом затрат по місцях їх здійснення і виявлення собівартості по видах виготовленої продукції необхідно знати не тільки, що затрачено в процесі виробництва, але і на які цілі (куди, на що). Ці затрати проведені, тобто їх треба враховувати по напрямах, відношенню до технологічного процесу. Такий облік затрат дає можливість аналізувати собівартість по її складових частинах і окремих видах продукції. Перелік калькуляційних статей встановлюється галузевими інструкціями. Номенклатура калькуляційних статей: сировини і матеріали; повернені відходи; паливо і енергія на технологічні цілі; основна зарплата виробничих робітників; додаткова зарплата виробничих робітників; відрахування на соцстрах; затрати на підготовку і освоєння виробництва; витрати на утримання і експлуатацію устаткування (ВУЕУ); загальновиробничі витрати; загальновиробничі витрати; загальногосподарські витрати; інші виробничі витрати; позавиробничі витрати. Групування затрат. Затрати на виробництво групують по таким елементам: сировина і основні матеріали за мінусом відходів; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація основних фондів; інші витрати. Облік в постатейному розрізі здійснюють системно на відповідних рахунках виробничих затрат. На відміну від цього обмін в по елементному розрізі – позасистемно, тобто за допомогою різних вибірок та додаткових розрахунків. Крім цього, затрати виробництва групуються: по місцю виникнення затрат, тобто по ознаці того, до якого виробництва вони відносяться (основного допоміжного), в якому цеху або на якій ділянці здійснені. Для контролю і аналізу рівня затрат по окремих етапах технологічного процесу і розрахунку незавершеного виробництва з загальної суми затрат, що відносяться на собівартості тих або інших виробів, виділяють затрати на окремі процеси операції. По календарних періодах виробничі затрати діляться на поточні, тобто постійні (щоденні) і одночасові тобто однократні або ті, що проводяться рідше ніж 1 раз в місяць. Чіткий розподіл затрат виробництва на поточні і єдиночасові має велике значення для правильного щомісячного обчислення собівартості продукції. Методи обліку затрат виробництва. В залежності від організації і технології виробництва, характеру випущеної продукції розрізняють три методи обміну затрат на виробництво і калькуляції собівартості продукції: позамовний попередільний і нормативний. Позамовний метод обміну витрат на виробництво застосовують в виробництвах з механічним збиранням деталей, вузлів і виробів в цілому: технологічний процес між цехами тісно взаємозв’язані і ГП випускає тільки один, останній в технологічному ланцюгу, цех. Виробничі затрати збираються спочатку по цехам, але потім обов’язково сумують по підприємству в цілому, і завдяки цьому розраховують собівартість одиниці продукції проводять по сумі затрат всіх цехів. Позамовний метод застосовується в індивідуального виробництва або на виготовлення серії 5-10 виробів малосерійному виробництві відкривають замовлення. Непрямі затрати щомісячно розподіляють між замовленнями. Фактичну собівартість окремих замовлень визначають або після передачі на склад або після здачі замовнику безпосередню. При замовному методі не можна скласти калькуляцію замовлення до тих пір, поки по ньому не буде виконана вся робота, собівартість не можу бути розрахована вся робота, значним недоліком цього методу обліку. В процесі виконання замовлень витрати матеріалів і зарплати виробничних робітників контролюється за допомогою кошторисної калькуляції, які складають до запущення замовлення в виробництво шляхом лімітування від пуску матеріалів на виробництво і співставляють начислену зарплату з сумою по цій статті в кошторисній калькуляції. Але кінцевий результат виконання плану по собівартості виявляють тільки після виконання замовлення. Це обумовлює необхідність покращання позамовного методу обліку шляхом застосування принципів нормативного методу обліку затрат виробництва. Попередній метод обліку затрат виробництва продукції застосовується в таких галузях промисловості, в яких оброблювана сировина проходить декілька окремих самостійних фаз обробки, переділів. Кожний переділ, за винятком останнього, являє собою завершену фазу обробки сировини, кінцевий продукт обробки, а напівфабрикат особистого виробництва. Напівфабрикат власного виробництва використовують не тільки в наступних переділах свого виробництва, але і реалізують на сторону іншим підприємствам як покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати. Собівартість кінцевого продукту буде складатись з суми затрат всіх переділів. Нормативний метод є значним досягненням економічної науки. Суть його зводиться до того, що витрати на виробництво обліковується з поділу їх на 3 елементи обліку. витрати в межах норми; зменшення або збільшення витрат порівняно з нормою внаслідок змін норми під впливом технічного прогресу. Нормативний метод обліку застосовують, як правило в масових і серійних виробництвах різної і складної продукції, яка складається з великої кількості деталей. Це найбільш прогресивний метод, який дозволяє ефективно використовувати дані обліку для виявлення резервів зниження собівартості і оперативного управління виробництвом. Найважливішим його елементом є своєчасне виявлення відхилень від норм і облік змін норм. Особливістю нормативного методу обліку затрат є наявність і можливість поточного і попереднього контролю за витратами як по одним документам проводиться відпуск матеріалів, сировини, палива, нарахування зарплати по встановленим нормам затрат. В них проставляються ліміти, нори затрат матеріалів, нормований час і розцінки на оплату праці. Ціна. Важливим економічним важелем ринкового господарства є ціна. За допомогою ціни виражається вартість усіх видів продукції, послуг та ресурсів, вимірюються економічні величини обсягів виробництва, обігу і споживання, основних оборотних фондів, складові валового національного продукту тощо. Ціни слугують інструментом управління в будь-який економічній системі. Водночас ціна приховує так багато складностей, що її можна назвати “економічним атомом”. У світовій економічній науці їй присвячено багато досліджень, в яких висловлені різні підходи і думки. Ціна з’явилась водночас із грошима. Як тільки останні почали відігравати роль товарного еквіваленту, виразника міри вартості, відразу ж виникло запитання: “А скільки грошей треба сплатити за цей товар, тобто яка його ціна?”. Отже, поява грошей породила проблеми цін, їх величини й способу визначення, або механізму ціноутворення. Що ж таке ціна! У кожному підручнику з економіки або словнику сказано, що ціна – грошовий вираз вартості товару. Вона є об’єктивною економічною категорією, яка визначає функціонування всіх сфер виробництва, розподілу, обміну і споживання. Ціна – величина не постійна. Вона, як правило, не збігається з вартістю. Вона може бути вищою від вартості при дефіциті товарів на ринку або нижчою при їх надлишку, залежить також від купівельної спроможності грошової одиниці. До недавнього часу у вітчизняній економічній літературі підкреслювалося, що ціна повинна відображати суспільно необхідно затрати країн. Однак якщо це правильно з точки зору ідеально-теоретичної моделі, то в практично-ринковому середовищі ця теза потребує коректив. Коли йдеться про ринкові ціни, необхідно враховувати те, що ціни відображають не тільки стадію виробництва, а й стадію обміну, зокрема конкретне співвідношення попиту й пропозиції, що склалися на ринку, зумовлене передусім споживною вартістю товарів. Тобто, коли попит на певний вид товару перевищує пропозицію, то ціна на ринку буде більшою від суспільно необхідних витрат праці на його виготовлення, й навпаки. Таким чином, в основі товарних цін лежать не суспільно необхідні витрати праці, а ринкова вартість, що забезпечує відтворення виробництва у галузях відповідно до виявленої ринком суспільної потреби. При розширеному відтворенні, властивому сучасній економіці, де значна частина прибутку спрямовується на виробниче споживання, ринкова вартість відхилятиметься від вартості виробництва. Слід зауважити , що на ринкову вартість впливає ще один фактор – органічна будова виробничих фондів (відбиває співвідношення між функціонуючими у виробництві уречевленою та живою працею). Метод визначення ціни. Найпоширенішим і досить, простим є метод за яким ринкова ціна визначається двома кількісними величинами: витратами виробництва (собівартістю) та середньою величиною прибутку. Така ціна являє собою ціну виробництва. Нагадаємо, що ціна виробництва є сумою витрат виробництва та середнього прибутку на авансовий капітал: ЦВ=ВВ(С)+СП де ЦВ – ціна виробництва ВВ(С) – витрати виробництва (собівартість) СП – середній прибуток Завдяки продажу товарів за цінами виробництва в усіх галузях у разі однакових витрат на виробництво товарів підприємці одержують рівний прибуток. Нормативною умовою комерційного розрахунку на підприємствах будь-якої галузі господарства є продаж товарів за цінами виробництва. Отже, суспільно необхідні витрати праці історично й логічно виступають формою вартості, що передує ціні виробництва. Але вона на певному етапі еволюції виробництва зазнає такого впливу органічної будови виробничих фондів, що трансформується у ціну виробництва. Сприяє її утворенню міжгалузева конкуренція. Оскільки суперництво між підприємцями всіх галузей економіки за найбільш прибуткове вкладення капіталу в процесі міжгалузевої конкуренції і органічна будова виробничих фондів – постійно діючі фактори, то ціна виробництва має, по-перше тенденцію відхилятися від суспільно необхідних затрат праці, а по-друге, виступає безпосередню основою утворення ринкових цін товарів. Тенденція утворення (в результаті міжгалузевої конкуренції) середньої норми прибутку диктує певні правила “поведінки” кожного підприємця. Перші в комерційному розрахунку слід керуватися передусім загальним нормативом вигідності вкладення капіталу в будь-яку галузь. Цим нормативом слугує отримання при реалізації товарів ціни виробництва, а отже й середньої норми прибуткую Друге: підприємець мусить враховувати, що він не витримає конкуренції і розориться, якщо собівартість продукції його підприємства (фірми) буде перевищувати суспільно нормальні витрати виробництва на одиницю продукції. Третє: підприємець повинен постійно дбати про те, щоб індивідуальна ціна продукції (на його підприємстві) була меншою за суспільну ціну виробництва. Тоді він, реалізуючи свої товари за ціною виробництва, не тільки буде одержувати нормальний (середній) прибуток, а й додатковий доход.
Тема: Виробничі процеси. План. Поняття виробничого процесу. Основні і допоміжні процеси Принципи раціональної організації виробничого процесу. Організаційні типи виробництва. Поняття виробничого процесу. Основні і допоміжні процеси. Виробничий процес – це сукупність взаємозв’язаних процесів праці і природних процесів, в результаті яких вихідна сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію. В залежності від призначення продукції всі виробничі процеси діляться на: основні допоміжні обслуговуючі Основні – це технологічні процеси, які перетворюють сировину і матеріали в готову продукцію, на випуску якої спеціалізуються дане підприємство. При їх виконанні змінюються форми і розміри праці, його внутрішня структура, вид і якісна характеристика матеріалу. До них відносять і природні процеси, які проходять під дією сил природи без участі праці людини, але під її контролем (природна сушка деревини, застигання металу). Допоміжні процеси – допомагають безперебійному протуканню основних виробничих процесів. Отримана таким чином продукція використовується на підприємстві для обслуговування основного виробництва. Обслуговуючі процеси – створюють умови для успішного виконання основних і допоміжних. До них відносяться між- і внутрішньоцехові транспортні операції, обслуговування робочих місць, складські операції, контроль якості продукції. Головну роль на підприємстві займають основні процеси виробництва, але їх нормальне функціонування можливе тільки при якій організації всіх допоміжних і обслуговуючих процесів. Виробничі процеси підприємства – це дуже складний процес і тому його розподіляють на стадії, фази. Для машинобудування, наприклад, це заготівельні, оброблювані, збиральні фази. Кожна фаза складається з часткових процесів, які характеризуються визначеною закономірністю етапу виробництва продукції. Часткові процеси розділяються на технологічні операції, які являють собою частину технологічного процесу і виконуються робочими або групою робочих на одному робочому місці при незамінних знаряддях праці і без переналадки обладнання. Основна структурна одиниця виробничого циклу є операції, які діляться на основні – в результаті яких змінюється форма, розміри, властивості, взаємне розміщення деталей. Допоміжні – зв’язані з переміщенням предметів праці з одного робочого місця на інше, складування на складі і контроль якості. Операція – це закінчена частина виробничого процесу, яка виконується на одному робочому місці без переналагоджування устаткування. В залежності від рівня технічної оснащеності всі операції діляться на ручні, машинно-ручні, машинні, автоматичні, апаратні. По характеру об’єкту в-ва розрізняють прості і складні виробничі процеси. Прості – це процеси, які складаються з послідовно виконаних операцій. Оброблені деталі обов’язково мають технологічну подібність. Складні – це процеси, які складаються з послідовно і паралельно виконаних операцій. Основними виробничими елементами виробничого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, предмет та засоби праці. Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес - совокупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці. За перебігом часу виробничі процеси діляться на дискретні і безперервні. Дискретні (переривані): від призначення основні допоміжні обслуговуючі від рівня технічної оснащеності ручні машинні машинноручні автоматичні по характеру об’єкту виробництва складні прості за перебігом часу дискретні безперервні Принципи раціональної організації виробничого процесу. Раціональна організація виробничого процесу і всіх його частин складається на основі ряду принципів, а саме: диференціація концентрація інтеграція спеціалізація паралельність пропорційність безперервність ритмічність прямолінійність автоматичність гнучкість електронізація Диференціація – це розподіл виробничого процесу на окремі технологічні процеси, операції, переходи, прийоми. Але необхідно мати на увазі, що ручні операції не можна піддавати надмірній диференціації, так як це приводить до надмірної стомлюваності на робочих місцях за рахунок монотонності і високої інтенсифікації їх праці. Крім того велика кількість операцій приводить до лишніх затрат на встановлення, кріплення, зняття деталей на робочому місці. Конкуренція операцій при використанні сучасного високопродуктивного обладнання операції Інтеграція виробничих процесів виконують в комплексі – обробка, зборка, транспортування деталей, усунення відходів. Спеціалізація – на кожному виробничому підрозділі (цех, участок, робоче місце) закріплена номенклатура продукції або виконання технологічних однорідних робіт для виготовлення продукції. Підвищення ступеня однорідності виконуючих робіт створює умови для застосування спеціального обладнання, більш прогресивної технології, а це в свою чергу дозволяє підвищити продуктивність праці і знизити затрати на в-во. Але ціленапрямлена організація в-ва в ряді випадків потребує оволодіння суміжними робочими професіями, які визнані монотонністю праці. Паралельність – це одночасне виконання окремих частин виробничого процесу по виготовленню виробу. Це дозволяє одночасно виконувати декілька робіт, наприклад машинна обробка деталі і контроль якості. Пропорційність – вимагає відповідності продуктивності в одиницю часу всіх виробничих підрозділів - основних, допоміжних, обслуговуючих. Досягнення пропорційності засноване на нормах, коли продуктивність обладнання на всіх технологічних операціях пропорційна трудомісткості обробки продукції на всіх операціях. Це забезпечує безперебійний хід в-ва. В умовах ринкових відносин, коли часто змінюється в-во продукції підтримання пропорційності в-ва повинно бути постійним завданням. Це вирішується шляхом впровадження організаційно-технічних міроприємств, вдосконалення організаційно-технічних міроприємств, впровадження передових методів праці. Безперервність – скорочення переривів в процесі в-ва. Це дає можливість скорочувати терміни виготовлення продукції в заданому ритмі. Ступінь безперервності – відношення тривалості технологічної частини в-ва до його повної продовжуваності. Ритмічність – випуск продукції в рівні проміжки часу однакової кількості. Ритмічність забезпечується високою технологічною дисципліною, раціональною організацією забезпечення робочих місць, надійна робота обладнання, застосування прогресивних систем оперативного планування і управління. Вона дає змогу раціонально використовувати всі виробничі ресурси підприємства, поліпшувати фінансовий стан підприємства. Прямолінійність – забезпечення найкоротшого шляху проходження предметів праці по всіх стадіях і операціях виробничого процесу. Автоматичність – автоматизація виробничих процесів, яка дає можливість збільшувати випуск продукції за рахунок економії живої праці, заміна ручної праці на інтелектуальну працю операторів, наладчиків. Ступінь автоматизації – це відношення трудомісткості робіт виконаних автоматичним способом до загальної трудоємкості робіт. Гнучкість – мобільний перехід на випуск нової продукції. Воно забезпечує скорочення часу і затрат на переналадку обладнання. Ступінь гнучкості – кількість затраченого часу і необхідність додаткових розходів при переході на нову продукцію. Електронізація – використання швидкодіючих машин. В результаті цього забезпечується гнучкість, підтримується ритм і рівномірність ходу в-ва. Найбільш ефективне ЕВМ з програмним забезпеченням. Правильне використання перечислених принципів з врахуванням методів організації в-ва забезпечує скорочення тривалості виробничого процесу і підвищення його ефективності. Організаційні типи виробництва. Особливості діяльності підприємств, специфіка конкретних технічних та організаційних рішень залежить від типу в-ва. Тип в-ва – це класифікаційна категорія в-ва, яка враховує такі його властивості, як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типа в-ва: одиничне, серійне, масове. Одиничне в-во характеризується широкою номенклатурою продукції, малим обсягом випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких не передбачається. Серійне в-во має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення виробів періодично випускається певними серіями і сумарний випуск може бути досить значний. Масове в-во характеризується вузькою номенклатурою продукції, великим обсягом безперервного і тривалого виготовлення однакових виробів. Окремо виділяють дослідне в-во, що в ньому виготовляють зразки, партії виробів для проведення дослідницьких робіт, випробувань, доопрацювання конструкції. Дослідне в-во близьке до одиничного. За ознаками типу в-ва можна характеризувати виробничі підрозділи: від робочого місця до підприємства взагалі. При цьому важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій. mі – кількість операцій, що їх проходить і-ий предмет на даній групі робочих місць М – кількість робочих місць n – кількість найменувань предметів, які обробляються по даній дільниці за місяць Коефіцієнт закріплення операцій – це середня кількість технологічних операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць. Робочі місця одиночного в-ва характеризуються виконанням різноманітних операцій над різними деталями в межах технологічних можливостей устаткування. Устаткування універсальне. Затрата часу велика на переналагоджування устаткування. К3.0 > 40 На робочих місцях серійного в-ва виконуються роботи над обмеженою номенклатурою товару, які виконуються періодично партіями. Є дрібносерійне 20<К3.0< 40 Середньосерійне 10<К3.020 | Одна операція К3.0 = 1 Рівень спеціалізації устаткування | Універсальне | Універсальне і спаціальне | Спеціальне Принципи розміщення робочих місць | Технологічний | Технологічний і предметний | Предметний Рівень кваліфікації робочих | Високий | Середній, високий на автоматичних системах | Невисокий на простих операціях, високий на автоматичних Найбільш ефективне масове в-во, де легко застосовувати високопродуктивне спеціальне устаткування, неефективне одиничне в-во. Тому важливим є підвищення ефективності в-ва, перехід від одиничного до серійного – поточного. Досягається: розширення ринків збуту і збільшення серій виробів, уніфікація деталей і агрегатів, запровадження групових методів обробки. Мистецьке життя на Прикарпатті План Вступ 1.Розвиток мистецтва на Прикарпатті 2.Культура і мистецтво Івано-Франківщини Висновок Список використаної літератури Вступ На Прикарпатті відроджають народне мистецтво. Заходи затверджено на виконання Указу Президента України "Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні", з метою їх відродження, підвищення ефективності державного управління у сфері збереження традиційних осередків народних художніх промислів, створення сприятливих умов творчості народних майстрів. До 2010 року заходи передбачають, зокрема створення при осередках народних майстрів музеїв: художнього ткацтва у с.Яворів, художньої вишивки у с. Космачхудожньої обробки дерева у с. Брустури Косівського району. Також буде надано допомогу по організації у власній квартирі майстрині з художньої вишивки Ольги Писарук в Надвірній музею вишивки ще цього року. А в приміщеннях творчих майстерень заслужених майстрів народної творчості України передбачено створити в області навчально-показові майстерні. Здійснять облік існуючих приватних колекцій народного і образотворчого мистецтва тощо. 1.Розвиток мистецтва на Прикарпатті На Прикарпатті відроджуватимуть народне мистецтво
06.07.2006 Голова облдержадміністрації Роман ТКАЧ підписав розпорядження "Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в області".
Заходи затверджено на виконання Указу Президента України "Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні", з метою їх відродження, підвищення ефективності державного управління у сфері збереження традиційних осередків народних художніх промислів, створення сприятливих умов творчості народних майстрів. До 2010 року заходи передбачають, зокрема створення при осередках народних майстрів музеїв: художнього ткацтва у с.Яворів, художньої вишивки у с. Космачхудожньої обробки дерева у с. Брустури Косівського району. Також буде надано допомогу по організації у власній квартирі майстрині з художньої вишивки Ольги Писарук в Надвірній музею вишивки ще цього року. А в приміщеннях творчих майстерень заслужених майстрів народної творчості України передбачено створити в області навчально-показові майстерні. Здійснять облік існуючих приватних колекцій народного і образотворчого мистецтва тощо. В Івано-Франківському музеї визвольних змагань Прикарпатського краю діяла виставка "Мова - твого життя основа". ЇЇ експозиція розповідала про історію шкільництва та українського книговидання на Галичині з другої половини XVIII до першої половини XX-го ст. ЇЇ гармонійно доповнювали плакати й графіка у виконанні студентів національного університету "Львівська політехніка", які ілюструють сучасну мовну ситуацію в Україні. На Прикарпатті відроджуватимуть народне мистецтво
Голова облдержадміністрації Роман ТКАЧ підписав розпорядження "Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в області", повідомляє прес-служба ОДА. Заходи затверджено на виконання Указу Президента України "Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні", з метою їх відродження, підвищення ефективності державного управління у сфері збереження традиційних осередків народних художніх промислів, створення сприятливих умов творчості народних майстрів. До 2010 року заходи передбачають, зокрема створення при осередках народних майстрів музеїв: художнього ткацтва у с.Яворів, художньої вишивки у с. Космач , художньої обробки дерева у с. Брустури Косівського району. Також буде надано допомогу по організації у власній квартирі майстрині з художньої вишивки Ольги Писарук в Надвірній музею вишивки ще цього року. А в приміщеннях творчих майстерень заслужених майстрів народної творчості України передбачено створити в області навчально-показові майстерні. Здійснять облік існуючих приватних колекцій народного і образотворчого мистецтва тощо. Джерело інформації: ... КАРПАТИ І Прикарпаття, Галичина, Буковина, Покуття До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. Ще до 40-х років тут зберігались залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, тільки вівчарі зберегли обряди, пов'язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися в сорочки, прокип'ячені в лою, змішаному з іншими жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах при покійнику, які вірогідно залишилися ще з княжої доби. Зрідка такий обряд ще, зберігався і на Поділлі. У гірських районах і влітку й узимку носять киптар. Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні також і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше. У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат: перші згадки про них у писемних джерелах з'являються в VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині лишилося близько 40 тис.; у Польщі під час операції “Вісла” в 1947 p. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації нині важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині Пряшівщина (по с. Остурно), в Польщі по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами. Отже, лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою вірогідно отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає “тільки, лише”. За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов’янського імені Лемко. Самоназва їх русини або лемаки. Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що лишилися, [вірогідно], з князівської доби плащоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов'язується) на голову, а також чоловіча сорочка з розрізом іззаду. Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи молдовани і валахи румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів ХVІІІ ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З Їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе. Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; в Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідник С. Верхратський виводить назву бойків від діалектної частки бойє, яку вони вживають у значенні “так”. “Руська трійця” Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н.е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип'яті, Дніпра, в Криму є пам'ятки кельтського походження. Як видно, територія бойків також позначена кельтськими пам'ятками. Мовознавці назву бойків пов'язують з антропонімом (прізвище чи ім'я) Бойко, яке в слов'ян було поширене з дуже давнього часу. Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту. Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького районів; в Закарпатській області переважно в Рахівському районі. Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези від молдавського гуц, гоц, що означає “розбійник”. У ХVІІ ХVІІІ ст. серед гуцулів було чимало опришків повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна це слово позначало партизанів, тобто “благородних розбійників”. Мовознавці пов'язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим. Володимир Шухевич писав: “Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу”1. Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір'ї своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо. Живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов'янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця діжка: бриндзя; будз назви сирів; деякі назви рослин і тварин. Шушевич В. Гуцульщина. T.I, Ч.ІІ // Матеріали до українсько-руської етнології. T. IV. Львів, 1901 С. 245.
Типові гуцульські прикраси клокічки намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця налобні прикраси. Згарди литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно. Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга. Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір. Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У Х ХІ ст. вона входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. тут було Галицьке князівство, а ХІІІ XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, нині територія Галичини точно не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до інших держав (Польщі, Австрії). Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі мова піде про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною. Назву Галичина пов'язують з племенами Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра й Південного Бугу, нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатії у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римлянм галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше м. Рутени (теперішнє Родез), населення якого ще і нині називає себе рутенами. Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має й свої оригінальні особливості. До наших днів у Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл для спання, двері й лави все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній хата, на нижній господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля. Одяг жінок відрізнявся від одягу інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії камізелька. Чоловічий одяг полотнянка, опанча з відлогою особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат кофтоподібний одяг приталеного крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітали коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат вінчик. У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, які мають свої локальні особливості. Назва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина це переважно територія Чернівецької області. Господарство Буковини має такі ж особливості, як і середнє Подніпров'я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг кирея або манта. Назва Покуття походить від назви смт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірки “Покуття”, “Гуцульщина” та ін., поляки, захопивши значну частину України, говорили: “Наша держава по Кути”, що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини. Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір'я має своєрідне планування типу “дворядної зв’язі”. Інтер'єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин, вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують рушники, а над ліжком одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу подільського типу. 2.Культура і мистецтво Івано-Франківщини Наш край входить до складу історичної території - Галичини, що одержала назву від давньої столиці – Галича. Галичина розміщена на перехресті доріг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем – у південно-західній частині України. Ще наш край зветься Прикарпаття, бо із заходу він прилягає до зелених Карпат. Вважається, що значне розселення автохтонними мешканцями території нашої держави спочатку відбувалося із Заходу. Через Івано-Франківщину протікає третина усіх українських річок – понад сім тисяч. Найчистіша річка Європи – Лімниця знаходиться на Івано-Франківщині. У с.Старуня Богородчанського району, в озокеритній шахті добуто було мамонта та шерстистого носорога. Одна з найдавніших доменних печей Європи розташовувалась у Рожнятівському районі. 5-6 тисячоліть тому на північ від Галича, за Дністром, жили загадкові трипільці, будували величезні житла. Кераміка трипільська так само мальована, як і теперішня гуцульська. Високого розвитку Галичина досягла за княжіння Ростиславовичів і Романовичів. Галицько-Волинське князівство, особливо за часів короля Данила, розширило свої володіння й перетворилося в одну з найпотужніших держав Європи, що зуміла припинити експансію татар на захід. Галичина здавна найбільш густозаселена територія України. Завдяки особливостям традиційного життя, місцевим говіркам, культурі, одязі, побуту, розселенням та іншому, в краї гармонійно співіснують кілька етнографічних груп : бойки, гуцули, лемки, покутяни, ополяни. Поза усяким сумнівом, можемо пишатися тим, що наша держава робить багато для збереження і примноження високодуховних традицій нашого народу. Культура України ще довго буде нашим найбільш бажаним експортним продуктом, значний потенціал якого нещодавно зафіксований європейською перемогою співачки, уродженки Рогатинщини Руслани Лижичко. Яскраво і колоритно можна це побачити на прикладі збережених традицій етнографічних груп Івано-Франківщини. Отже, бойки заселяють узбіччя середньої частини Карпат. Раніше на Бойківщині займалися переважно скотарством, лісорозробками, видобуванням солі, ковальством. Пізніше тут ровинулося землеробство, тваринництво. У містах Калуші, Долині , Болехові добрий розвиток має хімічна, нафтова, лісотехнічна промисловість. На території, яку заселяють бойки, збереглися пам'ятки монументального народного будівництва – дерев'яні каплиці, дзвіниці, церкви. Знамениті бойки – Юрій Дрогобицький ( професор Краківського університету, згодом ректор університету в Болонії); гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний; письменники - Іван Франко, Іван Вагилевич, Антін Могильницький; політичний діяч Степан Бандера та багато інших. Потужно впливає на розвиток творчого потенціалу Бойківщини проведення різноманітних культурно-мистецьких заходів. Зокрема, Міжнародний фольклорний фестиваль бойків “Бойківська ватра” уже вдруге засвідчує велику зацікавленість гостей та учасників з усієї України та зарубіжжя. Це підтверджують учасники Другого міжнародного фольклорного фестивалю бойків “Бойківська ватра” з Польщі, Румунії та 12 областей нашої держави. А ще,безумовно, посилять позитивні враження про бойків – їхня гостинність, самобутня культура, краса природи, вдале господарювання. Наприклад, у с.Спас Рожнятівського району гарно оздоблений Народний дім має у приміщенні власний фонтан із підсвіткою. Селище Перегінське за добробутом, який простежується у цілих архітектурних ансамблях перегінчан називають “Бойківським голівудом”. Долинська центральна районна бібліотека та Вигодська селищна бібліотека відкрили у своїх приміщеннях Інтернет-центр, що, звичайно, ще більше розкриє можливості для взамообміну інформацією про прекрасний Бойківський край. Гуцули розміщені у південно-східній частині Карпат, у межах Галичини, Буковини, Закарпаття. Мальовнича частина українських Карпат визначила спосіб життя, заняття скотарством, народними промислами, деревообробкою, писанкарством. На території Гуцульщини сформувались родинні школи різьбярів, гончарів, вишивальниць, ткачів. Гуцульщина має дерев'яні церкви 16-20 ст., збудовані в традиційних народних формах. Гуцульському одягу притаманні окремі риси вбрання інших регіонів України (Подніпров”я) та південних слов'ян (болгар, хорватів, сербів). Найвідомішим різьбярем, який відчутно розвинув та удосконалив техніку гуцульського “сухого” різьблення – без застосування інших матеріалів був Юрій Шкрібляк (1822-1884 рр). відповідно до мотивів різьби, він придумував нові форми доліт, стамесок, удосконалив техніку різьблення. Славетні гуцули – письменники, поети Юрій Федькович, Марко Черемшина, Тарас Мельничук, Роман Іваничук. Гуцули також проводять фестивалі міжнародного рангу (уже проведено тринадцять фестивалів), на які з'їжджаються представники цієї етнографічної групи українців зі всього світу. Нещодавно тут у гуцульському стилі відкрили новозбудований Народний дім у с.Верхній Ясенів Верховинського району. Нову школу мистецтв цьогоріч мають мешканці Косова. Покутяни займають територію на північний схід від гуцулів. На Покутті розвинуто землеробство, чимало мешканців займаються декоративно-ужитковим мистецтвом (килимарством, вишиванням, гончарством, писанкарством). Землі Покуття – найродючіші в області. Покутський одяг зберіг чимало архаїчних елементів і відрізняється стриманістю і привабливістю. Покутські села розташовувались здебільшого у низинах. Ополяни заселяють Опілля – західну частину Подільської височини. основне заняття мешканців – землеробство. Культурою і побутом ополяни близькі до Покуття й Поділля. Вони використовують бісер, рослинний орнамент у вишивці. Лемки проживають на пограниччі з бойками. Основна частина території лемків розміщена поза Галичиною – на Закарпатті і в Польщі. Вони зберегли свої звичаї, обряди, окремі риси матеріальної культури в одязі, їжі, тощо. У Рогатинському, Коломийському та інших районах області окремими селами проживають лемки, насильно переселені з Польщі після ІІ світової війни. З Лемківщини походять: митрополит Йосиф Сембратович, композитор Михайло Вербицький. Івано-Франківщина багата історичними та культурними традиціями. Тут народилися і творили Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Василь Верховинець. В усі часи визвольної боротьби наша земля давала приклад величі й нескореності національного духу. На зламі 19-20 ст. тут зародилась Галицька Січ, згодом Івано-Франківськ (тоді Станіслав) став столицею ЗУНР. На боротьбу з коричневим та червоним фашизмом стали бійці Української Повстанської Армії. Прикарпаття – один з небагатьох країв, де збережено культуру чи не в усіх її проявах. Розвиток культури і мистецтва Прикарпаття тісно пов'язаний з історією й діяльністю обласних установ та мистецьких закладів, більшість яких була створена у 40 роках минулого століття. Саме тут сформувалися провідні мистецькі колективи - трупа обласного музично-драматичного театру ім.І.Франка, Державний гуцульський ансамбль пісні і танцю, камерний оркестр обласної філармонії, симфонічний оркестр та інші колективи Івано-Франківського музичного училища ім.Д.Січинського, Калуського училища культури. Мистецьку славу краю примножують народні артисти України Христина Фіцалович, Петро Терпелюк, Петро Князевич, Михайло Кривень, Богдан Сташків, заслужені діячі мистецтв України Михайло Сливоцький, Анатолій Грицан, Олександр Семенюк, Михайло Мокрецький, заслужені артисти України Роман Іваницький, Жанна Добряк-Готв”янська, Олег Герета та багато інших. В області проводиться послідовна політика підтримки культури. Засновано такі обласні премії для діячів культури і мистецтва : імені Василя Стефаника – в галузі літератури; імені Віталія Смоляка – в галузі театрального мистецтва, імені Ярослава Лукавецького – в галузі образотворчого мистецтва, імені Дениса Січинського – в галузі музичного мистецтва. Потенціал для розвитку галузі найбільш відповідальної за духовне здоров'я нації досить значний . Позитивні тенденції для розвитку культури Прикарпатського краю значною мірою забезпечив Указ Президента України Л.Д.Кучми, яким 2003 рік був оголошений Роком культури. Його реалізація проходила так, що і в обласному центрі, і на місцях було винайдено можливості матеріально підкріпити розвиток культури в області. Доказом успішного поступу галузі культури, добре налагодженої співпраці на благо культури голови облдержадміністрації М.Вишиванюка та голови обласної ради В.Бруса є виступ митців Івано-Франківщини з програмою “Різдво в Карпатах”, яка відбувалась в рамках проведення Всеукраїнського огляду народної творчості. Збережена автентика та професіоналізм виконавців зібрали чимало позитивних відгуків від ЗМІ України та зарубіжжя. Якісно сприяли утвердженню засад духовності культурно-мистецькі заклади області. Зараз в області нараховується 738 закладів культури клубного типу, 56 дитячих шкіл естетичного виховання, 5 театрально-концертних установ, 12 державних і 70 громадських музеїв, 4 театри , обласна філармонія, інститут культури Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, Івано-Франківське музичне училище ім. Д.Січинського, Калуське училище культури, Науково-методичний центр культури Прикарпаття, 3 парки культури. При клубах функціонують 3687 художніх колективів.. 311 колективів художньої самодіяльності Івано-Франківщини носять звання “народний аматорський” та 31 колектив - “зразковий аматорський”. Бібліотечна мережа області нараховує 757 бібліотек, послугами яких скористалось понад 561 тис. читачів. У центрі уваги бібліотечних установ області - розширення інформаційних послуг для своїх користувачів. Користувачі обласної універсальної наукової бібліотеки ім.І.Франка мають безкоштовний доступ до вітчизняних та світових джерел інформації через мережу “Інтернет”, завдяки спільному проекту бібліотеки та Посольства США в Україні. Спільно з Міжнародним фондом “Відродження” та завдяки підтримці облдержадміністрації, реалізується Проект створення інформаційного порталу. Завершується робота з переведення інформації в електронну версію. У червні 2004 року до Дня захисту дітей завершено капітальний ремонт обласної дитячої бібліотеки, проведено внутрішні опоряджувальні роботи приміщення, придбано інвентар для бібліотеки . Активно діють в області музеї. В 11 державних і 76 громадських музеях області зберігається майже 190 тис. експонатів. В управлінні культури облдержадміністрації створено відділ з питань охорони культурної спадщини, який веде контроль за станом обліку, використання та збереження пам'яток культурної спадщини в області. Завдяки таланту відомих майстрів та творчої молоді обласного українського музично-драматичного театру ім.. І.Франка, обласної філармонії, обласного театру ляльок ім.. М.Підгірянки, обласного театру фольклору, масових свят і видовищ, а також Коломийського обласного драматичного театру, при підтримці органів державної влади культура Прикарпаття отримала можливість піднятися на вищий ступінь художнього розвитку. Відбулися гастролі колективів філармонії у Польщі, Угорщині, Італії, Луганській і Донецькій областях. Колектив Коломийського драмтеатру побував у Румунії з виставою “Земля”, приурочену відзначенню 140–ї річниці від дня народження Ольги Кобилянської у м.Сучаві Союзом українців Румунії. В області функціонує 54 початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, де навчаються 10259 учнів і працює 1451 викладач. Традиційними і популярними стали конкурси піаністів ім. В.Барвінського, “Водограй”, “ Концертино,“ “Танцює юнь Прикарпаття”, “ Весняні голоси”. Переможці обласних конкурсів і обдаровані діти беруть участь і здобувають перемогу у Всеукраїнських та Міжнародних творчих змаганнях, програмі Українського фонду культури “ Нові імена України”. Окрасою області є Брошнівська, Тисменицька школи мистецтв, Вигодська музична школа, Надвірнянська художня школа, навчальні заклади м. Івано-Франківська. За згаданий період нове приміщення отримала Косівська дитяча школа мистецтв. Для покращення матеріально-технічного забезпечення, на виконання Державної програми розвитку культури на період до 2007 року, діє розпорядження облдержадміністрації про програму розвитку культури області на вищезгаданий період. Цей документ забезпечить створення і оновлення матеріальної бази культури нашого регіону. Для комплексного виконання робіт із встановлення в закладах культури сучасної опалювальної системи, управління культури облдержадміністрації приступає до підготовки обласної програми “Теплий заклад 2005-2010 рр.” В усіх закладах культури заплановано виконати монтаж системи охоронної та пожежної сигналізації. У газифікованих закладах культури - перейти на локальне опалення. Управління культури облдержадміністрації свою роботу на таких основних напрямках: Зберегти інфраструктуру та кадровий потенціал закладів культури і мистецтв області, Забезпечити гідне представлення художніх колективів та виконавців на теренах нашої держави та в світовому культурному просторі, Створити умови для становлення і підтримки творчої молоді, Підтримувати заходи, що утверджують національні скарби традиційного народного мистецтва. Плануючи роботу на майбутнє, і надалі акцентуємо, що головним завданням у сфері розвитку народної творчості є збереження та розвиток усіх жанрів аматорського мистецтва. З цією метою будемо скеровувати зусилля на зростання виконавської майстерності колективів і виконавців, широко використовувати твори українських авторів, класичну спадщину, унікальні зразки фольклору, поліпшувати матеріально-технічну базу закладів культури. Ласкаво просимо на Івано-Франківщину, яка зачарує вас багатством збережених традицій, звичаїв, обрядів, професійним та аматорським мистецтвом!
Висновок Таким чином,підбивши підсумки цього реферату можна сказати,що потенціал для розвитку галузі найбільш відповідальної за духовне здоров'я нації досить значний . Позитивні тенденції для розвитку культури Прикарпатського краю значною мірою забезпечив Указ Президента України Л.Д.Кучми, яким 2003 рік був оголошений Роком культури. Його реалізація проходила так, що і в обласному центрі, і на місцях було винайдено можливості матеріально підкріпити розвиток культури в області. Доказом успішного поступу галузі культури, добре налагодженої співпраці на благо культури голови облдержадміністрації М.Вишиванюка та голови обласної ради В.Бруса є виступ митців Івано-Франківщини з програмою “Різдво в Карпатах”, яка відбувалась в рамках проведення Всеукраїнського огляду народної творчості. Збережена автентика та професіоналізм виконавців зібрали чимало позитивних відгуків від ЗМІ України та зарубіжжя. Якісно сприяли утвердженню засад духовності культурно-мистецькі заклади області. Зараз в області нараховується 738 закладів культури клубного типу, 56 дитячих шкіл естетичного виховання, 5 театрально-концертних установ, 12 державних і 70 громадських музеїв, 4 театри , обласна філармонія, інститут культури Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, Івано-Франківське музичне училище ім. Д.Січинського, Калуське училище культури, Науково-методичний центр культури Прикарпаття, 3 парки культури. При клубах функціонують 3687 художніх колективів.. Культура України ще довго буде нашим найбільш бажаним експортним продуктом, значний потенціал якого нещодавно зафіксований європейською перемогою співачки, уродженки Рогатинщини Руслани Лижичко. Яскраво і колоритно можна це побачити на прикладі збережених традицій етнографічних груп Івано-Франківщини. Розвиток культури і мистецтва Прикарпаття тісно пов'язаний з історією й діяльністю обласних установ та мистецьких закладів, більшість яких була створена у 40 роках минулого століття. Саме тут сформувалися провідні мистецькі колективи - трупа обласного музично-драматичного театру ім.І.Франка, Державний гуцульський ансамбль пісні і танцю, камерний оркестр обласної філармонії, симфонічний оркестр та інші колективи Івано-Франківського музичного училища ім.Д.Січинського, Калуського училища культури. Мистецьку славу краю примножують народні артисти України Христина Фіцалович, Петро Терпелюк, Петро Князевич, Михайло Кривень, Богдан Сташків, заслужені діячі мистецтв України Михайло Сливоцький, Анатолій Грицан, Олександр Семенюк, Михайло Мокрецький, заслужені артисти України Роман Іваницький, Жанна Добряк-Готв”янська, Олег Герета та багато інших. В області проводиться послідовна політика підтримки культури. Засновано такі обласні премії для діячів культури і мистецтва : імені Василя Стефаника – в галузі літератури; імені Віталія Смоляка – в галузі театрального мистецтва, імені Ярослава Лукавецького – в галузі образотворчого мистецтва, імені Дениса Січинського – в галузі музичного мистецтва. Список використаної літератури: 1 Баженов Ю.М., Комар А.Г. Соціальна географія України .-М.:2004. 2 Белинович М.С. Енциклопедія економічних ресурсів. –М.: -1991. 3 Волк А.І. Матеріали для студентів вищої форми навчання. –К.: -1997. 4 Волков В.І., Устинов М.А. Культура і мистецтво Івано- Франківщини. –М.: -1989. 5 Культура Прикарпаття /Під ред. Г.И. Горчакова. –М.: -1996. 6 Горчаков Г.І.Розміщення продуктивних сил. .- М.: -1986. 7 Деркс А.Й., Пономарёв І.І.Національна географія світу . –К.: -1988.
Рефераты по информатикеЗМІСТ 1. Техніка безпеки. 2. Набір довільного тексту. 3. Повторення (вивчення) основних розділів текстового редактора Word. 4. Демонстрація знання
Оценок: 409 (Средняя 5 из 5)
Специалисты RetsCorp работают в digital-сфере более 7 лет. За это время мы разработали более 500+ успешных проектов. Основываясь на своем опыте и знании рынка, мы с уверенностью можем сказать, что будет работать, а что — нет. Заказывая создание лендинга для бизнеса в нашей студии, вы получаете работающие решения, необходимые именно вашему бизнесу.
Сотрудничая с нами, вы будете не клиентом, а нашим партнером. Благодаря этому мы будем развивать ваш бизнес как собственный. Мы так же как и вы заинтересованы в успехе проекта, поскольку ваша успешность будет нашей рекламой.