Національний банк України та його операції

Емісія грошей — одна з найдавніших функцій центральних банків. Вона охоплює емісію готівкових грошей для забезпечення касових банківських операцій з метою обслуговування клієнтів та емісію грошей банківського обороту, створених при кредитуванні центральними банками комерційних банків і уряду.
Згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" НБУ належить право:
• випускати національні грошові знаки за рішенням Верховної Ради України;
• визначати вид національних грошових знаків;
• визначати номінал національних грошових знаків;
• встановлювати відмінні ознаки національних грошових знаків;
• визначати систему захисту національних грошових знаків;
• регулювати кількість грошей, що перебувають в обігу.
Крім того, НБУ належить монопольне право на випуск в
обіг грошей.
Право НБУ на випуск національних грошових знаків, визначення їхнього виду, номіналу, відмінних ознак і систем захисту практично реалізоване в процесі запровадження грошової реформи 1996 року, коли було введено в обіг нову національну грошову одиницю України — гривню.
На сучасному етапі емісію грошей НБУ здійснює переважно в процесі кредитування комерційних банків та уряду. При цьому забезпеченням грошей, випущених в обіг, можуть бути:
• державні цінні папери;
• комерційні векселі;
• власні боргові зобов'язання банків та уряду;
• золотовалютні резерви.
В Україні в загальному обсязі грошової маси переважає готівка. На використання переважно готівки підприємства та


організації підштовхує невизначеність перспектив економічного розвитку, непередбачуваність урядових рішень, неефективність податкової політики та контролю за діяльністю суб'єктів господарювання.
Регулювання готівкового грошового обігу з боку НБУ на практиці зводиться до регламентації:
• касових операцій об'єктів господарювання;
• касових операцій комерційних банків;
• готівкових платежів громадян;
• емісійно-касових операцій установ НБУ.
Основні принципи організації готівкового грошового обігу
суб'єктів господарювання визначено нормативними актами НБУ, передусім "Порядком ведення касових операцій у народному господарстві України" (від 13.10.97, № 334) та Інструкцією № 4 "Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України" (від 13.10.97, № 335):
• суб'єкти господарювання, що мають поточні рахунки в банку, зобов'язані зберігати свої кошти в установах банків;
• міжгосподарські розрахунки можна проводити як у безготівковій, так і в готівковій формі;
• проводячи готівкові розрахунки, підприємство-бенефіціар обов'язково має надавати підприємству-платнику документ, що підтверджує витрату останнім готівки для здійснення платежу;
• суб'єкти господарювання мають право здійснювати платежі готівкою як за рахунок коштів, одержаних у банку, так і за рахунок власної готівкової виручки від реалізації;
• готівкову виручку від реалізації можна використовувати в необхідній кількості для забезпечення статутної та господарської діяльності, крім виплат на заробітну плату та інших платежів, пов'язаних з оплатою праці, а також виплати дивідендів. Ці витрати суб'єкти господарювання мають покривати лише за рахунок коштів, одержаних у банку;
• банки повинні видавати готівку суб'єктам господарювання на цілі, зазначені в грошовому чеку, не вимагаючи подання обгрунтувальних документів і розрахунків;
• банки видають готівку суб'єктам господарювання тільки в межах наявного залишку коштів на їхніх рахунках;
• зберігання готівки в касах суб'єктів господарювання допускається в межах установлених банком чи самим клієнтом лімітів залишку готівки в касах на кінець операційного дня. Ліміти визначають з ураху- ванням характеру діяльності підприємства, обсягу касових оборотів, віддаленості від установи банку, терміну й порядку інкасації, графіка заїзду інкасаторів та ін.;
• понадлімітні залишки готівки суб'єкти господарювання зобов'язані здавати в установи банків для зарахування на їхні рахунки. Порядок і терміни здавання готівки встановлює банк, який обслуговує відповідне підприємство. При цьому інкасувати кошти можна безпосередньо в банк готівкою, розрахунковими чеками або переказами через підприємства Міністерства зв'язку;
• понадлімітні готівкові залишки в касах суб'єктів господарювання допускаються тільки в дні виплати заробітної плати та прирівняних до неї платежів.
З метою дотримання перелічених основних принципів організації готівкового грошового обігу в народному господарстві НБУ встановлює порядок:
• функціонування каси — спеціального приміщення для проведення касових операцій;
• приймання, зберігання та видачі готівки через каси суб'єктів господарювання;
• оформлення касових документів;
• ведення касової книги;
• терміни здавання грошової виручки в банк;
• витрачання грошей безпосередньо з готівкової виручки;
• лімітування готівкового залишку в касах підприємств та організацій;
• розрахунків готівкою між суб'єктами господарювання;
• контролю за дотриманням касової дисципліни.
Основні принципи організації касових операцій комерційними банками визначено Інструкціями НБУ № 1 "З організації емісійно-касової роботи в установах банків України" (від 07.07.94, № 129) та № 4 "Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України" (від 13.10.97, № 335):
• для роботи з готівкою комерційні банки повинні мати операційну касу, до якої можуть входити прибуткові, видаткові, прибутково-видаткові, вечірні каси, каси перерахування грошей, каси розміну, каси обміну грошей;
• усю готівку, що надходить до операційної каси банку, до кінця операційного дня потрібно прибуткувати й зарахувати на відповідний рахунок у день її надходження;
• банки повинні видавати готівку клієнтам, які мають у даній установі банку рахунки, тільки в межах наявного залишку коштів на цих рахунках;
• банки мають раціонально організовувати грошовий обіг через каси, а саме: задовольняти потреби клієнтів у готівці за рахунок надходжень до операційної каси;
• установи банків, що мають надлишок готівки, повинні вилучати його з операційної каси й передавати до оборотної каси регіонального управління НБУ (власними силами за оголошеннями про внесення готівки або через інкасаторів НБУ) або ж продавати його своїм установам чи іншим комерційним банкам. При цьому суму коштів у розмірі надлишку готівки, яку вилучають з операційної каси, зараховують на кореспондентський рахунок цього комерційного банку в НБУ;
• установи банків, що потребують підкріплення операційної каси, мають право переміщувати готівку з оборотних кас регіональних управлінь НБУ (власними силами на основі платіжних доручень або через інкасаторів НБУ) чи купляти готівку в своїх установах або в установах інших комерційних банків. При цьому суму коштів у розмірі підкріплення операційної каси списують з кореспондентського рахунку цього комерційного банку.
3 метою дотримання перелічених принципів організації касових операцій у комерційних банках НБУ встановлює порядок:
• функціонування операційних кас комерційних банків;
• оформлення касових документів;
• ведення касових журналів;
• експертизи грошових білетів і монет;
• касового обслуговування установ комерційних банків регіональними управліннями НБУ;
• інкасації грошової виручки;
• дотримання касової дисципліни;
• прогнозування касових операцій комерційних банків;
• підкріплення операційних кас комерційних банків і вилучення готівкового надлишку з операційних кас.
Особливе місце в забезпеченні касового обслуговування своїх клієнтів і в управлінні власними касовими операціями посідає складання прогнозного розрахунку касових оборотів банку на кожен наступний квартал. У прогнозному розрахунку банки визначають джерела та обсяги надходжень готівки до банківських кас (за приходом роз- рахунку), а також цільове спрямування та обсяги видачі готівки з банківських кас (у видатковій частині розрахунку).
Приход
1. Надходження торгової виручки.
2. Надходження виручки від усіх видів транспорту.
3. Надходження квартирної плати та комунальних платежів.
4. Надходження виручки видовищних підприємств.
5. Надходження виручки підприємств побутового обслуговування.
6. Надходження на рахунки колективних сільськогосподарських підприємств.
7. Надходження на рахунки за вкладами громадян.
8. Надходження від підприємств зв'язку.
9. Інші надходження.
10. Купівля готівки комерційними банками.
11. Підкріплення оборотної каси з резервних фондів.
Видатки
1. Видачі на оплату праці, грошові виплати й заохочення, інші виплати, що не входять до складу фонду оплати праці.
2. Видачі на закупівлю сільськогосподарських продуктів.
3. Видачі з рахунків колективних сільськогосподарських підприємств.
4. Видачі на виплату пенсій, допомог і страхових відшкодувань.
5. Видачі з рахунків за вкладами громадян.
6. Видачі підкріплень підприємствам зв'язку.
7. Продаж готівки комерційними банками.
8. Перерахування з оборотної каси до резервних фондів.
Базою для постатейного прогнозування обсягу готівкових надходжень і видач є касові заявки підприємств та організацій, яких обслуговує ця установа комерційного банку. Термін подання касової заявки банк визначає під час укладення договору на розрахунково-касове обслуговування (звичайно заявки слід подавати за 55-60 днів до початку кварталу, на який складають прогнозний розрахунок).
Прогнозуючи надходження торгової виручки, виходять із загального обсягу товарообороту, від якого віднімають неінкасовану виручку. Решту виручки має бути здано безпосередньо до банку готівкою та розрахунковими чеками або переказано торговельними організаціями на свої рахунки в банку через підприємства зв'язку. У прогнозному розрахунку беруть до уваги тільки суму торгової виручки, яку буде здано безпосередньо до банку готівкою.
Прогнозуючи надходження до каси банку від транспортних, видовищних підприємств, підприємств побутового обслуговування та колективних сільськогосподарських підприємств, виходять з обсягу надання платних послуг і реалізації продукції, з якого виключають готівкові витрати безпосередньо з виручки.
Прогнозуючи надходження квартирної плати та комунальних платежів, виходять із суми доходів комунальних підприємств, яку зменшують на суму комунальних платежів, що надходять у безготівковій формі.
Прогнозуючи видачі на оплату праці, виходять із фонду оплати праці, який зменшують на суму перерахувань у безготівковій формі й коригують залежно від сум видач заробітної плати за вихідні дні за термінами, що припадають на інші квартали.
Прогнозуючи видачі на виплату пенсій, допомог і страхових відшко- дувань, із їхньої загальної суми виключають податки, що їх утримують, коли виплачують допомоги за тимчасовою непрацездатністю, а також суми бюджетних асигнувань на покриття поштових витрат, коли пенсії виплачують через підприємства зв'язку.
Видачі на закупки сільськогосподарської продукції прогнозують, виходячи з вартості цієї продукції, яку закупляють у населення.
У прогнозному розрахунку операції підприємств зв'язку відбивають у вигляді сальдо: якщо у підприємств зв'язку обсяги операцій з приймання готівки переважають над видачею, то в прогнозному розрахунку буде надходження від підприємств зв'язку (позаяк готівковий залишок вони повинні здавати до банку). А якщо видачу готівки проводитимуть у більших обсягах, ніж запрогнозовано її надходження, то підприємства зв'язку звертатимуться до банку за підкріпленням. У такому разі в прогнозному розрахунку касових оборотів комерційного банку плануватимуть видачі підкріплень підприємствам зв'язку.
Загалом перевищення прибуткової частини прогнозного розрахунку касових оборотів банку над видатками означає, що в банківські каси надійде грошей більше, ніж того вимагатиме забезпечення потреби в готівці. Унаслідок цього сума касової готівки в банку на кінець кварталу, на який складають прогноз, збільшиться порівняно із сумою готівки на початок кварталу. Готівковий надлишок має бути вилучений з обороту, тому банк прогнозуватиме у видатковій частині продаж готівки іншим комерційним банкам або своїм установам. Якщо попиту на надлишок готівки нема, її потрібно переміщати в оборотні каси регіональних управлінь НБУ.
Перевищення видатків над приходною частиною означає, що до каси банку надійде грошей менше, ніж потрібно для видачі у кварталі, на який складають прогноз. Тому банк муситиме використовувати гроші, наявні в касі на початок кварталу. Якщо їх не вистачає, виникає потреба підкріпити операційну касу. Тому банк прогнозуватиме купівлю готівки у своїх установ чи установ комерційних банків. Якщо такого джерела не буде, операційну касу можна підкріпити з оборотної каси регіонального управління НБУ.
Основні принципи організації емісійно-касових операцій в установах НБУ викладено в Інструкції НБУ № 1:
• для оновлення готівкової маси в обігу та забезпечення грошового обігу білетами й монетами різного номіналу НБУ створює резервний фонд банкнот і монет у Центральному сховищі та запаси готівки в регіональних управліннях НБУ;
• для проведення касових операцій установи НБУ мають оборотні каси;
• з оборотних кас установи НБУ проводять операції з метою підкріплення операційних кас комерційних банків відповідно до їхніх заявок. При цьому готівку комерційним банкам видають тільки після того, як вони здійснять оплату з кореспондентського рахунку;
• установи НБУ самостійно визначають розмір готівкового залишку в оборотній касі на кінець операційного дня;
• якщо готівки в оборотній касі недостатньо, установи НБУ, щоб забезпечити нормальне касове обслуговування комерційних банків регіону, переміщують кошти з грошових сховищ (підкріплення оборотної каси);
• у кінці операційного дня готівковий надлишок вилучають з оборотної каси й зараховують до сховища;
• підкріплення готівкових запасів у сховищах регіональних управлінь здійснюють за письмовим розпорядженням управління організації роботи з готівкою Департаменту готівкового грошового обігу НБУ відповідно до заявки;
• грошові сховища регіональних управлінь підкріплюють з оборотної каси НБУ.
Для всіх своїх установ НБУ запроваджує єдиний порядок:
• функціонування оборотних кас і грошових сховищ;
• встановлення лімітів оборотних кас;
• підкріплення оборотних кас і сховищ;
• оформлення касових документів;
• вилучення з обігу зношених і фальшивих грошових знаків;
• касового обслуговування комерційних банків;
• інкасації виручки, перевезення й пересилання цінностей;
• забезпечення збереження цінностей;
• дотримання емісійно-касової дисципліни;
• ревізії цінностей.
Національний банк України — організатор міжбанківських розрахунків. Згідно з Положенням НБУ "Про міжбанківські розрахунки в Україні" (від 08.10.98, № 414), розрахунки між банківськими установами в Україні можна здійснювати, використовуючи:
• прямі кореспондентські відносини між банками;
• власну внутрішньобанківську платіжну систему;
• систему розрахункових палат НБУ.
Прямі кореспондентські відносини між вітчизняними банками допускаються з дозволу НБУ тільки в разі, якщо один банк за дорученням іншого виконує на постійній основі окремі операції.
Як власна внутрішньобанківська платіжна система в розрахунках між філіями багатофілійних банків використовуються розрахунки через систему міжфілійних оборотів (МФО).
І прямим кореспондентським відносинам, і розрахункам через систему МФО властивий один суттєвий недолік: вони знімають ресурсне обмеження на депозитну емісію комерційних банків. Тому об'єктивно в розрахунках між вітчизняними банками найширше використовують розрахунки через систему розрахункових палат НБУ із застосуванням системи електронних платежів (СЕП). Розрахункова палата НБУ побудована за дворівневим принципом:
на першому рівні — Центральна розрахункова палата (ЦРП), підпорядкована безпосередньо центральному апарату;
на другому рівні — регіональні розрахункові палати (РРП), які є підрозділами регіональних управлінь НБУ.
Для проведення розрахунків комерційним банкам, крім кореспондентських рахунків, відкритих в операційному управлінні, у РРП відкривають технічні кореспондентські рахунки.
На технічних рахунках відбивають усі платежі, проведені певним комерційним банком за його зобов'язаннями й за дорученням клієнтів, а також суми всіх надходжень, що їх перераховують інші банки на користь цього банку чи його клієнтів.
За результатами дня обороти, проведені на технічних рахунках, загальними сумами відбивають на кореспондентському рахунку, відкритому в операційному управлінні.
Для проведення цих операцій з 1994 р. використовують систему електронних міжбанківських розрахунків (систему електронних платежів), основними складовими якої є:
• програмно-технічний комплекс;
• електронна пошта;
• засоби захисту інформації.
Програмно-технічний комплекс побудовано за трирівневим принципом.
1. На рівні комерційних банків використовують програмно-технічний комплекс АРМ-3 (автоматизоване робоче місце), який забезпечує перевірку пакетів електронних розрахункових документів, підготовлених банком, обмін документами, передачу та захист від несанкціонованого втручання.
2. На рівні РРП використовують програмно-технічний комплекс АРМ-2, який забезпечує обмін електронними розрахунковими документами між РРП і банками, ведення технічних кореспондентських рахунків, передачу результатів розрахунків на кінець робочого дня до РУ НБУ, обмін інформацією з ЦРП і захист інформації від несанкціонованого втручання.
3. На рівні ЦРП НБУ використовують програмно-технічний комплекс АРМ-1, який забезпечує захист інформації від несанкціонованого втручання, перевірку правильності та узгодженості функціонування РРП, а також надання звітної інформації в системі загалом.
Електронна пошта НБУ — це система організаційно-технічних і програмно-технічних засобів, що забезпечують інформаційну взаємодію між окремими установами банків, а також між установами банків та їхніми безпосередніми клієнтами. В основу електронної пошти покладено електронний розрахунковий документ, що містить встановлені реквізити й несе інформацію про перерахування коштів. При передачі інформації електронною поштою та її зберіганні на магнітних носіях електронний розрахунковий документ набуває вигляду окремого файла.
Отже, всі операції за міжбанківськими розрахунками між ЦРП і РРП здійснюються з використанням електронних розрахункових документів, які передаються електронною поштою у вигляді файлів через АРМ-1. Так само здійснюються операції між РРП і комерційними банками, але через АРМ-2 (між окремими РРП) та АРМ-3 (між РРП і комерційними банками). Інформацію між окремими банками й клієнтами можна передавати як із використанням АРМ "Клієнт-банк" у вигляді електронних розрахункових документів, так і за допомогою платіжних і розрахункових документів на паперових носіях (платіжні доручення, вимоги-дору- чення, чеки, акредитивні заяви, векселі, платіжні вимоги).
Схематично міжбанківські розрахунки через систему СЕП можна зобразити так (на прикладі виконання банком платежів за дорученням клієнта, якщо контрагентів за угодою обслуговують комерційні банки різних регіонів):
Схема здійснення міжбанківських розрахунків через систему СЕП
НБУ
7 8
* ЦРП
Е Л Е
К П
РУ НБУ к О РУ НБУ
ОПЕРУ РРП — Т Ш І—* ррп ОПЕРУ
О Т н А
1__І
Покупець (платник) — 2 Постачальник
клієнт комерційного 1 (бенефіціар) — клієнт
банку "А" > комерційного банку
ч "Б"
ТЕХНІКА ЗДІЙСНЕННЯ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ
1. Постачальник і покупець укладають договір на поставку продукції, виконання робіт чи надання послуг і обумовлюють форму безготівкових розрахунків (наприклад, платіжними дорученнями).
2. Постачальник відвантажує продукцію, виконує роботу чи надає послуги.
3. Покупець передає банку "А" платіжне доручення на оплату одержаних товарів, виконання робіт чи надання послуг (на паперових або електронних носіях у вигляді файлів через АРМ "Клієнт-банк").
4. Комерційний банк "А" списує кошти відповідно до платіжних доручень з поточного рахунку свого клієнта-покупця і передає йому виписку з особового рахунку.
5. Проведену операцію відображають на технічному кореспондентському рахунку банку "А", відкритому в РРП.
6. 10. На кореспондентському рахунку, відкритому в ОПЕРУ РУ НБУ, відображають обороти, здійснені протягом операційного дня.
7. 8. Проводять операції, пов'язані зі списанням коштів з кореспондентського рахунку в комерційному банку "А" й зарахуванням їх на кореспондентський рахунок у комерційному банку "Б", і відображають їх у ЦРП.
9. Відображають операцію на технічному кореспондентському рахунку в банку "Б".
11. Комерційний банк "Б" зараховує кошти на поточний рахунок свого клієнта-постачальника і передає йому виписку з особового рахунку.
Національний банк України як головний банкір для банків другого рівня визначає правила функціонування міжбанківського ринку кредитів в Україні й порядок одержання кредитів в установах НБУ як кредитора в останній інстанції.
Кредитні операції НБУ об'єктивно не обмежуються сумою акумульованих кредитних ресурсів: як банк першого рівня він видає кредити на емісійному рівні, незалежно від стану пасивної частини свого балансу на день видачі. Ці кошти вилучають з обороту за умови повної або часткової сплати комерційними банками кредитів, одержаних у НБУ, сплати відсотків за ці кредити, а також купівлі комерційними банками державних цінних паперів.
Комерційний банк, щоб одержати кредит, має виконати певні вимоги НБУ, серед яких:*
обов'язкова реєстрація та одержання ліцензії на здійснення банківської діяльності;
• обов'язкове функціонування на банківському ринку не менше одного року;
• дотримання економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність в Україні;
• дотримання визначеного порядку обов'язкового резервування;
• дотримання встановлених правил ведення та подання до НБУ бухгалтерської звітності.
На початку своєї діяльності НБУ проводив селективну політику адресного кредитування комерційних банків, а з середини 1994 р. відмовився від неї й почав організовувати кредитні аукціони.
Кредитні аукціони проводять після попереднього повідомлення про це комерційних банків із зазначенням дати, умов проведення, терміну, мінімальної суми кредиту й стартової відсоткової ставки за користування ним. З 1996 р. кредити через кредитні аукціони почали надавати за умови забезпечення активів заставою чи поручництвом третьої особи.
На кредитному аукціоні заявки задовольняються в міру зниження запропонованої в них відсоткової ставки, починаючи від найнижчої і до вичерпання запропонованого обсягу кредитів, досягнення встановленої стартової відсоткової ставки чи задоволення всіх заявок.
Комерційні банки, заявки яких задоволено, укладають з РУ НБУ кредитний договір, після чого кошти перераховують на кореспондентський рахунок банку-позичальника.
З кінця 1996 р. НБУ починає видавати комерційним банкам ломбардний кредит — короткостроковий кредит під заставу державних цінних паперів.
Ломбардний кредит надають на термін до 10 днів у межах виділеного для кожного РУ НБУ ліміту кредитування. Загальна сума заборгованості конкретного комерційного банку за ломбардними кредитами не повинна перевищувати 75% вартості портфеля цінних паперів, переданих під заставу.
Як забезпечення кредиту приймають внесені до ломбардного списку облігації внутрішньої державної позики, до яких немає претензій і термін сплати яких не збігається з терміном користування кредитом.
Рішення надати кредит ухвалює РУ НБУ на підставі необхідних документів, поданих комерційним банком (заява, картка із зразками підписів осіб, які мають право на підписання документів, строкове зобов'язання й доручення на право реалізації заставлених цінних паперів). Комерційний банк укладає з РУ НБУ кредитний договір, після чого емісійно-кредитний департамент НБУ блокує на рахунку ДЕПО в НБУ портфель цінних паперів, переданих під заставу, на час користування кредитом. Далі кошти в розмірі наданого ломбардного кредиту перераховують на кореспондентський рахунок комерційного банку.
Після погашення кредиту й відсотків за ним емісійно-кредитний департамент розблоковує рахунки ДЕПО комерційного банку і надає право вільного обігу ОВДП, що були предметом застави.
Якщо коштів на кореспондентському рахунку недостатньо чи зовсім немає, кредит погашають коштами від реалізації цінних паперів, переданих під його забезпечення (згідно з дорученням комерційного банку).
Проводячи розрахунково-кредитне обслуговування комерційних банків, Національний банк України воднораз здійснює нагляд за їхньою діяльністю. Мета банківського нагляду — захищати інтереси вкладників і забезпечувати стабільність та ефективність роботи окремих банків і банківської системи загалом. Основні завдання банківського нагляду такі:
• перевіряти відповідність діяльності банківських установ чинному законодавству та вимогам нормативних актів НБУ;
• оцінювати ступені ризику операцій окремих банків, їхніх угруповань і секторів;
• перевіряти стан ліквідності банків;
• контролювати й аналізувати прибутковість банківських операцій, структуру доходів і видатків;
• сприяти розвитку конкуренції й підвищенню конкурентоспроможності окремих банківських установ;
• своєчасно виявляти "проблемні" банки й недоліки в роботі банківського сектора загалом.
Основні форми банківського нагляду:
• реєстрація банківських установ і видача їм ліцензій на здійснення банківської діяльності;
• контроль за дотриманням економічних нормативів, що регулюють діяльність комерційних банків;
• інспектування комерційних банків і ревізія їхньої діяльності.
Безпосередньо функції органів банківського нагляду в НБУ виконують такі підрозділи:—
управління реєстрації та ліцензування комерційних банків реєструє комерційні банки, видає ліцензії на здійснення банківської діяльності (вступний контроль);
— управління безвиїзного нагляду збирає, аналізує й узагальнює інформацію щодо дотримання банками економічних нормативів, які регулюють їхню діяльність (попередній контроль);
— управління інспектування банків безпосередньо перевіряє діяльність банків на місці (поточний контроль);
— управління роботи з "проблемними" банками розробляє і вживає заходів організаційного зміцнення й фінансового оздоровлення "проблемних" банків (поточний контроль);
— управління координації з питань банківського нагляду розробляє і вдосконалює методологію банківського нагляду.
Органи банківського нагляду НБУ мають такі повноваження:
• вимагати потрібну інформацію;
• перевіряти звітність на місці;
• застосовувати санкції відповідно до чинного законодавства.
Згідно з Інструкцією "Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків" (від 14.04.98, № 141), останні мають щодня подавати до НБУ баланс і звіт про відкриту валютну позицію, а щомісяця таку інформацію:
• баланс;
• звіт про дотримання економічних нормативів;
• балансовий звіт;
• звіт про кредитний портфель;
• звіт про залишки за депозитами;
• звіт про дотримання нормативів відкритої валютної позиції.
З метою приведення діяльності комерційних банків у відповідність із нормами чинного законодавства та власними нормативними актами НБУ може вживати до них примусових і непримусових заходів впливу.
Непримусових заходів впливу вживають до комерційних банків у разі незначного підвищення рівня ризику й незначного рівня фінансових проблем. Реакція комерційних банків на ці заходи має добровільний характер. Такі заходи можуть обмежуватися:
а) листом комерційного банку із зобов'язанням розв'язати проблеми, що виникли, й усунути недоліки. Лист містить перелік конкретних заходів, яких зобов'язується вжити комерційний банк;
б) письмовим попередженням органів банківського нагляду про можливість вжити до комерційного банку примусових заходів впливу.
Примусових заходів впливу НБУ вживає до комерційних банків, діяльність яких позначена високим рівнем ризику і які:
• порушують чинне законодавство, чинні нормативи, що регулюють їхню діяльність, а також порядок, терміни й технологію виконання банківських операцій;
• допускають несанкціоновану емісію;
• не виконують нормативних актів НБУ;
• не подають звітності чи подають недостовірну звітність;
• створюють ситуацію, що загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку, і діяльність яких збиткова чи перешкоджає діям антимонопольного характеру й праву клієнта вільно обирати банк.
До примусових заходів впливу відносять:
• підвищення норм обов'язкових резервів;
• відкликання ліцензії на здійснення окремих чи всіх банківських операцій;
• стягнення штрафу в розмірі неправомірно одержаного доходу;
• усунення керівництва комерційного банку від управління;
• призначення тимчасової адміністрації для управління комерційним банком;
• реорганізацію чи ліквідацію комерційного банку.
Рішення стосовно вжиття будь-якого заходу примусового впливу приймається Правлінням НБУ і оформлюється постановою, за винятком штрафу, який стягують у претензійно-позовному порядку.
Кредитно-розрахункове обслуговування уряду передбачає виконання певних операцій:
• касове обслуговування державного бюджету;
• обслуговування державного боргу;
• кредитування держави в особі уряду.
До операцій з касового обслуговування державного бюджету відносять:
• ведення рахунків урядових установ;
• акумулювання податків, що надходять на ці рахунки;
• здійснення платежів з цих рахунків за дорученням Міністерства фінансів (Державного Казначейства).
У світовій практиці застосовують різні системи касового виконання бюджету:
• банківську;
• казначейську;
• мішану.
Згідно з Законом України "Про банки та банківську діяльність" (ст. 14), НБУ організовує і здійснює через банківську систему касове виконання державного бюджету.
До 1 липня 1993 р. в Україні діяв порядок касового виконання державного бюджету, що склався ще за часів СРСР. Суть цього порядку полягала в різних схемах фінансування місцевих і державного бюджетів. Місцеві бюджети виконувалися в межах доходів, які реально надійшли, а виконання державного бюджету грунтувалося на принципі авансування видатків на кредитній основі.
Бюджетні рахунки організацій, що фінансувалися з державного бюджету України, були, по суті, активними (кредитними), за якими здійснювалося фінансування видатків державного бюджету за рахунок кредитних ресурсів комерційних банків. Такий порядок виконання державного бюджету, розрахований на систему єдиного банку, підривав основи ліквідності комерційних банків як самостійних юридичних осіб. Комерційні банки не мали таких ресурсів, які задовольняли б потребу в авансуванні державних видатків в умовах постійного зростання дефіциту державного бюджету. Тому комерційні банки стали альтернативними НБУ емісійними центрами, допускаючи безресурсну кредитну емісію і здійснюючи міжбанківські розрахунки незалежно від обсягу вільних кредитних ресурсів. У розмірі кредитної емісії оформлялася заборгованість Міністерства фінансів перед НБУ.
Цю проблему було розв'язано із запровадженням у другій половині 1993 р. нового порядку виконання державного бюджету, який виключив автоматизм у кредитуванні державного бюджету. Фінансування почали здійснювати в межах доходів, що реально надійшли. Право на одержання кредиту в разі касового розриву у виконанні державного бюджету лишилося за Міністерством фінансів, але реалізовували його індивідуально укладанням кредитного договору з банком. Отже, державний бюджет почали виконувати за схемою, аналогічною схемі виконання місцевих бюджетів.
Основні недоліки банківської системи касового виконання державного бюджету такі:
• низька ефективність (у зв'язку із зустрічним рухом коштів і осіданням певної частини їх на проміжних ланках);
• слабкий контроль за виконанням бюджету (через те, що ні НБУ, ні комерційні банки не виконують функцій контролю за використанням бюджетних коштів і оперативного управління ними).
З метою підвищення ефективності управління бюджетними коштами і якості контролю за виконанням державного бюджету Кабінет Міністрів України та НБУ своєю Постановою № 13 від 14.01.97 "Про впровадження казначейської системи виконання державного бюджету" запровадили казначейську систему виконання державного бюджету.
Із запровадженням казначейської системи касового виконання державного бюджету повноваження учасників бюджетного процесу певною мірою змінилися:
• банки почали здійснювати лише розрахунково-касове обслуговування органів Державного казначейства України (ДКУ);
• на органи ДКУ покладено функції контролю за виконанням державного бюджету та оперативне управління бюджетними коштами.
Розрахунково-касове обслуговування органів ДКУ зводиться до виконання уповноваженими банками таких операцій:
• відкриття, закриття та переоформлення банківських рахунків ДКУ та іншим бюджетним установам і організаціям;
• проведення розрахункових операцій у межах реально наявних коштів за дорученням ДКУ чи бюджетної установи;
• забезпечення своєчасного і повного зарахування коштів на рахунок ДКУ та інших установ, що використовують кошти державного бюджету;
• здійснення касових операцій ДКУ з приймання та видачі готівки. її видають за умови, якщо банк одержує від органів ДКУ доручення на відрахування встановлених загальнодержавних податків і зборів від заробітної плати. Розпорядники бюджетних коштів одержують готівку на цілі, передбачені в їхніх кошторисах доходів і видатків на підставі належно оформленого грошового чека в межах реального залишку грошових коштів на бюджетному рахунку власника чека;
• здійснення операцій з купівлі ОВДП на первинному аукціоні з обов'язковим подальшим їхнім розміщенням.
Державний борг поділяють на внутрішній і зовнішній.
Внутрішній борг — це величина, похідна від стану державного бюджету. У разі виникнення дефіциту державного бюджету держава в особі уряду виходить на внутрішній ринок з метою позичити кошти в юридичних і фізичних осіб та в центрального банку.
У країнах із розвиненою ринковою економікою роль головного утримувача державного боргу виконують саме центральні банки. Однак це, як правило, не означає, що вони безпосередньо кредитують уряд з метою покриття дефіциту державного бюджету. Центральні банки цих країн є основним кредитором уряду, купуючи державні цінні папери.
Конкретний механізм обслуговування внутрішнього державного боргу залежить від ступеня незалежності центрального банку. Банки, повністю залежні від уряду (так звані "кишенькові"), звичайно використовують для покриття дефіциту державного бюджету механізм видачі прямих касових кредитів. Такий механізм застосовувався в СРСР. В Україні він існував до 1993 р., коли державні видатки здійснювалися за принципом авансування на кредитній основі.
У структурі внутрішнього державного боргу України головним джерелом сплати цього боргу є кредити НБУ. Основу цієї частини боргу становлять прямі касові кредити, що практикувалися до 1995 р., кредити на покриття внутрішнього державного боргу та фінансування державних програм.
У структурі кредитів НБУ кредити уряду займали в ті роки близько 50% загального обсягу, що свідчить про нераціональне використання позичкового фонду країни, позаяк ці кредити являють собою вкладення у невиробничу сферу.
У 1995 р. НБУ зробив перші кроки до раціональнішого використання позичкового фонду — намітився перехід від безпосереднього надання кредитів уряду до безлімітного фінансування державного бюджету шляхом випуску й розміщення державних цінних паперів. У такий спосіб внутрішній державний борг почали оформляти державними цінними паперами.
Основними операціями НБУ з обслуговування державного боргу стали:
• емісія державних цінних паперів;
• розміщення державних цінних паперів на вторинному ринку;
• придбання державних цінних паперів для власного портфеля;
• обслуговування зовнішнього фінансування дефіциту державного бюджету.
Як агент уряду НБУ випускає короткострокові облігації внутрішньої державної позики відповідно до умов їхнього випуску та розміщення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України.
Функції генерального агента НБУ виконує на підставі договору з Міністерством фінансів України. Продаж ОВДП на первинному ринку проводять у таких формах:
• аукціон з оголошенням обсягу ОВДП, виставлених на продаж;
• аукціон без оголошення обсягу ОВДП, виставлених на продаж;*
продаж з оголошенням обсягу реалізації ОВДП за фіксованими цінами, встановленими на попередньому аукціоні.
На торгах, що їх проводить НБУ, облігації внутрішньої державної позики купують установи комерційних банків і небанківські фінансові установи.
Комерційні банки та їхні філії допускаються до участі в аукціонах за умови, якщо вони укладуть договір про депозитарне та інформаційне обслуговування операцій з облігаціями й набудуть статусу депонента депозитарію НБУ.
ОВДП розміщують у вигляді електронних торгів з використанням телекомунікаційної мережі передачі даних. Усі учасники торгів одержують на підставі угоди програмно-технологічні засоби системи "ЛІГА", за допомогою яких формуються і передаються заявки на участь у торгах та їхні результати.
НБУ здійснює контроль за надходженням коштів від учасників торгів і перераховує їх до приходної частини державного бюджету. Водночас як депозитарій НБУ зараховує на депозитарні рахунки власників ОВДП, придбаних на торгах, їх відповідну кількість.
Механізм проведення торгів ОВДП грунтується на чіткому розмежуванні повноважень між Міністерством фінансів України й Національним банком як його генеральним агентом. НБУ організовує торги ОВДП і здійснює грошові розрахунки за їхніми результатами, а Міністерство фінансів установлює цінові умови придбання державних боргових зобов'язань.
До зовнішнього державного боргу України входить заборгованість перед країнами СНД, розвиненими країнами та міжнародними фінансовими організаціями (Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Європейським банком реконструкції та розвитку).
Міжнародний валютний фонд (МВФ) як кредитор вирішує тільки грошово-кредитні проблеми і не ставить перед собою завдання реабілітації та розвитку економіки країни-позичальниці. Мета Світового банку, основною ланкою якого є Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), полягає в досягненні економічного та соціального прогресу через підвищення ефективності функціонування економічної системи, створення сприятливого інвестиційного клімату, заохочення іноземних довготермінових інвестицій та регулювання їх міжнародного потоку. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) основне своє завдання вбачає у створенні сприятливих умов для продуктивних виробничих капіталовкладень наданням кредитів на пільгових умовах у разі недостатності внутрішнього фінансування проектів.
Україна стала членом МВФ, МБРР і ЄБРР у 1992 р. Відтоді вона одержує кредити від цих авторитетних міжнародних фінансових організацій, а обслуговує ці операції Національний банк.
Щоб одержувати кредити від МВФ, країна—член МВФ згідно зі статутом організації, має надавати інформацію, яку Фонд вважає за потрібну. З грудня 1992 р. НБУ надає МВФ балансові звіти — свої та комерційних банків, інформацію щодо валютних курсів і відсоткових ставок, а з 1993 р. — платіжний баланс України.
Щоб покрити платіжний баланс, країна—член МВФ може одержати необхідні кошти в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3—5 років. Кредити погашають через викуп з Фонду своєї національної валюти за конвертовану. Без обмежень будь-яка країна може одержати кредит лише в невеликому розмірі — у межах 25% квоти й на суму іноземної валюти, яку було надано в позичку Фонду (кредити в межах резервної позиції країни у МВФ).
МВФ може надавати позички понад резервну позицію за умови додаткового вивчення валютно-економічного стану країни-позичаль- ниці та вжиття стабілізаційних заходів в інтересах світового фінансового капіталу. Крім того, можливі додаткові кредити:
• "стенд-бай" — на умовах, погоджених з МВФ;
• для покриття дефіциту платіжного балансу, спричиненого падінням цін на сировину та структурними зрушеннями в економіці (компенсаційні кредити);
• для стабілізації цін на сировину (стабілізаційні кредити);
• для країн з характерними серйозними порушеннями платіжного балансу (розширене кредитування);
• кредити зі спеціальних фондів.
НБУ, як розпорядник кредитів, використовував кошти (за умовами МВФ) для збільшення валютних резервів з метою підтримання курсу національної грошової одиниці та фінансування дефіциту платіжного балансу.
ЄБРР реалізовує через Національний банк свої проекти, зокрема щодо підтримки вітчизняного малого й середнього бізнесу. У НБУ створено групу управління проектами, на яку покладено роботу щодо мінімізації ризику неповернення проектів, аналізу кредитоспроможності банків-учасників і безпосередніх бенефіціарів, оцінки обгрунтованості проектів, здійснення контролю за їх втіленням, цільовим використанням і своєчасною сплатою кредитів.
Кредити надають шляхом відкриття кредитних ліній під гарантію уряду України. При цьому ризик неповернення кредитів банком-учасником лягає на НБУ. З огляду на це він лишає за собою право на застосування штрафних санкцій, у тому числі на передачу кредитного портфеля банку-учасника, за умови погіршення його фінансового стану чи банкрутства, іншому банку-учасникові кредитної лінії. Зрештою НБУ бере на себе зобов'язання повернути кредит ЄБРР з коштів спеціального резервного фонду, що його формують за рахунок маржі кредитного ризику за кредитами, виданими комерційним банкам.
Національний банк України — це орган державного регулювання економіки країни через розробку і впровадження грошово-кредитної політики.
Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які держава здійснює з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та збалансування платіжного балансу.
Виокремлюють два основних типи грошово-кредитної політики, кожному з яких властивий свій інструментарій:
• рестрикційний;
• експансіоністський.
Рестрикційна грошово-кредитна політика (або політика "дорогих грошей") — це антиінфляційна політика, яку проводять з метою зниження темпів інфляції. Вона спрямована на обмеження пропозиції грошей. Для досягнення цієї мети НБУ використовує такі інструменти:
• підвищення норм обов'язкового резервування;
• збільшення відсоткових ставок за кредитами, що надаються комерційним банкам;
• скорочення обсягів кредитів, що надаються комерційним банкам;
• продаж цінних паперів на відкритому ринку.
Експансіоністську грошово-кредитну політику (або політику
"дешевих" грошей) проводять у період зниження темпів виробництва, депресії, зростання безробіття з метою збільшення пропозиції грошей. Для досягнення цієї мети НБУ використовує такі інструменти:
• зниження норм обов'язкового резервування;
• зменшення відсоткових ставок за кредитами, що їх надають комерційним банкам;
• розширення обсягів кредитів, що надаються комерційним банкам;
• купівлю цінних паперів на відкритому ринку.
Обидва типи грошово-кредитної політики можуть мати як тотальний, так і селективний характер. При тотальній грошово-кредитній політиці заходи центрального банку поширюються на всі банківські установи, а при селективній — на окремі кредитні інститути чи їхні групи або на певні види банківської діяльності.
Основні об'єкти (індикатори) грошово-кредитної політики:
• сукупна готівкова й безготівкова грошова маса в економіці, від динаміки якої залежить зміна різних компонентів сукупного платоспроможного попиту;
• рівень відсоткових ставок.
Головні орієнтири своєї діяльності НБУ визначає і відображає в основних напрямах грошово-кредитної політики, які щороку затверджує Верховна Рада України.
Як і в монетарній політиці більшості країн з ринковою економікою, НБУ з 1991 р. застосовує принцип багатоваріантного визначення грошової маси, виділяючи при цьому грошові агрегати:
М0 (грошова маса) — готівка в обігу, сейфах, а також резерви комерційних банків;
М1 — включає в себе агрегат М0 і кошти на поточних рахунках і депозитах до запитання в комерційних банках;
М2 — включає в себе агрегат М1 і строкові депозити, кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств і організацій;
М3 — включає в себе агрегат М2 і кошти клієнтів за трастовими операціями.
НБУ контролює стан грошової маси, встановлюючи цільові орієнтири її зростання (скорочення) на кожен рік з розподілом на квартали й наглядаючи за їх дотриманням. Поточний стан і динаміку грошової маси НБУ визначає за допомогою таких показників:
• готівки в обігу;
• грошової бази (агрегат М0);
• агрегата М2;
• грошового мультиплікатора М2/М0;
• швидкості обороту М2 або М0.
Оскільки на сучасному етапі розвитку суспільства гроші мають кредитний характер, тобто грошова маса створюється переважно у процесі кредитно-депозитної діяльності комерційних банків, то центральні банки регулюють структуру й обсяг грошової маси керуванням операціями установ другого рівня банківської системи. На практиці це зводиться до визначення умов кредитно-депозитної емісії за допомогою відповідних інструментів.
Обов'язкове резервування як предмет грошово-кредитної політики полягає у встановленні центральним банком норми мінімальних резервів, що їх усі чи окремі банківські інститути мають тримати в центральному банку на окремому депозитному або резервному кореспондентському рахунку у певному співвідношенні до банківських зобов'язань (вкладів клієнтів).
Змінюючи норму обов'язкового резервування, центральні банки безпосередньо впливають на розмір надлишкових резервів комерційних банків, а отже, на їхній кредитний потенціал, на рівень відсоткової ставки, а зрештою — на обсяг грошової маси. Використовуючи цей механізм, НБУ підвищує норму обов'язкового резервування з метою зменшення грошової маси в обігу, і навпаки, прагнучи збільшити грошову масу, він знижує норму обов'язкового резервування.
Обов'язковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних і фізичних осіб, залучені комерційним банком на свій баланс.
До залучених коштів відносять кошти в національній та іноземній валюті, що перебувають на депозитних, поточних, бюджетних рахунках фізичних і юридичних осіб, а також кошти загальнобанківських рахунків. Обов'язкові резерви формують, утримуючи відповідну суму коштів у національній валюті на кореспондентському рахунку комерційного банку в НБУ та в банківській касі протягом встановленого розрахункового періоду.
Суму залишків залучених коштів для розрахунку обов'язкових мінімальних резервів визначають за середньоарифметичною, а норму резервування та розрахунковий період НБУ змінює залежно від завдань щодо обсягу грошової маси в обігу. Так, протягом 1997—1998 рр. норма резервування змінювалася з 15 до 11%, а потім до 16,5%. Розрахунковий період спочатку збільшився з 10 до 15 днів, а з вересня 1998 р. НБУ зобов'язав комерційні банки дотримуватися норми обов'язкового резервування щодня.
Мінімальні резервні вимоги — це інструмент монетарного регулювання, придатний для вирішення стратегічних завдань грошово-кредитної політики. Для вирішення тактичних завдань центральні банки використовують такі інструменти, як кредитна та процентна політика, а також операції з купівлі-продажу державних цінних паперів.
Щоб зменшити грошову масу в обігу, НБУ скорочує обсяги кредитів, що надаються комерційним банкам, і підвищує плату за ці кредити, а щоб розширити грошові пропозиції, навпаки, збільшує обсяги кредитів і знижує плату за них. У першому випадку гроші стають "дорожчими", а інструменти відповідають рестрикційній грошово-кредитній політиці. У другому випадку гроші, навпаки, стають "дешевшими", а інструменти належать до інструментарію експансіоністської грошово-кредитної політики.
Останніми роками обсяг грошової маси збільшується переважно за рахунок кредитної емісії. Однак структуру кредитної емісії вважають украй нераціональною через переважання кредитів уряду.
Процентну політику реалізовують, встановлюючи й змінюючи офіційну відсоткову ставку, за якою центральний банк надає кредити комерційним банкам і уряду.
Національний банк України встановлює кілька офіційних відсоткових ставок:
• облікову — ставку редисконтування, за якою центральні банки переобліковують комерційні векселі, доти обліковані комерційними банками. Через те, що вексельний обіг в Україні нерозвинений, облікова ставка має індикативний характер;
• ломбардну — ставку за кредитами, що їх НБУ надає під забезпечення облігаціями внутрішньої державної позики;
• рефінансування — ставку, за якою надають кредити через кредитні аукціони НБУ.
Регулюючи рівень офіційних відсоткових ставок, НБУ впливає на збільшення або зменшення попиту комерційних банків на кредит, а зрештою — і на обсяг грошової маси в обігу.
З 1995 р. НБУ з метою регулювання грошової маси в обігу почав вдаватися до операцій на відкритому ринку — інструменту грошово-кредитної політики, що дуже широко використовується у країнах з розвиненою ринковою економікою.
Операціїна відкритому ринку — це офіційні операції центрального банку, що мають на меті купівлю-продаж цінних паперів з високим ступенем ліквідності, які користуються підвищеним попитом за незначних коливань курсу.
Механізм використання центральним банком операцій на відкритому ринку як інструменту грошово-кредитної політики такий: коли центральний банк купує цінні папери у комерційних банків, на кореспондентські рахунки банків надходять відповідні суми, а отже, з'являється можливість розширювати активні операції, що зрештою збільшує грошову масу в обігу. Коли центральний банк продає комерційним банкам цінні папери, відповідні кошти списуються з кореспондентських рахунків банків, що зменшує грошову масу в обігу.
Об'єктом угод на відкритому ринку виступають, як правило, державні цінні папери (державні облігації, казначейські бони), а в країнах з розвиненою ринковою економікою це можуть бути й окремі комерційні векселі та банківські акцепти. В Україні об'єктом угод є облігації внутрішньої державної позики.
До 1996 р. НБУ проводив операції з ОВДП через аукціони, а з кінця 1996 р. почав застосовувати метод фінансування комерційних банків через проведення операцій РЕПО.
Операція РЕПО — це операція з цінними паперами, що грунтується на угоді між НБУ та комерційним банком про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний термін із зобов'язанням зворотної купівлі-продажу у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумовленою ціною.
Операції РЕПО здійснюють на позабіржовому ринку з метою підтримання на певному рівні ліквідності комерційних банків. Учасниками таких операцій можуть бути всі без винятку комерційні банки, які мають ліцензію на здійснення операцій з державними цінними паперами.
Отже, учасниками угоди виступають, з одного боку, комерційний банк, а з іншого — НБУ. Неодмінна умова такої угоди полягає в тому, що обидві сторони мають бути власниками державних цінних паперів — об'єкта угоди.
НБУ застосовує звичайно як пряме РЕПО, так і зворотне. Коли банківська система в межах установлених основних монетарних параметрів потребує підтримки ліквідності, НБУ через комерційні банки здійснює операції прямого РЕПО, тобто на підставі генеральної угоди купує в комерційних банків (або в одного банку) державні цінні папери (ОВДП) на певний період з умовою зворотного викупу їх комерційними банками (чи одним банком) у визначений термін. У такий спосіб НБУ випускає в обіг додатковий обсяг платіжних засобів і підтримує ліквідність банківської системи.
Якщо грошова маса в обігу зростає значно вищими темпами, ніж це передбачено основними монетарними параметрами, і накопичується надлишкова ліквідність банківської системи, НБУ застосовує механізм зворотного РЕПО — на підставі генеральної угоди продає комерційним банкам зі свого портфеля державні цінні папери на відповідний період за умови викупу їх у визначений термін. У такому разі НБУ вилучає з обігу надлишкову грошову масу через регулювання ліквідності банківської системи.
Література
1. Закон України "Про підприємництво" від 26.02.91, № 785/ ХІІ-ВР.
2. Закон України "Про банк і банківську діяльність" від 20.03.91, № 872-ХІІ.
3. Закон України "Про підприємництво в Україні" від 27.03.91, № 887-ХІІ.
4. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.91, № 959-ХІІ.
5. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18.06.91, № 1202/ХІІ.
6. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91, № 1560-ХІІ.
7. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.91, №1576-ХІІ.
8. Закон України "Про банкрутство" від 14.05.92, № 2343-ХІІ.
9. Закон України "Про заставу" від 02.10.92, № 2654-ХІІ.
10. Закон України "Про лізинг" від 16.12.97, № 723/97-ХІІ.
11. Закон України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10.12.97, № 710/97-ХІІ.
12. Про порядок ведення банками операцій з векселями: Положення НБУ. Затв. постановою Правління НБУ від 25.02.93, № 22001/85.
13. Правила проведення кредитних аукціонів по продажу кредитів Національним банком України: Лист НБУ від 20.05.94, № 97.
14. Про організацію емісійно-касової роботи в установах банків України: Інструкція № 1. Затв. постановою Правління НБУ від 07.07.94, № 129.
15. Про кредитування: Положення НБУ. Затв. постановою Правління НБУ від 28.09.95, № 246.
16. Про порядок рефінансування Національним банком України комерційних банків під забезпечення державних цінних паперів: Тимчасове положення НБУ. Затв. постановою Правління НБУ від 28.09.95, № 246.
17. Про порядок здійснення консорціумного кредитування: Положення НБУ від 21.02.96, № 37.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать