Цивільна лірика Ганни Ахматової

Г. Ахматова, поет величезного поетичного дарунка, піднесений і трагічний, увійшла у російську літературу насамперед як співак кохання. Однак із часом – часом бур і потрясінь у долі Росії – її лірика, спочатку камерна, сповідальна, знаходить високе цивільне звучання. Вже у роки першої світової війни у її творчість увійшли мотиви громадянськості, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне: бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях. Програмним щодо цього варто вважати рядки:

Мені голос був. Він кликав втішно,
Він говорив: «Іди сюди,
Залиш свій край, глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди…
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цим мовленням невартим
Не опоганився скорботний дух.
Блок сказав про цей вірш: «Ахматова права. Це неварте мовлення». «Глухий і грішний» край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині – от головний громадянський обов’язок. У одному із віршів 1922 року Ахматова пише: «Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам». Доля вигнанця представляється їй не тільки невартою, але і жалюгідною. Вона вважає за краще, залишаючись на Батьківщині, прийняти разом з нею удари долі і відмовляється від сумнівної честі співати відступникам: «Їм пісень я своїх не дам». Разом зі своєю країною вона переживає усі нещастя, що випали на долю Росії. У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише: «Ми на сто років зостарилися, і це трапилося в годину одну». Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть і пісні повинні піти з її поезії, тому що –

Їй, що спорожніла, наказав Всевишній
Стати книгою грозових звісток.
Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові і самопожертви яскравіше всього говорять рядка вірша «Молитва», написаного у 1915 році:

Дай мені гіркі роки недуги,

Задихання, безсоння, жар,
Візьми і дитину, і другу,
І таємничий пісенний дар…
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмарою у славі променів.
«У роки митарств, у часи немислимого побуту», коли «усе розкрадено, віддано, продане», Ахматова зберігає віру у світло і тепло прийдешніх днів Росії. Протягом усієї своєї творчості Ахматова висвітлює «страшний шлях» свого покоління – покоління, що вкусило «мало меду», але багато прикростей. Сучасники її – люди, «без сліз, гордовитіше і простіше», яких у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а – «бруд на калошах» і «хрускіт на зубах», однак:

..лягаємо у неї і стаємо нею,
Того й кличемо так вільно своєю.
В одній з «Північних елегій» Ахматова міркує про свою долю, на яку наклав свій відбиток нещадний час: «Мене, як ріку, Сувора епоха повернула». Її шлях відтепер інший. Але вона не жалує про це. Так, у її житті багато чого було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовищ пройшли стороною: «І завіса здіймалась без мене і також падала». Але – вона розділила своєю поезією, своєю долею долю мільйонів сучасників. І їхнє життя виявилося відбитим у її віршах. У 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему «Реквієм». Реквієм, по визначенню, є добуток жалобного характеру, заупокійна служба. Це видатний твір ахматівського генія – молитва за упокій душ тисяч безневинно вбитих. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору – щоб трагедія не могла повторитися. Ахматова, що розділила долю багатьох матерів – таким було її прилучення до нещасть країни, – тих, що стояли разом з нею у тюремної стіни, створює пам’ятник великому народному горю, що «Для них виткала я з бідних, у них же підслуханих слів». Вона, ця, за словами Жданова, «бариня, що метається між будуаром і молитовнею», пише про те, як «безвинна корчилася Русь Під колісьми чорних «марусъ». Вірші Ахматової у період другої світової війни – своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму. Цикл віршів про ленінградську блокаду, яку поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати байдуже. Біль пронизує кожний рядок:

Принеси ж мені горсточку чистої,
Нашої невської студеної води,
І з голівки твоєї золотавої
Я криваві змию сліди.
Однак за цим болем – невигубна віра у перемогу, нескінченну мужність:

Не страшно під кулями мертвими лягти,
Не гірко залишитися без даху…
Автор не мислить себе поза стражданнями свого народу; діти блокадного Ленінграда – це і її діти:
Щілини в саду вириті, Не горять вогні.
Пітерські сироти, Діточки мої!
Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тім, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про них: «Щоб вас оплакувати, мені життя збережене». У 1950 році вона пише: «Пройшло п’ять років – і залікувала рани, Жорстокі нанесені війною, Країна моя…». Автор малює картини мирного життя, що прийшло на зміну «жахам війни», і разом з усіма радується силі і волі своєї країни. Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало лих, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору: «Так багато каменів кинуте в мене…». Довгі роки після революції вона перебувала у стані не те ізгоя, не те ув’язненого: «Одна на лаві підсудних Я незабаром піввіку сиджу». : Але стих Ахматової завжди був чесний і мужній. «У ту годину, як валять мири», вона не залишилася спокійним споглядальником. Випробування додали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок – бути зі своїм народом, бути його голосом.

Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, до нещастя, був…
Г. Ахматова

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать