Продовження, розвиток і трансформація традицій символізму в ліриці XX століття

Народившись у Франції в II половині XIX століття, символізм на початку XX століття поширився на інші літератури: німецьку, норвезьку, бельгійську, російську, українську та ін. Він приніс нові нетрадиційні засоби вираження в мистецтві, нові форми художнього мислення, в центрі якого стояв символ – художній образ, внутрішня сутність його безмежно глибока і невичерпна. Російський символізм, орієнтуючись на французьких символістів та їх попередників (Верлена, Бодлера, Рембо), активно розвивався протягом двох десятиліть (1890-1910). Російські символісти вступили в літературу двома потоками. Спочатку Дм. Мережковський, В. Брюсов, 3. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб та ін., згодом К. Бальмонт, О. Блок, В. Іванов, С. Соловйов та ін. Між старшими і молодшими символістами було багато спільного, але була й істотна різниця. Старші орієнтувались на західне мистецтво і коріння російського символізму вбачали у світовій багатовіковій культурі. Вони були космополітами, вважали, що витоки світового символізму знаходяться в глибині часів, ще у філософській системі Платона.

Молодші більше цінували національне підґрунтя російського символізму. На їхню думку, Достоєвський – один із предтеч символізму в прозі, в поезії – Жуковський, Тютчеев, Фет. Що ж до філософії то вона походить від філософії Володимира Соловйова.

Перших п’ять років XX століття в російському символізмі переважав стверджувальний, тріумфуючий, патетичний дух. Саме тоді з’явилися кращі книги К. Бальмонта «Горящее здание», «Будем как солнце», «Только любовью», В. Брюсова «Урбизторби» («Броду и миру»), О. Блока «Стихи о Прекрасной Даме».

В мире широком, в мире шумящем
Мы – гребень встающей волнам.
Странно и сладко жить настоящим,
Предчувствием песни полна.
Радуйтесь, братья, верным победам!
Смотрите на даль с вышины!
Нам чуждо сомненье, нам трепет неведом,
Мы – гребень встающей волны.
(В. Брюсов) Але в цілому в цій течії панували трагічні , песимістичні настрої. Трагізм цей закладений в самій системі символізму. Пізнання вічного – вічне. Символісти розуміли, що вічні таємниці світу можуть бути розгаданими, з’ясованими. Це внутрішній фактор трагізму символістської творчості.

Крім того, російські символісти – люди історичної межі, кінця епохи,їх мистецтво проникнуте відчуттям кризи, кінця, близької смерті, навіть апокаліпсиса. Вони дуже чутливі до свого часу, в творчості відбилась загальна криза історичного розвитку: перша світова війна, революції, соціальні катастрофи («Двенадцать» Блока, «Петербург» Белого, «Мелкий бес» Сологуба та ін). Надо мной небосвод уже низок, Черньш сон тяготеет в груди. Мой конец предначертанный близок, И война, и пожар – впереди.

(О. Блок)

Одним чи не найяскравішим, глибоко філософічним поетом серед російських символістів був Олександр Блок, за визначенням Анни Ахматової, «трагічний тенор доби», «що з надзвичайною ліричною силою виразив в ній пошук свого ідеалу». Вже в першій книзі «Стихи о Прекрасной Даме» (1904) звучить мрія поета про царство гармонії, яке виникне із сучасного світу, що погруз у злі та пороках, але врятованого Світовою Душею, Вічною Жіночністю. Світова Душа, Вічна Жіночність є тут символом гармонії і краси, добра, духовним початком всього живого. Цей символ був головним у ранніх творах Блока, та можна сказати, що якоюсь мірою він, трансформуючись (Вічна Жінка, Діва, Зоря), пройшов крізь усю творчість поета.

З темою Батьківщини пов’язаний блоківський образ-символ Нареченої, Світлої Жінки, яка все зрозуміє і все пробачить, впустить у свій затишний дім і обіймаючи, скаже: «Здравствуй!… Где был, пропадал?…» Ліричне почуття Батьківщини пробудилося у поета дуже рано, ще в дитячі роки. І тепер, коли він шукає свій ідеал не в містичному, а тутешньому «страшному світі», то знаходить його на просторах своєї трагічної Батьківщини – Росії. Вона стає Прекрасною Дамою поета, його ніколи не старіючою коханою.

Залишаючись ліриком-мрійником, Блок продовжує завжди прагнути до найвищого ідеалу. Він заперечує «старий світ» і без вагань приймає революцію, бо пов’язує з нею надію на перетворення землі, на відродження людства для ідеального досконалого життя. Його поема «Двенадцать» – останній етап паломництва в країні ідеалу. Тут Прекрасна Дама набуває нової трансформації, і з’являється ще один символ – Ісус Христос – символ нового вимріяного Блоком гармонійного світу.

Українська поезія кінця XIX початку XX століття, переборюючи народництво з його досить утилітарним розумінням мистецтва (вболівання над гіркою долею народу), також дозріла до символізму, сприятливим грунтом якого була досить-таки романтична українська ментальність.

Український символізм пройшов у своєму розвитку дві фази:

1) пресимволізм 1900-1910 (М. Вороний, О. Олесь, Г, Чупринка та ін.)

2) символізм 20-х років (П. Тичина, Я. Савченко, Д. Загул та ін.) Пресимволісти лише готували появу символізму. Відображення суб’єктивних переживань та відчуттів стає основою їх лірики. Вони вводять в лірику тему міста; протиставляють поетичній одухотвореності буденність; утверджують нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу (М. Вороний «Ікар», «Сонячні хвилі»). Пресимволісти не шукають для відбиття своїх почуттів яскравих і сильних образів, а вдовольняються легкими натяками і обрисами (О. Олесь), захоплюються звучністю, музичністю вірша (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка).

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як жемчугах, мій сміх,
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто – не знаю я…
Що стосується символізму 20-х років, то тут більш чи менш послідовно зберігають своє місце чи не всі найважливіші естетичні заповіти західного символізму:

– синкретизм чи синхронність різних почуттів (сенсів) Бодлера (колір, звук, запах, дотик),
– верленівська музичність,
– драматичні несподівані словосполучення Рембо,
– музично-поліфонічні багатопланові образи-відношення,символи Малларме.
Проте, всі ці поетичні засоби французьких засновників символізму були збагачені в поезіях українських символістів.
Скажімо, Павло Тичина, підхоплюючи більш живучі з естетичних засобів західних символістів, доповнив їх своїм власним унікально проникливим і повним поетичним охопленням ритму («Сонячні кларнети»). Тичина став чи не першим у світі поетом-символістом, який поклав ритм в основу не тільки музичності поезії, а й як «конструктивний фактор» твору, відчув ритм як «порядкуючу» силу, ніби як засіб антихаосу в творчості – житті – Космосі. Саме в такому ритмі поет шукав переборення нездоленних суперечностей, розірваності поезії – життя – світу.

Слухаю мелодію
Хмар, Озер та вітру.
Я бриню, як струна
Степу, хмар та вітру.
Всі ми серцем дзвоним,
Сном вином червоним
Сонця, хмар та вітру.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать