Манілі – персонаж поеми М. В. Гоголя «Мертві душі»

Манілі – персонаж поеми Манілі В. Гоголя «Мертві душі» (перв. тому 1842 під ценз, назв. “Пригоди Чічікова, або Мертві душі», друга, тому 1842-1845). Значуще ім’я Манілі (від дієслова «манити», «заманювати») іронічно обігрується Гоголем, що пародіює лінь, безплідну мрійність, прожектерство, сентиментальність. Можливі літературні джерела образу Манілі – персонажі творів Манілі Манілі Карамзіна, наприклад Ераст з повісті «Бідна Ліза». Історичним прототипом, на думку Лихачова, міг бути цар Микола I, який виявляє спорідненість з типом Манілі Образ Манілі динамічно розгортається з прислів’я: людина ні те ні се, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан. Речі, що оточують Манілі, свідчать про його непристосованості, відірваності від життя, про байдужість до реальності: панський будинок стоїть на белебні, «відкритому всім вітрам»; Манілі проводить час в альтанці з написом «Храм усамітненого роздуми», де йому приходять в голову різні фантастичні проекти, наприклад провести підземний хід від будинку або збудувати через ставок кам’яний міст; в кабінеті Манілі два роки поспіль лежить книжка з закладкою на 14-й сторінці; в картузах, тютюнниці розсипаний попіл, гірки вибитою з трубки золи акуратно розставлені на столі і вікнах, що складає дозвілля Манілі Манілі, занурений у роздуми привабливі, ніколи не виїжджає на поля, а між тим мужики пиячать, у сіреньких хат села Манілі жодного деревця – «тільки одне колоду»; господарство йде якось само собою; ключниця краде, слуги Манілі сплять і повеснічают. Портрет Манілі побудований за принципом кількісного нагнітання позитивної якості (захопленості, симпатії, гостинності) до крайнього надлишку, що переходить у протилежне, негативне якість: «риси обличчя його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру»; в особі Манілі «вираз не тільки солодке, але навіть нудотний, подібне тієї мікстури, яку спритний світський доктор засластіл немилосердно …»; «В першу хвилину розмови з ним не можеш не сказати:« Який приємний і добра людина! »У наступну нічого не скажеш, а в третю скажеш: «Чорт зна що таке!» – і відійдеш подалі … »Любов Манілі і дружини пародійно-сентиментальна. Після восьми років шлюбу вони як і раніше носять один одному цукерки та ласі шматочки зі словами: «Разіна, серце, свій рот, я тобі покладу цей шматочок». Обожнюють сюрпризи: готують в подарунок «бісерні чохол на зубочистку» або в’язаний гаманець. Витончена делікатність і сердечність Манілі виражається в абсурдних формах невгамовного захоплення: «щі, але від щирого серця», «травневий день, іменини серця»; чиновники, за словами Манілі, суцільно препочтен-дальшої і прелюбезнейшіе люди. Образ Манілі уособлює загальнолюдське явище – «маніловщину», тобто схильність до створення химер, псевдофілософствованію. Манілі мріє про сусіда, з яким можна було б розмовляти «про люб’язності, про хороше зверненні, стежити яку-небудь таку собі науку, щоб отак розворушила душу, дало б, так би мовити, хлопець отаке …», філософствувати «під тінню в’яза» ( пародія Гоголя на абстрактність німецького ідеалізму). Узагальненість, абстрактність, байдужість до деталей – властивості світогляду Манілі У своєму безплідному ідеалізмі Манілі – антипод матеріаліста, практика і русофіла Собаці-вича. Манілі – західник, тяжіє до освіченому європейському способу життя. Дружина Манілі вивчала французьку в пансіоні, грає на фортепіано, а діти Манілі – Фемістоклюс і Алкід – отримують домашню освіту; їх імена, крім того, містять в собі героїчні претензії Манілі (Алкід – друге ім’я Геракла; Фемістокл – вождь афінської демократії ), проте алогізм імені Фемістоклюс (ім’я грецьке – закінчення «юс» латинське) висміює первоплоди освіти полуевропейского російського дворянства. Ефект гоголівського алогізму (потворність, що порушує норму благопристойне предметного ряду) підкреслює занепадницького «маніловщини»: за обідом у Манілі на стіл ставиться чепурних свічник з трьома античними граціями і поруч «мідний інвалід, кривий … весь в салі»; у вітальні – «прекрасна меблі, обтягнута барвисте шовковою матерією »- і два крісла, обтягнуті рогожею. Маєток М – перше коло Дантового пекла, куди спускається Чичиков, перша стадія «омертвіле» душі (Манілі ще зберігає симпатію до людей), що полягає, за Гоголем, у відсутності якого б то не було «запалу». Фігура Манілі занурена в тьмяну атмосферу, витриману в присмерк попелястих і сірих тонах, створюючи «відчуття дивної ефемерності зображуваного» (В. Маркович). Порівняння Манілі зі «занадто розумним міністром» вказує на примарну ефемерність і прожектерство вищої державної влади, типові риси якої – вульгарна солодкуватість і лицемірство (С. Машинський). В інсценуванні поеми, здійсненої МХАТом (1932), роль Манілі виконував Манілі Манілі Кедров.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать