Герої роману «Війна і Мир» справжні і вигадані

Початок роботи над новою книгою – важкий крок у житті кожного письменника. Не так-то просто зважитися, взяти на себе сміливість, самому собі сказати: я напишу роман і віддам йому два, три роки свого життя. Ніколи немає впевненості, що книга вдасться, і особливо болісні перші дні, тижні, навіть місяці, коли обдумується, вибудовується в уяві книга, яку треба написати. Толстой працював над «Війною і миром» сім років. Він багато разів міняв задум роману, склав безліч планів, нескінченно переписував голови та окремі сторінки. Читати плани і чернетки, початкові начерки й варіанти «Війни і миру» неймовірно захоплююче. Бачиш, як складно, яким колосальним працею дається ця удавана легкість оповідання, це природний плин життя, сплетіння доль і характерів. Одні герої вимальовуються яскравіше, інші йдуть у тінь, треті зникають. Я спробувала якось прочитати один з останніх варіантів роману, не перечитуючи перед цим остаточний текст; року три я його не перечитувала.

Було цікаво читати так званий короткий варіант. У ньому вже жили всі; П’єр, Андрій, Наташа, Микола, Соня … Коли я дійшла до того місця, де П’єр в полоні, а князь Андрій знову зустрівся з Наташею, щось стало заважати – якась зайва, чужа, навіть фальшива нота чуділась мені у книзі. Тоді я взялася за остаточний текст «Війни і миру» – і зрозуміла: якщо б Толстой не написав цього останнього варіанта, той, попередній, здавався б найвищим досягненням літератури. Але Толстой все ще був незадоволений собою – і знову переробляв, і знову дописував, – те, що ми читаємо зараз, більше, ніж найвище досягнення літератури; це життя, як вона є. Що ж там було, в короткому варіанті? П’єр, як і тепер, потрапляв у полон. Але там, у полоні, його знаходив офіцер французької армії, якому він врятував життя, – тільки там він називався не Рамбаль, а Пончіні і був італійцем. Пончіні намагався допомогти П’єру, але сам незабаром потрапив у полон до росіян. Наташа, нерухомо сидить «на тому самому місці, на яке вона сіла приїхавши», і упертість, з яким вона переконала матір і Соню, що заснула, і «нагоревшая великим грибом сальна свічка» в кімнаті, де лежав князь Андрій …

* «Їй здавалося, що щось важке, рівномірно б’ючи, стукає в усі стіни хати: це билося її завмирає від страху, від жаху і любові розривається серце».
* «Він був такий самий, як завжди, але запалений колір його обличчя, блискучі очі, спрямовані захоплено на неї, а особливо ніжна дитяча шия, яка виступала з відкладеного коміра сорочки, надавали йому особливого, невинний, дитячою вигляд, якого, однак, вона ніколи не бачила в князя Андрія. Вона підійшла до нього і швидким, гнучким, молодим рухом стала на коліна. Він посміхнувся і простягнув їй руку ».

Толстой вірний собі: він показує цю сцену двічі: очима Наташі, весь день жила надією, що вночі вона побачить його, і потім очима Андрія, який тільки тепер, у маренні, «зрозумів її почуття, її страждання, сором, розкаяння. Він тепер у перший раз зрозумів всю жорстокість своєї відмови, бачив жорстокість свого розриву з нею ».

«Князь Андрій облегчітельно зітхнув, посміхнувся і простягнув руку. – Ви? – Сказав він. – Як щасливо! »

Але це – не головне. Головне – те, що в остаточному тексті князь Андрій любить Наташу, і Наташа любить князя Андрія і його розмови про Наташу з ким би то не було неможливі, тому що здоровий чи хворий, умираючий, але князь Андрій не. та людина, яка стане запитувати у Соні, кого перше любила його кохана остаточному варіанті князь Андрій НЕ стає добрий перед смертю. Княжна Мар’я чекала цього: «вона гнала, що він скаже тихі, ніжні слова, як ті, які сказав їй батько перед смертю …». Він не впізнає і того, що Наташа, яку він так несправедливо скривдив, ця Наташа буде для його дочки «її щирий товариш по горю, і тому її друг».

Коли княжна Мар’я почула: «легкі, стрімкі, як ніби веселі кроки» Наташі, це різонуло її по серцю: княжна Мар’я зі своєю важкою ходою не знає, що можна залишатися жіночною і в горі. Князь Андрій помер, не доживши до тридцяти п’яти років. Він хотів жити, хотів любити Наташу, бути щасливим. Коли він зрозумів, що вмирає, єдине, що йому залишилося: абстрагуватися від життя живих людей, перестати розуміти її. Та захоплена любов до людей, яку він зрозумів після поранення, змінилася байдужістю до них: всіх любити … означало (нікого не любити, означало не жити цією земною життям ».

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать