Ідейно-художня своєрідність балад В. А. Жуковського

Питання двоемирия цікавив людство з давніх-давен. Не існувало жодної язичницької релігії, не вірить у потойбічний світ. Звідси таке містичне ставлення до смерті, переходу з одного стану в інший. І нарівні з вченням про дуалізм в людському свідомостей з’являється поняття “душа”. Але якщо в язичництві душа була тільки тим, що знаходиться в тілі, то з появою християнства тіло стало земною оболонкою душі. Така перерва “оновила” і весь світогляд людей. Це не могло не відбитися в мистецтві. Незрозуміла і незбагненна душа стає головним об’єктом вивчення. І вже в середні століття в народній творчості з’являється такий жанр, як балада.
Спочатку це був сінтезний жанр двох видів мистецтва (музики і літератури), бо був танкову пісню любовного змісту. Причому весь Всесвіт в баладі була поділена на два світи (“земний” і “заземной”), а мета її була – показати людську душу в обох цих світах.
Відродження цього жанру і перетворення на літературний відбувається в романтиків. На зміну розумовому століття класицизму ^ мистецтво приходить новий напрямок – романтизм, який ставив своїм завданням “опуститися в найпохмуріші кола пекла душі людської”. І такий завданні-якнайкраще відповідав жанр балади. Тому-то романтики відразу ж захоплюються нею. В Англії – це Блейк, Берні, Вальтер Скотт, Сауті, Байрон, у Німеччині – Бюргер, Гете, Шиллер, Уланд; в Австрії – Цедліца; у Франції – Війон …
Російська балада пов’язана з ім’ям В. А. Жуковського. Всього ним написано тридцять дев’ять балад, п’ять з яких оригінальні. Проте його поетичні переклади дійсно можуть змагатися з оригіналом. Адже поет бере лише сюжетну канву, змінюючи і вносячи свої поправки до зображення душевного стану. Потрібно сказати, що вся його поезія дуже автобіографічна, тому, на відміну від західних балладніков, Жуковський не розділяє себе і своїх героїв, своєї долі та їх життєвих перипетій. Таким чином, поет ускладнює своє завдання: розкрити людську душу. Тому в оповідання вводиться величезна кількість мотивів. Цікаво, що при цьому сама оповідь дробиться на безліч сюжетів, адже мотив – це і є одиниця його побудови, що створює образ неосяжної і незрозумілою душі.
Головним мотивом, “пронизливим” всі балади Жуковського, є мотив мандрівництва, шляху. Всі герої показані в дорозі.

Хто скаче, хто мчить під хладною імлою?
(“Лісовий цар”)

Мчить вершник і Людмила.
(“Людмила”)

Мчать коні по горбах.
(“Світлана”)

Мчить вже у вигнанні човен через море молодого
співака.
(“Еолові арфа”)

Есхін повертається до пенатів своїм.
(“Теона і Есхін”)

Причому дуже часто шлях цей символічний. “Коні”, “човен” – це і є саме життя, непередбачувана і незрозуміла, що рухається вперед. Виходить, що герої “несуться” назустріч долі, і цей рух завжди показано у розвитку, дана духовна еволюція героїв. Так, Есхін, зустрівшись з втратами, в’яне душею, він вже не може любити ні жінку, ні життя, ні природу; навчившись “зневажати життя”, він дозволяє нудьгу “полонити” себе, і це “згубне почуття” рано чи пізно приведе його душу до досконалої погибелі, а коли вмирає душа, не залишається й особистості. Теона ж, переживши смерть улюбленого творіння, не впадає у відчай: він знаходить щастя у минулому, де і був той мить щастя. “Над серцем втрата безсила!” – Вигукує він. (До речі, ця тема передчасною “мертвотності” душі підкреслюється Жуковським і за допомогою незвичайного слововживання. Кожне слово. Його значимо і “відтінкові”. Може бути, тому Есхін не подивився, але “втупив” погляд, а обличчя його “скорботно і похмуро” , погляд ж друга-“скорботою, але ясний”.) Людмила, втративши милого друга, відмовляється від життя і надії, тому й вмирає, Світлана ж, чиє серце не відмовилося вірити, прокидається після страшного сну і зустрічається з милим. Мінвана і Білефельд-співак, не змирившись, знаходять один одного в іншому світі …
Виникає новий мотив – мотив двох світів, грань між якими позначена смертю, теж своєрідною подорожжю.

Цей труну – замішування на щастя двері.
(“Теона і Есхін”)

Саме як найбільше щастя сприймається вона, бо є перехід у Вічність, рух до спокою. І щоб протистояти життя до і після смерті, Жуковський навмисно чергує у баладі “Лісовий цар” останню напружену картину скачки:
“Їздець поганяє, їздець доскакав …” (поет відтворює тупіт коней і загальний стан тривоги за допомогою повторення слів і складів: їздець-їздець, ска-кал) – і тихе, умиротворений стан смерті: “В руках його мертвий немовля лежав” .
Майже всі герої балад Жуковського мріють “про милого, про світло одним”. Це багато в чому пояснює їх порив мандрувати, шукати щось подібне. Їхня батьківщина для них не батьківщина, а лише тимчасове місце перебування. Їхня батьківщина – це потойбічний світ. Такий поділ Всесвіту на мить і вічність протиставляє можливість почуттів в обох світах. Виходить, що мотив іншого світу розкривається з допомогою інших. Таким чином, два світи перевіряються можливістю любові. За Жуковському, любов на землі є слабкий відблиск небесної. Справжня ж любов можлива лише після смерті (це ще одна причина такого пристрасного бажання наблизити цей час). Отримавши “мить щастя” на землі, герої завжди сумують. Так, розлучені Мінвана і Білефельд-співак, спочатку чуткою, а потім смертю одного з них. Їхні прості серця не можуть прийняти далекого світу у вічному прагненні до піднесеного ідеалу. Людмила, рано насолодитися життям, рано зазнала і скорбота; “молодії” Есхіна “відлітає”, гине наречена Теона …
Жуковський перевіряє своїх героїв здатністю подвигу однієї душі в ім’я іншої. Тільки так можуть вони заслужити право “потрапити” у гірський світ.
Сама земне життя сприймається як випробування (“Все в житті до великого засіб”). І життя без печалі і розлук неможлива. Потойбічний світ у Жуковського завжди сполучається з зовнішнім. До Людмилі приїжджає мрець, Світлана бачить сон, Мінвана слухає голосу арфи, Немовля чує Лісового царя …
І тільки “віра” і “надія” здатні врятувати героїв. Виникає новий мотив – “надії”, “розчарування і відплати”. Тому настільки різні долі Людмили та Світлани, Теона і Есхіна, покараний їздець з балади “Лісовий цар”.
“Надія” лише колись освітлювала життя Людмили та Есхіна, старий ж і зовсім відмовляється вірити в двоемирие, знаходячи всьому лише матеріальне пояснення (“все спокійно в нічній тиші”). Вони забувають головний обітницю “надії”:

Загибле нам повернеться!

Жуковський залишає своїм героям право вибору, вони можуть самі творити свою долю; боротьба добра і зла завжди відбувається лише в їх душі. Виходить, що Бог не карає їх, але, навпаки, виконує їхню волю, не доля, але вони владні над нею.
Піднесена душа завжди може передбачити, що станеться далі. Тому поет вводить ще один мотив – передчуття.

На жаль, передбачив
Душа, сумуючи, що щастя кінець.
(“Золота арфа”)

Серце віще тремтить.
(“Світлана”)

Але Провидіння непередбачувано. І цей мотив віри в “Вищу Волю Небес” відрізняє всю лірику Жуковського.
Причому дуже часто Жуковський поєднує природу і людину в образ єдиного творіння. Може бути, тому так часто природа розкриває душевний стан (“ворон кряче: печаль!”) І порівнюється з людиною і життєвими явищами.
Виходячи з цього, крім основних мотивів у баладах Жуковського можна виділити і постійні лейтмотиви. Це місяць, вічна супутниця розлук (саме “місячне світло” падає на Світлану та її нареченого, а “блискуча луна” “золотить” останнє побачення Мінвани і Армінія …), і зірка, що з’єднує два світи, і річка, що символізує плин часу , саме життя, адже річки, як відомо, течуть то спокійно і плавно, то раптом падають бурхливим водоспадом (“Нехай води ліются, нехай роки біжать”).
Самі слова, що проходять лейтмотивом через все балади, має розуміти неоднозначно. Слово його стає виразним не в своєму основному лексичному сенсі, а в додатковому значенні. Так, “тиша” – це завжди спокій душі, “тихий”, “таємний” – значить потойбічний, “віче-реющій день” означає швидкий кінець життя.
Всі його епітети стають символами двох світів: “сумні дні”, “сумний мить”, “скорботи годину”, “мовчазна і сумна” – це “Тут”; “кончини солодка година”, “мила зустріч”, “мила надія”, “солодке спів”-це “Там”. Лейтмотивом проходять навіть кольори: “чорний труну”, “блідий і смутний”, “тьмяна луна” …
Використовує Жуковський та субстантивовані прикметники (“мертве”, “таємниче”, “бажане”, “сумне”), що створює образ нескінченної недомовленості і нез’ясовно душі людської.
Отже, за допомогою мотивів дороги, іншого світу, смерті, розлуки, любові, віри, відплати, єдності людини з природою і лейтмотивів Жуковський передає всі сумніви і відчуття душі людини і вперше в російській літературі ставить питання про пріоритет духовного над матеріальним.
Взагалі Жуковського можна назвати поетом, який визначив долю всієї літератури. Його лірика знайде відображення у творчості таких поетів, як Пушкін, Лермонтов, А. К. Толстой, Фет, Бальмонт, Бунін, Брюсов, Вл. Соловйов, Блок …

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать