Моральний конфлікт у творах Трифонова

Трифонов посилив тривіальний моральний конфлікт ще і конфліктом, в деякому роді ідеологічним. Вадим Бєлов не тільки засуджує свого друга-однокурсника за індивідуалізм, але й пильно викриває свого педагога, фахівця з російської класичної літературі, Професора Козельського за недооцінку значення радянської літератури і применшення її досягнень. Так Трифонов відгукнувся на боротьбу з космополітизмом і підлабузництвом, яка велася в ті роки. Таке підстроювання під чергову політичну кон’юнктуру ставилося в обов’язок автору соцреалістичного твору, це схвально називалося тісним зв’язком з життям, оперативним відгуком на актуальні проблеми сучасності. Але в самому романі є ненавмисна авторська самооцінка – там є така сцена: Сергій Палавін, скласти повість, Про яку він всім вуха прожужжали, нарешті читає її своїм товаришам.

Однак справа навіть не в тому, що цю повість високо оцінили в комітеті з Сталінським премій, її дуже добре прийняли читачі. Сам Трифонов згодом оцінював свою першу повість більш ніж прохолодно. Як я ставлюся зараз до Студентам ? Іноді байдуже, іноді – мені робиться ніяково за багато чого. І головне, за те, що це була дивна суміш щирості та хитрості, яку я наївно вважав обов’язковою , – писав Трифонов в 1970 году25. Бельгійська дослідниця творчості Трифонова К. Де Магда-Соеп зазначає: Трифонов не любив згадувати про своє першому романі. Здавалося, він. Його соромиться. Його відношення чітко сформульовано в написі на подарованій мені книгу: Це книга, яку я не писав. Схоже, що Студенти залишалися у творчій пам’яті Трифонова плямою, яку він неодноразово намагався змити: у деяких своїх творах, написаних у 70-ті роки, він радикально переосмислював колізії та характери з цієї повісті, а головне – авторські оцінки.

Безпосередньо ж після Студентів Трифонов впав в жорстокий творча криза. Протягом п’яти років він практично нічого не опублікував. І ця криза була пов’язана з низкою причин, але перш за все з тим, що сталося в країні – смерть Сталіна, викриття культу особи. Це похитнуло підвалини віри молодого радянського письменника, викликало сумніви в тому, в чому він раніше не сумнівався, ревно віруючи у все, про що говорилося по радіо і писалося в газетах, в усе, що йому розповідали його батьки, його близькі родичі – майже всі вони були активними учасниками революційного руху та діяльними будівельниками радянського суспільства. У 50-ті роки Трифонов дуже важко шукає себе: пише всякого роду нариси, впадає в спортивні теми, захоплено пише статті (професійні і цікаві) про шахи і про футбол.

На рубежі 50-60-х років він створює кілька оповідань, дуже нерівних за художнім рівнем, дуже різних за стилістикою, за манерою викладу, за матеріалом. Тут і розповіді з натуралістичним колоритом, в яких змальовується сучасна буденна реальність (Подорож, Маки, Кепка з великим козирком), тут і розповіді, що тяжіють до філософської притчі (Пісочний годинник), й щось на кшталт монументального оповідання ( Іспанська Одіссея ).

Суперечливість, якась межеумочность художньої позиції Трифонова дуже виразно позначилася в другому великому творі – в романі Втихомирення спраги, над яким письменник працював з 59-го по 62-й рік. Він тоді, намагаючись якось вибитися з творчої кризи, випросив у журналі творче відрядження, щоб набрати матеріал для художнього твору. Це був час, коли знову увійшли в моду поїздки письменників на великі будівництва комунізму. Трифонов відправився на одну з них – у Туркменію, на будівництво Каракумського каналу.

Поступово в повістях Трифонова в міру занурення в глибини душі людини, що проходить випробування побутом, повсякденній мельтешня і перманентними сутичками за місце під сонцем, розширюється зона рефлексії героя. Рефлексія Віктора Дмитрієва в Обмін була ще кілька відсторонена, там була дуже сильна зона свідомості безособового оповідача, який ніби зсередини коментував приховане свідомість героя. Значно безпосередніше рефлексія в повісті Попередні підсумки, де весь оповідний дискурс являє собою внутрішній монолог головного героя. Тут, на відміну від Обміну, процес олукьяніванія героя представлений в самому потоці його свідомості, в процесі внутрішнього говоріння, коли все сміття існування проходить через фіксує слово, де всі упереміж – душевні драми, чепуховие подробиці, сторонні клопоти – у всьому цьому в’язне сама ситуація морального вибору, навіть сам герой не відчуває її драматизму. Не випадково для міських повістей Трифонова характерні якісь змащені, немов би розмиті фінали.

По суті, вже в перших своїх міських повістях Трифонов виробляє особливий тип дискурсу. Він являє собою своєрідний оповідь у вигляді сучасного інтелігентського сленгу – побутового говірки сучасних середньостатистичних інтелігентів, в чомусь обізнаних, в чомусь нахапався, не цураються чуток і пліток, особливо з вищих сфер, до всього відносяться з деяким снобізмом. Трифонов майстерно створює образ інтелігентського сленгу зі специфічними експресивними слівцями (влаштовувати затираючи, расшібаемость в коржик, злошутнічают, неразговор протягом декількох днів), з сардонічним оцінками (белібердяеви, якась петуховіна, дерьмо середньої руки , щось маловисокохудожественное , В особі Смолянова було щось сире, глевкий ), з фразами- скам’янілостями , яким надається значення фірмових знаків персонажа ( Я щось чую про неї вперше , – говорить мати Сергія Троїцького в Іншого життя про Гернике Пікассо). Ці слова і фрази, що стають свого роду паролями (нерідко вони графічно виділяються автором у тексті), в рівній мірі можуть належати і герою (якщо він суб’єкт свідомості), і безособовому оповідач (якщо він суб’єкт мовлення). Власне, в тому-то й полягає одна з структурних функцій організації дискурсу як інтелігентського оповіді, що він стає полем тісного контакту між словом героя (а він у Трифонова завжди з інтелігентського середовища) і словом безособового оповідача, якоїсь чіткої межі між ними немає , вони можуть вільно перетікати один в одного. І це в деякому роді розв’язує руки автору повісті. По-перше, так забезпечуються мотивування авторського всезнання (наближаючи Трифоновських повість до роману), а по-друге, цей дискурс стає формою проникливого психологічного аналізу, створюючи ілюзію потоку свідомості людини.

Так формується особливий стиль Трифоновських повістей. Тут події щільно оточені словом героя, його станом і настроєм, вони нерозривно злиті з його рефлексією. Між об’єктивним значенням явища і його суб’єктивним сприйняттям немає кордону, вона розмита інтонаційним єдністю. Звідси виникає враження імпресіоністичної хиткість Трифоновських дискурсу, але в цій хиткість легко впізнається характер того, кому приписується ця мова. З іншого боку, в цій хиткість дискурсу виражає себе неостаточним, незавершеність людини і його духовного життя, і незамкнутість світу – неможливість цей світ розкласти до кінця, по поличках, неможливість до кінця дочерпать її.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать