Жіночі образи у творах Ф. М. Достоєвського

В романах Достоєвського ми бачимо безліч жінок. Жінки ці – різні. З “Бідних людей” починається у творчості Достоєвського тема долі жінки. Найчастіше незабезпеченої матеріально, а тому беззахисною. Багато жінок Достоєвського принижені (Олександра Михайлівна, у якої жила Неточка Незванова, мати Неточка). І самі жінки не завжди чуйні по відношенню до інших: кілька егоїстична Варя, несвідомо егоїстична й героїня “Білих ночей”, є і просто хижі, злі, безсердечні жінки (княгиня з “Неточка Незвановой”). Він їх не приземлялися і не ідеалізує. Одних тільки жінок у Достоєвського немає – щасливих. Але немає й щасливих чоловіків. Немає і щасливих сімей. Твори Достоєвського оголюють важке життя всіх тих, хто чесний, добрий, серцевих.

У творах Достоєвського всі жінки діляться на дві групи: жінки розрахунку і жінки почуття. В “Злочині і карі” перед нами ціла галерея російських жінок: повія Соня, убиті життям Катерина Іванівна та Олена Іванівна, вбита сокирою Лисавета Іванівна.

Образ Соні має дві трактування: традиційну і нову, дану В. Я. Кірпотіним. Згідно з першою, в героїні втілені християнські ідеї, по другій – вона носителька народної моральності. У Соні втілений народний характеру в його нерозвиненою “дитячої” стадії, причому шлях страждань змушує її еволюціонувати за традиційною схемою релігійної – у бік юродивий – недарма вона настільки часто зіставляється з Лізавету.

Соня, яка у своїй недовгій життя вже перенесла всі мислимі і немислимі страждання і приниження, зуміла зберегти моральну чистоту незамутненим розуму і серця. Недарма Раскольников кланяється Соні, кажучи, що кланяється всього людського горя і страждання. Її образ увібрав в себе всю світову несправедливість, світову скорботу. Сонечка виступає від імені всіх “принижених і ображених”. Саме така дівчина, з такою життєвою історією, з таким розумінням світу була обрана Достоєвським для порятунку і очищення Раскольникова.

Її внутрішній духовний стрижень, що допомагає зберегти моральну красу, безмежна віра в добро і в Бога вражають Раскольникова і примушують його вперше задуматися над моральної стороною його думок і дій.

Але поряд зі своєю рятівною місією Соня є ще й “покаранням” бунтареві, постійно нагадуючи йому всім своїм існуванням про скоєне. “Та невже ж людина – воша?!” – Ці слова Мармеладової заронили перші насіння сумніви в Раскольникова. Саме Соня, що містила в собі, на думку письменника, християнський ідеал добра, могла вистояти і перемогти в протиборстві з антилюдською ідеєю Родіона. Вона всім серцем боролася за порятунок його душі. Навіть коли спочатку на засланні Раскольников уникав її, Соня залишалася вірною своєму обов’язку, свою віру в очищення через страждання. Віра в Бога була її єдиною опорою; можливо, що в цьому образі втілилися духовні шукання самого Достоєвського.

Таким чином, у романі “Злочин і кара” автор відводить одне з головних місць образу Сонечки Мармеладової, який втілює в себе як світову скорботу, так і божественну, непохитну віру в силу добра. Достоєвський від імені “вічної Сонечки” проповідує ідеї добра і співчуття, складові непорушні основи людського буття.

В “Ідіоті” жінкою розрахунку є Варя Іволга-ну. Але основну увагу тут приділено двом жінкам: Аглаї і Настасія Пилипівна. У них є щось спільне, і в той же час вони відрізняються один від одного. Мишкін вважає, що Аглая хороша “надзвичайно”, “майже як Настасія Пилипівна, хоча обличчя зовсім інше”. При загальному – прекрасні, у кожної своє обличчя. Аглая гарна, розумна, горда, мало уваги звертає на думку оточуючих, незадоволена укладом життя в своїй родині. Настасья Пилипівна – інша. Звичайно, це теж неспокійна, метає жінка. Але в її метаннях переважає покірність долі, яка до неї несправедлива. Героїня слідом за іншими переконала себе в тому, що вона занепалих, низька жінка. Перебуваючи в полоні розхожою моралі, вона навіть називає себе вуличної, хоче здаватися гірше, ніж є, веде себе ексцентрично. Настасья Пилипівна – жінка почуття. Але вона вже не здатна любити. Почуття в ній перегоріли, і любить вона “один свій ганьба”. Настасія Пилипівна володіє красою, за допомогою якої можна “світ перевернути”. Почувши про це, вона говорить: “Але я відмовилася від світу”. Могла б, але не хоче. Навколо неї йде “гармидер” у будинках Іволгін, Єпанчин, Троцького, її переслідує Рогожин, який змагається з князем Мишкіним. Але з неї вистачить. Вона знає ціну цього світу і тому відмовляється від нього. Бо в світі їй зустрічаються люди або вище, або нижче її. І з тими і з іншими вона бути не хоче. Перших вона, за її розуміння, негідна, а другі негідні її. Вона відмовляється від Мишкіна і їде з Рогожиним. Це ще не підсумок. Вона буде метатися між Мишкіним і Рогожиним, поки не загине під ножем останнього. Світу її краса не перевернула. “Світ занапастив красу”.

Софія Андріївна Долгорукова, цивільна дружина Версилова, мати “підлітка”, – високо позитивний жіночий образ, створений Достоєвським. Основна якість її характеру – жіночна лагідність і тому “незахищеність” проти вимог, що пред’являються до неї. У сім’ї вона всі сили свої віддає турботам про чоловіка, Версилова, і про дітей. Їй і на думку не спадає захищати себе від вимогливості чоловіка і дітей, від несправедливості їх, невдячного неуваги до її турботам про їх зручності. Досконале забуття себе властиво їй. На противагу гордим, самолюбні і мстивим Настасія Пилипівна, Грушеньки, Катерині Іванівні, Аглаї Софія Андріївна – втілене смирення. Версілов говорить, що їй властиві “смирення, безмовність” і навіть “приниженість”, маючи на увазі походження Софії Андріївни з простого народу.

Що ж було для Софії Андріївни святинею, за яку вона готова була б терпіти й мучитися? Святим билодля неї те вища, що визнає святим Церква, – без уміння висловити церковну віру в судженнях, але маючи її у своїй душі, цілісно втілену в образі Христа. Свої переконання вона виражає, як це властиво простому народові, в коротких конкретних заявах.

Тверда віра у всеосяжну Божу любов та у Провидіння, завдяки якому немає безглуздих випадковостей у житті, – ось джерело сили Софії Андріївни. Сила її – не ставрогінское горде самоствердження, а безкорислива незмінна прихильність до того, що дійсно цінно. Тому її очі, “досить великі і відкриті, сяяли завжди тихим і спокійним світлом”; вираз обличчя “було б навіть веселе, якщо б вона не тривожилась часто”. Особа дуже привабливо. У житті Софії Андріївни, настільки близькою до святості, була тяжка вина: через півроку після весілля з Макаром Івановичем Долгоруким вона захопилася Версилова, віддалася йому і стала його цивільною дружиною. Вина завжди залишається виною, але, засуджуючи її, треба враховувати пом’якшувальні обставини. Виходячи заміж вісімнадцятирічної дівчиною, вона не знала, що таке любов, виконуючи заповіт свого батька, і йшла під вінець так спокійно, що Тетяна Павлівна “назвала її тоді рибою”.

У житті кожен з нас зустрічається зі святими людьми, скромне подвижництво яких непомітно сторонньому погляду і не цінується нами в достатній мірі, а проте без них скріпи між людьми розпалися б і життя стало б нестерпним. Софія Андріївна належить саме до таких неканонізованних святих. На прикладі Софії Андріївни Долгорукової ми з’ясували, якою була жінка почуття у Достоєвського.

В “Бісах” виведено образ готовою до самопожертви Даші Шатова, а також гордої, але кілька холодної Лізи Тушино. Нового, по суті, в цих образах немає. Подібне вже було. Не є новим і образ Марії Лебядкіной. Тиха, ласкава мрійниця, напів-чи зовсім схиблена жінка. Нове в іншому. Достоєвський вперше з такою повнотою вивів тут образ антіженщіни. Ось прибуває із заходу Майї Шатова. Вона вміє жонглювати словами із словника заперечують, але забула, що перша роль жінки – бути матір’ю. Характерний наступний штрих. Перед пологами Маг1е говорить Шатова: “Почалося”. Не зрозумівши, той уточнює: “Що почалося?” Відповідь Мапе: “А звідки я знаю? Я хіба тут знаю що-небудь? “Жінка знає те, чого їй можна було і не знати, і не знає того, чого не знати їй просто не можна. Вона забула свою справу і робить чуже. Перед пологами, при великій таємниці появи нового істоти ця жінка кричить: “О, будь прокляте все заздалегідь!”.

Інша антіженщіна – не породілля, а повитуха, Аріна Віргінська. Для неї народження людини є подальший розвиток організму. У Віргінські, однак, не зовсім померло жіноче. Так, після року життя з чоловіком вона віддається капітану Лебядкіну. Жіноча перемогло? Ні. Віддалася десь із-за принципу, вичитані з книжок. Ось як про неї, дружині Віргінського, говорить оповідач: дружина його, та й усі дами, були найостанніших переконань, але все це виходило у них дещо грубувато, саме тут була “ідея, що потрапила на вулицю”, як висловився колись Степан Трохимович по-іншому приводу. Вони всі брали книжок і, по-перше навіть слуху зі столичних прогресивних куточків наших, готові були викинути за вікно все, що завгодно, лише б тільки радили викидати. Ось і тут, при пологах Маг1е, ця антіженщіна, мабуть, засвоївши з книжки, що дітей має виховувати хто завгодно, тільки не мати, каже до неї: “Та й дитину хоч завтра ж вам відправлю до притулку, а потім в село на виховання, там і справа з кінцем. А там ви одужуйте, беріться за розумний працю “.

Це були жінки, які різко протиставлялися Софії Андріївні і Сонечці Мармеладової.

Усі жінки Достоєвського чимось схожі один на одного. Але в кожному наступному творі Достоєвський доповнює новими рисами вже відомі нам образи.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать