Лірика історії (про поезію О. Мандельштама)

У листі Мандельштама до Тиняновим є слова: “Ось уже чверть століття, як я, заважаючи важливе з дрібницями, напливають на російську поезію, але незабаром вірші мої зіллються з нею, де-не-що змінивши в її будові та склад”.

Нічого не скажеш – все виповнилося, усе збулося. Немов алмаз на склі, немов різцем по каменю ман-дельштамовское слово подолало матерію часу і стало культурою. Про себе Мандельштам говорив так: “Ми – смисловікі”. Його вірші щільні і тягучі, і зір втрачає опору серед шалених образів. Хочеться читати, а не розуміти. Хочеться вірити в чистоту поетичного мислення і безглуздість слова.

Золотистого меду струмінь з пляшки текла

Так тягуче і довго, що мовити господиня встигла:

– Тут, в сумній Тавриді, куди нас доля занесла,

Ми зовсім не скучаем, – і через плече глянула.

Скрізь Бахуса служби, як ніби на світі одні Сторожа і собаки, – йдеш, нікого не помітиш. Як важкі бочки, спокійні котяться дні. Далеко в курені голоси – не зрозумієш, не відповіси.

Але, прочитавши це один, два, три рази, раптом розумієш, що тебе обдурили. Що все у віршах: і “блаженні слова: Ленор, Соломинка, Лігейя, Серафіта”, і прозора весна Потерпілі, і блакитноокий пунш зими, і тисяча бочок решті манделинтаммовской мішури – усе пов’язано і пронизане наскрізь думками поета. Просто він так думає. У нього так влаштована голова. Він така людина. Він часто буває образливо культурна. І тоді його вірші доводиться читати російською мовою зі словником. Так відбувається пізнання світу. Поет відчиняє вікно, і вид з них захоплює. Будь-який предмет з інвентарю буття дає йому привід міркувати, будувати нескінченні ланцюжки асоціацій. Так Феодосія нагадує йому про Венецію, де поет, втім, ніколи не був, ластівка про Психеї-життя, а “влада огидна, як руки цирульника”.

Мандельштам відчуває і мислить немислиме і неощущаемое, а саме єдність і щільність світу в його історії. Всі досяжні, все близько, – відкрий душу і простягни руку.

О, якби повернути і зрячих пальців сором,

І опуклу радість впізнавання.

Я так боюся ридання Аонід,

Туману, дзвону і зяяння.

А смертним дана влада любити і дізнаватися,

Для них і звук у персти проллється,

Але я забув, що я хочу сказати,

І думка безплотна в чертог тіней повернеться.

Заклопотаність Поета призначенням культури та історії приводить його до думки про прозорість їх смислів. Усяке подія, розташоване в історії або культури, доступно. Мандельштам вільно використовує предмети і образи різних епох і цивілізацій для оформлення власних ідей. Іноді йому здається, що він не вільним у своїй творчості, що він співає чужі вірші:

І не один скарб, бути може,

Минаючи онуків, до правнукам піде,

І знову скальд чужу пісню складе

І як свою її виголосить.

Поезія Мандельштама нагадує чарівний ліхтар, за допомогою якого оживають, починають рухатися і дихати образи історії. Він – справжній співак цивілізації. Навіть природа в його віршах знаходить урбанізовані форми, набуваючи при цьому якесь додаткове, імперське велич:

Природа – той же Рим і відбилася в ньому.

Ми бачимо образи його цивільної мощі

У прозорому повітрі, як у цирку блакитному,

На форумі полів і в колонаді гаї.

Одне доповнює і відтіняє інше. Природа, розчиняючись в історії, створює в ній нові орнаменти і символи. А людина читає їх, прокрутити, забуває і згадує, грає в них, як дитина в свої іграшки. “Не місто Рим живе серед століть, / А місце людини у всесвіті”. Рим для поета вершина і осередок цивілізації. Він – середовище проживання, місце і сенс людини. Він – один з центральних символів у поезії Мандельштама. Його риси мають і Петербург-Потерпілі, і Феодосія, і Москва. Він – особливий стан душі, не сам світ, але тільки погляд на нього, пофарбований похмурим і величними тонами. Мандельштам у своїй поезії ніколи не опускався до пафосу. Його муза звучить урочисто й карбовано і ніколи – пафосно. Інстинкт співака не дозволяв йому сфальшивив ні в одному вірші.

Сестри тяжкість і ніжність, однакові ваші прикмети.

Медуниця й оси важку троянду смокчуть.

Людина вмирає. Пісок остигає зігрітий,

І вчорашнє сонце на чорних ношах несуть.

Що дійсно відрізняє Мандельштама від всесвітня образу поета XX століття, так це безприкладний подвиг осмислення історії і цивілізації як єдиного нескінченного, але спресованого страшним тиском інтелекту, процесу. Тому Мандельштама так заманливо розуміти – і так важко тлумачити. Ось як пояснює це Арсеній Тарковський:

Там у віршах пейзажів мало,

Тільки безтолоч вокзалу

І театру гармидер,

Тільки люди як попало,

Ринок, чергу, в’язниця.

Життя, мабуть, набалакав,

Наплів доля сама.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать